Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 38)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3862
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4124
                — Аман! Аман! — забелькотав він, гадаючи, мабуть, що його тут щонайменше четвертують.

                Але Арсен підійшов, по-дружньому поклав руку йому на плече, заговорив по-турецьки:

                — Не бійся, чоловіче! Тут ніхто не хоче твоєї крові. Повір мені.

                — О! Ефенді так гарно говорить по-нашому... Невже мене справді не заріжуть?

                — Не заріжуть, аллах свідок! Як тебе звати?

                — Селім, ефенді.

                — І ким же ти був у Туреччині, поки тебе не забрали до війська?

                — Каведжі, ефенді.

                — Що? Каведжі? — не повірив Арсен і повернувся до товариства. — Ви чуєте? Він усе життя варив каву! Оце пощастило! — І знову до турка:— Каву нам звариш?

                — Ще б пак, ефендії Я цим займаюся двадцять років. Мене й у полон взяли тільки тому, що я молов зерна і не бачив, що наші відступають...

                — От і добре. Тоді звари, Селіме, нам каву. Та таку, щоб запахла на весь Відень, а мої друзі щоб уподобали її на все життя!

                У турка радісно блиснули очі. Він повірив, що ніхто тут не зробить йому нічого поганого.

                — Я миттю! Де кухня?

                Ян Кульчек повів його в глибину будинку.

                Незабаром звідти долинув приємний запах. Почувся брязкіт посуду. Забулькала рідина, яку розливали в чашки.

                Не встигли козаки розповісти один одному про свої пригоди за останні два дні, не встигли похвалитися тим, яку здобич хто роздобув у турецькому таборі, як меткий чех вніс на широкій дерев'яній таці кілька чашок з пахучим напоєм, а на фаянсовій тарелі — підсмажені, зарум'янені грінки.

                — Го-го! Але ж це, прошу ласкавого панства, справді смачної Побий мене перун, якщо брешу! — вигукнув Спихальський, запи-хаючи до рота хрумку грінку і запиваючи її кавою. — Звичайно, це не варений мед, яким частували мене на Україні, та все ж...

                — І не горілка! — пробасив Метелиця. — Однак пити можна...

                Крізь розчинені вікна густий аромат кави просочився на вулицю, і там почала збиратися юрба: солдати й офіцери, майстри і підмайстри, чиновники й студенти, робітні люди й учні ремісників, ті, хто ще кілька днів тому захищав місто.

                Арсен, котрий сидів біля вікна, бачив, як вони втягували носами запашне повітря і на їхніх обличчях вимальовувався подив. Що це? Звідки?

                Хтось щось запитав, але Арсен не зрозумів. До вікна підбіг у білому кухарському ковпаку Ян Кульчек.

                — Що тут? Харчевня? Можна заходити? — запитали його.

                — Не харчевня, а кав'ярня, — відповів Кульчек. — Кав'ярня Кульчицького!

                — А що це таке? — спитав сивоусий чоловік у заляпаному фарбою одязі. — Чим тут торгують?

                — А ось попробуйте, пане! — І Кульчек через вікно простягнув йому чашку кави й грінку.

                Той понюхав, обережно відсьорбнув ковток, а потім із задоволенням випив усю.

                — Гм, смачної Не пиво, звичайно, але, клянусь святою Магда-леною, смачно! — І, повертаючи Кульчекові чашку, сказав:— Якщо наллєш, хлопче, ще одну, то я тобі над входом, аж там, коло ліхтаря, намалюю вивіску. Як ти сказав: кав'ярня?..

                — Кав'ярня Кульчицького!

                — Ну, от і намалюю: «Кав'ярня Кульчицького». Згода?

                — Згода, пане. — І Кульчек подав йому ще одну чашку кави з грінкою.

                Маляр випив, розкрив свій ящик, дістав пензель і фарби.

                — Винеси драбину, будь ласка!

                Кульчек метнувся й виніс драбину.

                Сивоусий вправно махнув пензлем — і над дверима почали з'являтися великі — в піваршина — літери. Не минуло й десяти хвилин, а люди, що запрудили вулицю, зі здивуванням читали незвичні слова: «Кав'ярня Кульчицького».

                Найбільш нетерплячі намагалися зайти, але Кульчек став на дверях — не пустив.

                — Завтра, панове! Завтра приходьте! Сьогодні ще нічого не готової А завтра наваримо кави два казани — на всіх вистачить! Були б у вас тільки гроші!

                Арсен з козаками спочатку підсміювались над витівкою Яна і сивовусого безіменного маляра, а потім, коли натовп, дізнавшись, що сьогодні поласувати тут нічим, почав розходитись, раптом заявив:

                — Слухай, Кульчеку! А чому б тобі справді не стати господарем цієї кав'ярні? Га?

                — Як то? Вона не моя, а твоя, друже!

                — Бачиш, я не маю наміру залишатися у Відні. Військо наше вирушає в похід — і я з ним... Тож ставай, брате, Кульчицьким! Зміна невелика: Кульчек стане Кульчицьким... Я ж не сам заробив цей дім і цю каву! А ми вдвох. Я скажу генералові Штаренбергу... Згода?

                Ян Кульчек обняв Арсена, просльозився.

                — Брате, як же це?.. Щоб бідний, пригноблений чех, якого австрійське панство і за людину не має, який не сміє поза своєю хатою говорити по-чеськи, бо в нашому нещасному краї з волі цісаря запанувала німецька мова, а нас усіх хочуть перетворити на австрійців, щоб бідний чех, який не сміє вголос об'явити, що він не католик, а таємний гусит, — щоб цей бідний чех та раптом став багатієм і мав гарний будинок з кав'ярнею в самісінькому Відні, неподалік від цісарського палацу? Не віриться...

                — Мине час — повіриться.

                — А як же ти?

                — Про мене не турбуйся! У мене — інший шлях... А якщо доля, всупереч усьому, ще раз закине мене до Відня — то, гадаю, ти не відмовиш мені в приємності — наллєш чашку смачної пахучої кави?

                Ян Кульчек просльозився. Був так зворушений, що кинувся Арсенові на груди і поцілував його.

                — Не називай мене Кульчеком. Відтепер я — Кульчицький. Ян Кульчицький! Добре звучить? А тебе завжди радий буду бачити. Аби ти тільки прибув сюди коли-небудь, брате! — Він ще раз міцно обняв Арсена і несподівано додав:— А Селіма я залишу в себе. Так заварити каву, як він, тут ніхто не зуміє. А потім, може, і сам навчуся...

               

               

                               БУДУТЬ ПТАШКИ ПРИЛІТАТИ...

               

                Не ждучи Карла Лотарінгського з австрійцями й баварцями, Ян Собеський вирішив одним ударом захопити Гран з фортецею, в якій засіла сильна турецька залога, або хоча б розгромити молодого й хороброго пашу Кара-Магомета, котрий з сімома тисячами спагіїв укріпився в передмісті Грана — Парканах.

                — Ваша ясновельможність. Гран і Паркани узяти нелегко, — намагався відмовити короля від поспішного наступу Арсен, повернувшись із розвідки. — Фортеця міцна, в передмісті — вириті окопи. Через Дунай наведено міст — з правого берега підходять нові загони... Треба дочекатись союзників...

                — Твоє діло, козаче, доповісти королеві й гетьманам, що бачив і що чув. — Скоса, гоноровито глянув на вивідача гетьман Ябло-новський. — А вирішувати — то вже прерогатива його ясновельможності або гетьманів!

                Арсен знизав плечима і, замовкнувши, відійшов убік.

                — Упіймав облизня, прошу пана? — покартав його стиха Спихальський. — Ото не лізь до панського проса, бо будеш без носа!

                Поляки й козаки багато втратили воїнів пораненими й хворими, що залишилися в похідних шпиталях. Ряди їхні дуже поріділи. Однак Собеському не хотілося тут ділити лаври перемоги з Кар-лом Лотарінгським.

                — Драгуни, вперед! Козаки — за ними! — ткнув шпагою в напрямку міста, що мріло в долині. — Зімніть спагіїв! Оточіть фортецю!

                Драгуни й козаки швидко .поминули рівнину, засаджену виноградом, і наблизилися до Парканів. Але не встигли козаки вишикуватися в бойові лави, як рушничний і гарматний вогонь змусив їх залягти на відкритому полі. Драгуни теж зупинилися. В той же час Кара-Магомет на чолі спагіїв ринувся в атаку.

                Натиск був такий несподіваний і сильний, що драгуни, не прийнявши його, кинулись тікати, розладнавши козацький стрій. Почалася поспішна втеча. Спагії наздогнали втікачів — рубали шаблями, кололи списами, топтали кіньми.

                Палій зі своїми фастівцями відступав через виноградники. Поряд з ним сопів Метелиця, хекав Шевчик, а Іваник, мов заєць, чеберяв попереду, легко, завдяки маленькому зростові й утлості, прослизаючи крізь щілини між кущами винограду.

Пошук на сайті: