Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 41)

                Спихальський натягнув віжки, стишуючи коней, хоча ризикував відірватися од своїх і стати здобиччю любителів легкої наживи, яких багато вешталося побіля дороги. А крадькома змахував з вусів непрохану сльозу, бо йому було боляче дивитися, як мучиться цей чоловічок, що швидше скидався на хлоп'я, ніж на дорослу людину.

                Надвечір козаки зупинилися на високому березі бистроплинної Тиси на нічліг. Спихальський свого воза поставив над самим урвищем, під розлогим кущем калини, рясно всіяної яскраво-червоними кетягами ягід.

                За далекі гори заходило сонце, і в долині поволі згущалися вечірні сутінки.

                І тоді, задивившись на Тису, на гори і на густі ліси по узгір'ях, Іваник раптом відчув, що біль, який мучив його впродовж кількох днів, зник, а все тіло стало легким, майже невагомим.

                Він холонучими руками лапнув себе за живіт, за груди і відчув, що немає у нього ні живота, ні грудей. Одна голова, що лежала на високо збитих подушках.

                — Пане Мартине! — несподівано гукнув він.

                — Ного тобі? — перелякався Спихальський. — Що трапилося?

                — Умираю...

                — Ти що — жартуєш чи здурів? Холера тебе не забере! — Поляк випустив з рук рептуха з оброком.

                — Ні, пане Мартине, я не жартую, —серйозно відповів Іваник. — Справді вмираю... Поклич, будь ласка, товаришів-побратимів... І сам не барися... Слово сказати маю перед смертю... Я довго не затримаю...

                У його словах і в голосі було щось таке, що змусило Спихальського полишити все і притьмом кинутися поміж возами.

                За кілька хвилин біля Іваника зібралися всі, хто його знав. Навколо воза стали Семен Палій, Метелиця, Спихальський, Роман.

                — Спасибі що прийшли, — прошепотів Іваник і уважно глянув на Спихальського. — Пане Мартине, підніми мою голову вище... Нехай-но я подивлюся і на друзів, і на цей милий білий світ...

                Спихальський підняв його, мов пір'їну, а Метелиця тим часом підбив перини і подушки. З їхньої високості Іваникові стало видно і червонясте коло сонця, що заходило за вершини гір, і блискучо-сріблясті плеса Тиси, і темно-зелені смерекові ліси на видноколі...

                — Ой, як тут гарно та любо, — прошепотів Іваник. — І вмирати, братці, не хочеться... Сидів би отак і дивився б, дивився на голубе небо, на червону калину, слухав би, як шумить вода, риючи круті бережечки, як щебечуть пташки та шелестить у гіллі вітер. Та ба, прийшов мій час... Спіткнувся мій кінь — і я, його невдачливий верхівець, випав із сідла. І ніяка сила вже не підніме мене...

                Іваник замовк, сухим язиком лизнув по запечених губах. Спи-хальський подав йому води. Він жадібно ковтнув і тужливим поглядом глянув на товаришів, що мовчки стояли біля нього.

                Всі були вражені мовою Іваника. Слова його звучали ясно, проникливе, ніби це говорив на заїкуватий чоловічок, якого, ніде правди діти, вважали трохи пришелепкуватим, а хтось інший.

                Тим часом Іваник, помахавши кволо рукою, тихо промовив:

                — Прощайте, браття! Я щасливий, що спізнався з вами, з Арсеном, лицарем нашим... Що повертаєтесь з перемогою і що є в ній і моя частка... Моя кров... Тому відходжу од вас без жалю... — Він трохи помовчав. — А як відійду, поховайте мене під цією калиною... Щоб як у тій пісні нашій співається:

                Будуть пташки прилітати —

                Калиноньку їсти,

                Будуть вони приносити

                З України вісті.

                — Обіцяємо тобі, козаче, — за всіх відповів Палій. — Хай буде спокійною твоя душа!

                — Спасибі... — Іваник прикрив повіками очі, даючи всім зрозуміти, що він задоволений увагою товариства, а потім враз стрепенувся і пильно глянув на Спихальського:— А все ж таки один жаль я маю...

                — Який? — запитав поляк.

                — Що залишаю дружину і двох діток сиротами... Важко їм буде без мене...

                З його очей скотилися дві скупі сльозинки і проклали по засмаглій, припорошеній дорожньою пилюкою щоці ледь помітний слід. Він змахнув їх рукою і раптом голосно сказав:

                — Пане Мартине, а моя Зінька, знаєш-маєш, того... кохає тебе! Це було так несподівано, що Спихальський аж очі витріщив.

                — Пане Йван, що ти! — вигукнув спантеличено. — Навіщо наговорюєш! У таку хвилину...

                По змученому Іваниковому обличчю пробігла ледь помітна лагідна усмішка.

                — Я давно це знав. Помітив при першій чи другій нашій зустрічі з тобою ще в Дубовій Балці. Тільки мовчав... Бо хіба ж можна погасити кохання злою силою? Його можна тільки лікувати: часом, а ще — сильнішою любов'ю... — І, побачивши зніяковіння Спихальського, додав:— Та ти не того... Я ж знаю, що й ти її кохаєш...

                Від ще більшого замішання Спихальський побуряковів і не знав, що сказати. Не перечити ж умираючому... Та й правду він каже.

                Всі вражено мовчали.

                Іваник передихнув і зовсім тихо, так, що чули тільки ті, хто схилився над возом, сказав:

                — Ти гарний чолов'яга, пане Мартине. Добрий. Я знаю, ти не зобидиш моїх дітей. І Зіньки. Не зобиджай їх... Прошу тебе. — Потім, помовчавши, тихо додав:— Прощай, білий світе! Прощай навіки...

                З цими словами й помер.

                Козаки зняли шапки. Метелиця вийняв із саквів червону китайку і покрив покійникові обличчя. У Спихальського тремтіли вуса, а в здивовано-зажурених очах стояли сльози.

                Тут же, поблизу воза, на крутому березі, під калиною, викопали глибоку яму і під мушкетний залп опустили в неї сповите в білий саван легеньке Іваникове тіло...

               

               

                               ПОДАРУНОК СУЛТАНА

               

                Звістка про жахливе побоїще під Парканами і здачу Грана, привезена Арсеном у Буду, вразила Кара-Мустафу мов грім. Він довго мовчав, кусаючи губи. Лице його зблідло і стало матово-сірим. Тільки очі палахкотіли люттю. Потім ошаленів. Затупотів ногами. Закричав:

                — Чаушів!

                Вбіг чауш-паша Сафар-бей. Вбігли чауші. Завмерли, ждучи наказів.

                — Приведіть пашу будського Ібрагіма, Каплана Мустафу-па-шу, хана Мюрад-Гірея, графа Текелі! Всіх пашів, кого знайдете, сюди! До мене!

                Поки чауші виконували цей наказ, — а виконувати його через повний розгардіяш у війську було нелегко, — сераскер зачинився в прохолодній кімнаті, що мала два виходи — в парадний зал і, через іншу кімнату, в сад.

                Залишившись на самоті, він важко опустився на м'який, обтягнутий рожевим оксамитом стілець і обхопив голову руками. Смертельний жах, розпач і біль розривали його серце.

                «О аллах! — шепотів беззвучно сухими губами. — Ти поставив мене над страшною прірвою! Все, про що я мріяв і до чого прагнув, розлетілося в порох. Велич і необмежена влада над військом, багатство і надія на те, щоб на землях підкорених народів утворити нову ісламську державу і стати в ній імператором, — все пропало!»

                Сидіти на одному місці не міг. Підійшов до розчиненого вікна і виглянув у пишний, зелений, тільки де-не-де покритий осінньою позолотою сад.

                Але дерева раптом заколихалися, розпливлися, мов краплини дощу на склі. Він з подивом помітив, що плаче. Солоні сльози затуманили його зір.

                Тьфу! Тільки сліз не вистачало! Йому стало шкода себе. Що робити? Як урятувати честь, владу і, врешті, життя? Він надовго задумався.

                Власне, до порятунку залишився один шлях — всю вину за розгром, за ганебну подвійну поразку звалити на інших. Це шлях не новий, добре випробуваний. Не одному хитрому невдасі він ставав у пригоді. І скористатися ним, подумалося йому, не гріх!

                А ще — треба якось задобрити султана. Витрусити із своїх скринь золото, коштовне каміння! Послати в подарунок сотню або й дві австрійських красунь, яких, слава аллаху, взято в містах і селах Австрії не одну тисячу... Або — подарувати Златку?

                Як потопаючий хапається за соломинку, так і він ухопився за цю рятівну думку. Віддати султанові Златку!

                Він скреготнув зубами.

                «О аллах екбер! Як несправедливо повівся ти з одним із найвід-даніших твоїх синів! Ти відібрав у мене не тільки славу неперевер-шеного воїна, не тільки честь, а й розбиваєш серце, віднімаючи єдину в моєму житті дівчину, в яку я по-справжньому закохався. Я беріг її для себе, а ти вирішив інакше — одним ударом невірних зруйнував моє щастя, забрав мою велич і славу!»

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3927
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4163

Пошук на сайті: