Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 34)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3913
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4147
                Паші мовчки вислухали сераскера, почали виходити з намету. Але з того, якими похмурими були їхні обличчя, як важко піднімалися вони з м'яких шовкових міндерів, було ясно, що слова Кара-Мустафи не заспокоїли їх і не переконали в правильності його рішення.

                Сафар-бей зупинив коня на пагорбі, звідки було видно західні околиці Відня і гору Каленберг, поволі провів рукою на рівні очей невидиму риску — показав Арсенові:

                — Ось тут завтра завариться каша! Бачиш, уже Ібрагім-паша займає правий фланг — від Дунаю до Гейлігенштадта. Яничари копають шанці. Ставлять гармати. На лівому фланзі зосереджено тридцять тисяч вершників... Кара-Мустафа сподівається на успіх.

                — Ненку, де, по-твоєму, найслабше місце в турецькій обороні? — спитав Арсен. Той задумався.

                — Важко сказати... Великий візир виставить завтра близько ста тисяч воїнів та понад триста гармат. А двадцять або тридцять тисяч воїнів залишить навколо обложеного Відня. Сила, як бачиш, немала. Крім того, резерв, обоз...

                — І все-таки... Невже немає слабкого місця?

                — Слабке місце є. Але нападаючий, якщо використає той шлях сам повинен бути готовий до найгіршого, бо ризикує потрапити в пастку...

                — Що це за шлях?

                Ненко підвівся на стременах, простягнув уперед руку.

                — Бачиш он там містечко Гейлігенштадт?

                — Бачу.

                — Від нього до самого Деблінга тягнеться глибока ущелина, по якій можна таємно проникнути в тил турецького війська. Це, звичайно, дуже небезпечно, бо якщо тих сміливців турки виявлять, їм залишиться одно — достойно зустріти смерть!

                — Ну, і що ті сміливці зможуть зробити, по-твоєму?

                — Несподівано напасти на яничарів з тилу. Майже з самої середини турецького табору... Розумієш, що це означає?

                Арсен рвучко нахилився до Сафар-бея, обняв і міцно поцілував у щоку.

                — Спасибі, Ненку! Спасибі, друже! Тепер мені — пора! Живий буду — знайду тебе, загину — сповісти Златку. І скажи їй, що кохав її над усе на світі!

                — Ти що, Арсене? — Ненко струснув Арсена за плечі. — Невже надумав провести тією ущелиною союзників?

                — Чому союзників? Козаків! Аби тільки прибули!

                — А якщо там буде засада? Ви ж усі загинете!

                — Любий мій Ненку, у нас кажуть: не такий чорт страшний, як його малюютьі На те й війна, щоб ризикувати. А я ж хочу відомстити Кара-Мустафі — за Златку, за свої поневіряння, за мою сплюндровану землю! Чого б це мені не коштувало! А ти — бережи себе. Бо на випадок моєї загибелі ти один зможеш допомогти Златці вирватися з пазурів Кара-Мустафи... Ну, прощай! — Він ще раз обняв Ненка і торкнув коня.

                — Прощай, Арсене. Прощай, друже мій!

               

                               10

               

                Настала неділя 12 вересня 1683 року.

                В таборі союзників спозаранку всі були на ногах. Сходило сонце. Але крізь густий осінній туман воно просвічувалося скупо блякло, забарвлюючи все довкола в якісь неприродні молочно-криваві кольори. Туман піднімався до половини гори Каленберг рідшав на схилах і суцільною непроникною пеленою закривав низини й долину Дунаю.

                Над тим сивим туманним саваном неясно бовванів гострий шпиль святого Стефана. А з нього линули й линули тривожно-закличні звуки дзвонів — бом, бом, бом!

                Подув легенький вітрець, і туман почав поволі розсіюватись. Шпиль святого Стефана вищав і вищав, ніби виростав на очах. Незабаром довкола нього окреслилися неясні контури міста — вималювалися напівзруйновані, подзьобані бомбами і ядрами земляні стіни. На них стояли тисячі віденців.

                А коли сонце підбилося ще вище і, бризнувши на землю снопами яскравих променів, розігнало залишки туману, враженому зорові Собеського і союзних воєначальників відкрилося моторошне видовище.

                По горбах і долинах, що розкинулися навколо міста і на південь від нього, звивалися ворожі траншеї, а в них, мов мурашки, кишіли тисячі турецьких воїнів. Вони лагодили зруйновані фортечною артилерією шанці, копали нові, встановлювали гармати.

                Ближче до Каленберга, від Дунаю і аж за Дорнбахський ліс, стояло в бойовому строю готове до атаки військо Кара-Мустафи.

                Собеський страху не відчував. Зі своїх п'ятдесяти чотирьох років майже сорок тримав він у руці шаблю і не раз особисто брав участь у кривавих сутичках. Звик. До того ж під його рукою було сімдесят тисяч воїнів! А це що-небудь та означало!

                Ранкову червоно-рожеву тишу прорізало п'ять далеких пострілів з гармат. Турки подали знак про початок атаки. І в ту ж мить весь правий турецький фланг, що стояв насупроти Карла Лотарінгського, рушив уперед. Вдарили гармати, їм відповіли австрійські. Зав'язалася артилерійська дуель. Незабаром спалахнули рукопашні сутички, що скоро переросли в жорстокий бій.

                Собеському було видно, як полки Осман-огли, паші месопотамського, після відчайдушних атак здригнулися, змішалися і покотилися назад — спочатку до Нусдорфа, а потім — до Гейлі-генштадта.

                «Ну, почалося!» — подумав він і наказав кинути в атаку фран-конців фон Вальдека і драгунів Любомирського. Послав гінця також на свій правий фланг, до Яблоновського, який стояв без руху, з наказом — наступати.

                В центрі турки вчинили такий шалений опір, що франконці затопталися на місці, а драгуни, зазнавши серйозних втрат від гарматного вогню, відкотилися на вихідні позиції.

                Бачачи це, Собеський вирвав з піхов шпагу, ринувся вперед.

                — Поляки, за мною!

                За ним помчали дві гусарські хоругви '. Обігнали короля. З ходу врізалися в стрій спагіїв, трохи потіснили їх, та збити з позиції не змогли. Отямившись, турки самі перейшли в стрімку атаку і незабаром примусили гусарів поспішно відступати.

                Собеському довелося б зовсім туго, коли б у фланг спагіям не вдарили рушничним вогнем чотири батальйони німецьких ландскнехтів, що стояли в резерві. Під шквальним вогнем спагії завернули коней і відступили. Підбадьорені гусари кинулись переслідувати їх — і на цей раз успішно: з ходу захопили пагорб, що панував над прилеглою місцевістю.

                Собеський прибув сюди з чотирма німецькими батальйонами і двома батареями через годину, коли в долині клекотів бій. З'їхавши на вершину горба, несподівано для себе побачив удалині червоний намет Кара-Мустафи.

                — Панове, там сам великий візир, — гукнув до гармашів. — Пошліть йому кілька гостинців!

                Гармаші встановили гармати — вдарили ядрами. Але безуспішно. Ядра падали в саду, не долітаючи до шатра майже на півверстви.

                На допомогу спагіям прислав загін буджацьких татар хан Мюрад-Гірей. Бій затягнувся, перетворившись на справжнє криваве побоїще. Ні одна сторона не змогла зрушити з позицій противника. Собеський кинув в атаку свою піхоту. Польські, українські білоруські та литовські хлопи, на яких він ще вчора дивився з неприхованим презирством, безстрашно ринулися вперед відкинули буджаків, з ходу перемахнули через долину і закріпилися на височині, якою король по диспозиції мав оволодіти на кінець першого дня бою. Далі йти вони не могли — їх впритул розстрілювала картеччю турецька артилерія.

                З Дорнбахського лісу виступив Станіслав Яблоновський який вишикував свої війська півмісяцем, щоб Кара-Мустафа не зміг обійти його фланг, і тепер, відтіснивши яничарів та їхні вихідні позиції, сам почав атакувати.

                Запеклі бої зав'язалися на лівому крилі союзних військ та в центрі. Османські війська прагнули будь що перемогти союзники були охоплені відчайдушним поривом відбити оскаженілі атаки і самим перейти в наступ. Затяжні криваві сутички, що спалахнули о десятій годині ранку, коли розсіявся туман, на всьому протязі від Дунаю до Каленберга перетворилися на справжню січу. Поляки, австрійці, козаки, німці показували масові приклади беззавітної мужності. Коли османська кіннота зайшла у фланг польській піхоті, що прорвалася глибоко в розташування противника брат королеви граф де-Мадіньї з одним ескадроном гусарів безстрашно вдарив їй у лоб, зім'яв передні ряди нападників, — і ті відступили, внісши паніку і розгардіяш у свої частини. Козаки відомі в усій Європі як найкращі піхотинці, зупинили яничарів і відкинули назад. Австрійці разом з баварцями, саксонцями та франконцями потіснили османів на березі Дунаю майже до самих передмість Відня.

                Кілька годин битва шаленіла, як розбурхане море.

                Ян Собеський міцно тримав кермо влади над військом союзників у своїх руках. З узвишшя йому і його штабним офіцерам було видно все поле бою. До нього прибували гінці з донесеннями, але він і без того бачив усе, як на долоні, і відразу ж слав їх назад з новими наказами.

                В другій половині дня, коли османам, незважаючи на люті атаки, ніде не пощастило добитися успіху, король раптом відчув, як терези історії, що творилася тут зусиллями багатьох десятків тисяч людей, поволі почали перехилятися на його бік. Це засвідчувалося багатьма ознаками, які помітило досвідчене око старого полководця — і тим, з якою твердістю союзники відбили всі атаки противника, і як чітко виконувалися його накази, і як заспішили, заметушилися ворожі загони, що стояли в резерві Кара-Мустафи, і навіть те, яким ясним, одухотвореним, щасливим було обличчя сина Якова, коли він, несучись на чолі гусарської хоругви в атаку, відсалютував батькові шпагою.

Пошук на сайті: