Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 40)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3913
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4147
                Одно з ядер розтрощило човен і натяжні канати. Міст розірвався, почав розходитись і під вагою великої кількості людей занурився у воду.

                Крики розпачу пролунали над широким бистрим Дунаєм.

                Скільки сягало око — у хвилях борсалися ті, хто щойно, ступивши на міст, мав надію досягти протилежного берега і врятуватися. Зараз вони цілими натовпами, з мольбою, лайками й прокльонами, повільно опускалися на дно...

                — Гиньте до дзябла! — гримів з берега Спихальський. До нього приєднав свій верескливий тенорок Іваник.

                — Пливіть, гаспиди, до чортової мами, знаєш-маєш! Він ще хотів щось додати, бо любив чоловік поговорити, але тут зовсім несподівано відчув, як тонка довга стріла вп'ялася йому в живіт.

                — Ой! — заволав Іваник. — Братці! Ой! Ой!.. Він випустив шаблю, обома руками вхопився за древко, по якому на землю стікали червоні краплини крові.

                — Не чіпай! — гарикнув Спихальський.

                — Іванику, зажди! — крикнув і Арсен, побачивши, що Іваник цупить щосили ту стрілу із живота.

                Але Іваникові так пекло, що він нічого не чув. А якщо й чув, то слова друзів не доходили до його свідомості. Не ждучи, поки йому допоможуть, рвонув стрілу — і зламав. Древко опинилося в руках, а залізне вістря — глибоко в животі.

                В очах йому пожовтіло, і він поволі схилився на руки Арсена й Спихальського.

                А бій не стихав. Союзники оточили яничарів у передмостових укріпленнях і, незважаючи на те, що декотрі з них просили «ама-ну», вирубували до ноги.

                Метелиця йшов на повен зріст, прокладаючи шаблею дорогу. За ним дрібуляв сухенькими ніжками дід Шевчик. Вищиривши свого єдиного зуба, підохочував побратима-велетня:

                — Бий дужче, Корнію! Заганяй на той світ, щоб і духу нашого боялися! І не оглядайся, надійся на мене. Коли що — я допоможу.. Хай тільки спробує котрий напасти ззаду — тут йому і гапликі Моя шабля ще ого-го!

                — Ну, коли ого-го, тоді мені нема чого боятися! — зареготав Метелиця, завдаючи супротивникові удару.

                Шевчик не відповів.

                Метелиця оглянувся — і отетерів. Турецьке ядро, мов ножем, знесло Шевчикові голову. Маленький, безголовий тулуб старого запорожця мов сніп упав на закривавлений труп яничара.

                — Шевчику! Брате! Як же це так?.. Ех! — Метелиця в розпачі махнув рукою. Його товсті, обвислі щоки затремтіли, а з очей бризнули сльози і покотилися по довгих сивих вусах...

                Зразу ж після бою, попрощавшись із друзями — Романом, Палієм, Спихальським, Метелицею, з пораненим Іваником, постоявши над тілами Сікача і Шевчика, Арсен вирядився в одяг яничарського аги, скочив на коня.

                — Прощайте, браття! Вам дорога додому, а мені — в інший бік. Вітайте моїх і не згадуйте лихом!

                — Повертайся скоріше. Арсене! — обняв його на прощання Роман.

                — Тільки із Златкою! — твердо відповів Арсен і, вдаривши коня, помчав берегом Дунаю на південь...

                Того ж дня до королівського намету прийшли козацькі полковники — Палій, Самусь, Іскра, Абазин. У короля сидів гетьман Яблоновський.

                — Ваша ясновельможність, — сказав Семен Палій, — ми чесно виконали свій обов'язок. Турок розгромлений, і завтра королівське військо повертається додому. Козаки хотіли б сьогодні одержати ратними трудами і кров'ю зароблену винагороду, а ми — при-повідні листи на міста Фастів, Немирів, Корсунь і Богуслав, як обіцяв нам від імені вашої ясновельможності королівський комісар полковник Менжинський...

                — Спасибі, панове! Дякую, пане Семен! — Король підійшов до Палія і, поклавши йому на плечі свої важкі руки, подивився прямо у вічі полковникові. — Козацьке військо воювало звитяжно, не шкодуючи ні сил, ні крові... Я написав своїй дружині королеві Марисеньці, як твої козаки, пане Семене, допомогли нам у найтяжчу хвилину... Але ж я не вожу з собою таких грошей! Прибуду до Варшави — пришлю скарбника, і він виплатить усе що належить.

                А приповідні листи...

                — Приповідні листи теж можна вислати із Варшави, — втрутився гетьман Станіслав Яблоновський, холодно поглядаючи від столу на полковників. — Для чого такий поспіх? Сейм обміркує, розбереться...

                — Ні пане гетьмане, — заперечив Палій, — відкладений, тільки сир добрий...

                — Но, но, пане полковнику, не забувай, з ким говориш! — спалахнув гоноровитий Яблоновський. — Я не потребую, щоб мене повчали хлопськими прислів'ями!

                — А ми, пане гетьмане, не потребуємо посередника у нашій розмові з його ясновельможністю! — відрубав Палій. — Приповідні листи нам обіцяв не сейм, а король!

                — Аде ж... — Яблоновський схопився на ноги, а його рука потяглася до шаблі.

                — Панове! Панове! — Король підвищив голос. — Ця суперечка ні до чого! Пане Станіславе, ти ставиш мене в незручне становище... Я справді обіцяв козацьким полковникам, що дам приповідні листи на ті міста і землі, де вони живуть зі своїми козаками... Я людина слова. І приповідні листи, панове, уже підписані мною. Ось вони. — З цими словами Собеський відчинив скриньку, що стояла біля узголів'я його похідного ліжка, вийняв цупкі аркуші в сап'яновій оправі і вручив їх полковникам. — А гроші одержите відразу як повернетесь додому... За це не турбуйтеся!

                Полковники були розчаровані і зовсім не приховували цього.

                — Що щи скажемо війську, ваша ясновельможність? Козаки сподіваються, що ми принесемо гроші! — вигукнув Іскра. — У розподілі трофеїв нас теж обійшли... Що краще — забрали австрійці, гірше — поляки, а нам, вибачте на слові, — дуля з маком!

                — Слово гонору, я не стерплю такого тону, яким пани полковники розмовляють з королем Речі Посполитої! — знову зага-рячкував Яблоновський.

                Але Собеський був настроєний добродушно.

                — Ха-ха-ха! — гучно зареготав він. — Пан полковник влучно висловився, пане Станіслав! Бо цісар Леопольд і віденський двір справді всім нам піднесли дулю з маком! І коли б я не був зацікавлений у тому, щоб до кінця розгромити турків, то плюнув би на всю цю кампанію і ще з-під Відня повернувся б додому!

                Полковники відкланялись і вийшли з намету.

                — Підведуть нас пани, — буркнув сердито Абазин. — А козаки намилять нам чуба!

                — Казав пан — кожух дам, та тільки слово його тепле! — підтримав товариша Іскра. — Не бачити нам грошей, як торішнього снігу!

                — Я теж так думаю, — сказав Палій. — Оце дав нам король папірці, тобто заплатив за нашу кров нашою ж землею, — та й бувайте здорові!

                — Друзі, боюсь, коли б знову не потрапили ми в лядську каба-лу! — вигукнув Самусь. — Обіцяють пани гроші, приповідні листи дають, а коли відчують силу — на шию сядуть!

                — Розірвав клятий Юрась Україну на дві частини — з того часу всі наші біди! Звичайно, король м'яко стеле, та спати нам буде твердо, — погодився Палій. — Панство вже зараз приміряє ярмо до нашої шиї. Бачили, як розприндився Яблоновський? Мало з- шаблею не накинувся!

                — Треба щось нам думати-гадати, хлопці! — нетерпеливився Самусь.

                — А що гадати? Передусім — збирати сили, заселяти пусті землі, лаштувати військо! — відповів упевнено Палій. — А тим часом засилати таємних послів до гетьмана... Щоб узяв Правобережжя під свою руку... Бо від хана — погибель, від султана — каторга, а від короля — довічне ярмо! Так я думаю-гадаю, товариство...

                — Ми всі так думаємо, Семене! — гаряче вигукнув Абазин, зупиняючись.

                — Всі! — одностайно підтримали його Самусь та Іскра. Палій пильно подивився на кожного, подумав, а потім, карбуючи кожне слово, сказав:

                — Тоді й стоятимем на цьому!

                Польське військо поспішало додому. Окремою валкою їхали козаки.

                Помирав Іваник. Помирав тяжко, у страшних муках.

                Десь глибоко у животі залишився шматок зламаної татарської стріли і пік його пекельним вогнем. Козак зчорнів на виду, як головешка, тільки очі блищали. І безперервно просив пити. Тоді Спихальський, який віз Іваника на своєму возі, намостивши йому перин і подушок, прикладав до його запечених уст череп'яну пляшку, і той робив з неї ковток або два і на якийсь час замовкав. А коли біль ставав нестерпним, він волав слабким голосом, як дитина:

                — Зінької Зінько-о люба-а!.. Ой, порятуй, бо загибаю, знаєш-маєш!..

                Спихальський скрушно хитав головою і, щоб не відстати од валки, поганяв коней. Віз торохтів по нерівній, розмитій осінніми дощами дорозі, підскакував на вибоях, витрясаючи з нещасного Іваника всю душу.

                — Ой!— кричав тоді помираючий. — Тихше їдь, пане Мартине, бо всі тельбухи розгублю, хай йому чорт! Немає вже сили терпіти... Або забий, благаю тебе! Забий... Щоб не мучився...

Пошук на сайті: