Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 35)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3855
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4118
                О четвертій годині несподівано для себе король помітив якийсь дивний рух у таборі противника. Спочатку на його лівому фланзі почали тікати яничари. Темними хвилями вихлюпувались вони з окопів і безладно, мовби охоплені жахом, мчали в тил, зминаючи резерви, що стояли позаду, і тягнучи їх за собою. Потім зрушив хан з ордою і теж кинувся навтіки.

                Король не міг зрозуміти причини такої поспішної втечі та й не задумувався над цим. Потрібно було закріплювати успіх. Розіславши гінців з наказом рішуче атакувати противника по всьому фронту, він сів на коня і на чолі двох гусарських хоругов помчав уперед.

               

                               11

               

                Увечері перед вирішальною битвою Арсен проїхав мимо редутів, де гармаші насипали захисні вали, до гейлігенштадтської ущелини, з горба уважно роздивився позиції яничарів і табір кримських татар в тилу у них, а потім, кинувши напризволяще в чагарях коня, плигнув у яр.

                Ішов швидко, наскільки дозволяли дерева й густі кущі. Тут було безлюдно й тихо. Пахло сирістю й грибами. Десь праворуч, у заростях, мирно жебонів невеличкий струмок. Аж не вірилося, що нагорі, за кілька десятків кроків, тисячі воїнів з обох боків яру копають шанці, встановлюють гармати — готуються до завтрашньої битви.

                Сутінки густішали, і незабаром настала ніч.

                Він не боявся збитися з дороги, бо знав, що яр виведе в розташування союзників. Ішов довго, навпомацки натикаючись на дерева й кущі, спотикаючись, а іноді й падаючи.

                Десь опівночі його зупинив оклик німецького вартового:

                — Вер іст да?

                — Не стріляй, я свій!

                Арсен виліз з нетрів і опинився на галявині, де палахкотіло багаття. Навколо нього спали солдати.

                Вартовий провів його до офіцера, а той, дізнавшись, що перед ним сам Кульчицький, про якого серед союзного війська вже ходили легенди, спитав:

                — Чим можу служити?

                — Я хочу зустрітися з головнокомандувачем, — сказав Арсен.

                Офіцер розгубився.

                — Ов! Менш, але ж це зараз неможливо. Ніч!

                — Що ж робити? Вранці може бути пізно... — Арсен зажурено похилив голову. Справді, те, що він замислив, треба починати негайно.

                Офіцер теж мовчав. Червонясте світло від вогню вихоплювало з темряви його худорляве, з білявими бровами обличчя й сумні голубі очі.

                — Хіба одвести тебе до нашого оберста? — ніби роздумуючи, запитав тихо.

                Арсен стенув плечима.

                — З ним я поговорю так, як і з тобою. Ти по-нашому — ні гу-гу, я по-вашому — через п'яте-десяте. От коли б мені до поляків! Або до козаків...

                — До козаків? Так вони ж тут — поряд. Сусіди з нами.

                — Невже? — Арсен не зміг приховати радості. — Веди мене до них негайно!

                Козаки щойно прибули, і їх поставили в другій лінії, в резерві. В їхньому таборі, як і повсюди, горів вогонь. Кашовари варили куліш і кашу. Ніхто ще не спав. Готувалися до бою. Одні копали шанці, інші тесали кілля для вовчих ям, треті годували коней.

                У Арсена радісно забилося серце — свої. Він відпустив офіцера-німця і попростував до вогнища, над яким висів на тринозі чорний казан. Біля казана з великим ополоником крутився маленький ко-зачок-кашовар.

                — Готовий, знаєш-маєш! — прицмокнув він язиком, скуштувавши гарячої страви. — Куліш вийшов на славу! Навіть Зінька дома, в печі, не зварить такого!

                Арсен усміхнувся — та це ж Іваник! І згрібши кашовара на оберемок, підняв над землею, закружляв навколо вогнища.

                — Іванику! От не сподівався зустріти тебе аж під самим Віднем! Здоров, брате!

                Іваник задригав ногами.

                — Арсене! Та невже це ти, знаєш-маєш? — і загукав щосили:— Братці, сюди! Арсен Звенигора об'явився! Батьку Семене! Романе!

                На його крик звідусюди сипонули козаки. Першим прибіг Роман — обняв побратима, притис до грудей і поцілував у щоку.

                Підійшов Семен Палій.

                — Батьку! — кинувся до нього Арсен. — Як добре, що ви тут!

                — Я теж радий бачити тебе живим і дужим! Та ще й в яничарській шкурі! Отже, щось маєш на думці?

                — Авжеж. Є тут поряд глибока ущелина. Я щойно прибув нею із табору Кара-Мустафи. Узяти б нам тисячі дві хлопців та пробратися у тил бусурменам — ото був би переполох!

                Палій не зводив пильного погляду з молодого друга.

                — Ти впевнений, що пощастить?

                — Звичайно, можемо всі головами накласти... Але якщо пофортунить, то будемо на коні!

                — Гм, заманливо... Тільки треба сповістити головнокомандувача. На щастя, його посланець тут. Ходімо до нього. — І Палій, хитро примружившись, рушив до свого намету.

                Арсен і Роман пішли за ним.

                Біля намету, на розісланій киреї, хтось міцно спав, розкинувши руки. Потужне хропіння, що лунало мало не на всю галявину, свідчило про безтурботний сон чолов'яги.

                — Пане, вставай! — голосно промовив Палій. — Так і царство небесне можна проспати!

                Але той і вусом не повів.

                Тоді Палій штовхнув королівського посланця під бік.

                Посланець щось замугикав, відмахнувся рукою, мов від набридливої мухи, перевернувся на бік і захропів знову.

                Арсенові вчулося щось знайоме в тому мугиканні, та не встиг він змикитити, що саме, як Палій, розсердившись, досить безцеремонне затермосив сплячого і дав доброго стусана.

                Хропіння враз стихло. Чолов'яга заворушив вусами.

                — Яка там холера штовхається! Чи захотілося панові мудра-гелю скуштувати моїх кулаків?

                Арсен ударив руками об поли: адже це Спихальський! І як було відразу не впізнати! Вій стиснув долонею Полякове плече.

                — Годі тобі, пане Мартине! Вставай! Спихальський схопився мов ошпарений.

                — Арсен? Холера ясна! Чом же зразу не розбудив? А мені, пане добродію, саме приснилося, що ми з тобою...

                — Чекай, чекай, пане Мартине, — зупинив його пащекування Палій. — Сни потім розкажеш. А зараз — їдь до короля!

                — Чого б то?

                Палій пояснив.

                — І не подумаю! — несподівано заявив Спихальський. — Щоб я не пішов з вами? Такому не бувати! І не проси, батьку. Не піду. Посилай когось іншого... До короля кожному покажуть дорогу.

                Палій подумав — добродушно кинув:

                — Біс з тобою! Лишайся. Пошлю когось із козаків... — І звернувся до сотників: — Хлопці! Піднімайте людей! Половина зостанеться тут, а другу половину я візьму з собою. Та швидше, час не жде! Поїмо кулешу — і гайда!

                — Батьку Семене, візьміть і моїх донців, — попросив Роман Воїнов. — А то бояться хлопці, що приїхали з Дону аж на Дунай і в справжньому ділі не побувають...

                Палій запитально глянув на Арсена. Той ствердно кивнув головою.

                — А з кіньми яром вони проберуться? Нам би не завадив летючий кінний загін.

                — Гадаю, проберуться.

                — Тоді готуй своїх донців! — коротко кинув зраділому Романові полковник.

                Через годину дві тисячі піших козаків і загін донців з кіньми на поводах спустилися в яр і рушили вслід за Арсеном Звенигорою.

                Йшли обережно один за одним, розтягнувшись на півмилі. Спочатку нічна темрява, а потім густий туман і непроглядні зарості лісу надійно ховали їх від стороннього ока. А коли зі сходом сонця вдарили гармати, затріщала рушнична стрільба і повітря сповнилося ревом тисяч людських голосів, брязкотом зброї і тупотом кінських копитів — пішли сміливіше. Тепер хоч би хто й почув їх, то не звернув би уваги, бо все довкола ревло, гоготало, а земля стрясалася від вибухів бомб.

Пошук на сайті: