Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 43)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3855
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4118
                Чауші переглянулись і мовчки вклонилися людині, що, мов чорна статуя, закам'яніло сиділа за столом.

                Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж Кара-Мустафа звернув на них увагу. Він ще раз протяжно зітхнув, а потім вийшов з-за столу, тримаючи в руці згорток паперу.

                — Поїдете в Стамбул! — сказав стомлено. — Відвезете падишахові мого листа... Коней не жалійте. Купуйте свіжих — гроші на це будуть у вас... Я хочу, щоб цей лист потрапив до мобейну раніше, ніж туди дійдуть чутки про поразку під Віднем. Султан має знати правду! Але хай цю гірку правду краще скажу я, а не мої недруги... Ви мене зрозуміли?

                — Так, наш повелителю.

                — Друге... З одним листом з'являтися перед світлі очі падишаха не годиться. Султани теж люблять подарунки. Тому з вами поїде на чолі загону моїх охоронців Мурад-ага. Крім того, що він охоронятиме вас у дорозі, він повезе від мене в подарунок султанові дівчину-полонянку. Ви бачили її щойно тут. Султан давно прочув про її красу і хотів її мати — хай тепер втішається! Бережіть цю невільницю, як зіницю ока. Вслід за вами я відішлю падишахові обоз австрійських красунь-полонянок. Вони прибудуть до Стамбула пізніше, однак скажіть про них султанові, щоб знав...

                Почувши, шо Кара-Мустафа збирається подарувати Златку султанові. Арсен відчув, як у нього на якусь мить зупинилося серце. З одного нещастя дівчина може потрапити у ще страшніше! Як кажуть, з вогню та в полум'я... Якщо не пощастить визволити в дорозі, спробуй тоді вирвати її із султанського гарему!

                Ненко зрозумів стан друга і непомітно торкнувся своїм ліктем його руки: мовляв, тримайся, хлопче! А сам вклонився і сказав:

                — Все зробимо, як наказує наш преславний володарі Але Кара-Мустафа не відпускав їх. Заглибившись у думки, пройшовся по м'якому барвистому килимі, трохи постояв перед вікном, потарабанив сухими темними пальцями по фарбованому підвіконню і тільки тоді, мовби зважившись на щось важливе повернувся і додав:

                — І, нарешті, останнє... Потрібно позолотити гірку новину щоб не такою гіркою здавалась. Заїдете в Ейюб і з моєї скарбниці візьмете зелену скриню з коштовностями. Мурад уже має на це повноваження. Піднесете її султанові разом із дівчиною... Вирушайте негайно і в дорозі не баріться! Все. Ідіть — і хай береже вас аллах!

                Арсен був у відчаї: в дорозі Златки не пощастило визволити. З Белграда до Стамбула загін Мурад-аги мчав як вітер. Зупинялися тільки для того, щоб трохи перепочити і погодувати коней. Біля карети, в якій їхала Златка, невідступне вартували два десятки лютих капуджі. Про те, щоб викрасти дівчину, годі було й думати.

                В Ейюб вони прибули пізнього осіннього вечора. На їхній подив, тут уже знали про поразку Кара-Мустафи, і в палаці панувала розгубленість, що межувала з панікою. Всі, хто пригрівся під крилом великого візира, з жахом чекали кінця свого благополуччя. Дехто потихеньку лагодився до сумного майбутнього — складав речі, додаючи до них і дещо з майна господаря.

                Мурад-ага твердою рукою відразу навів порядок. На кухні кухарі почали готувати для прибулих вечерю. Банщик затопив печі в лазні. Цирульники гострили бритви, щоб привести чаушів і капуджі до вигляду, угодного аллаху, а рабині витягали зі скринь новий одяг для них, щоб завтра своїм дрантям вони не споганили Високого Порога.

                Незважаючи на пізній час, палац сяяв вогнями. Гримів владний голос Мурада-аги. Метушилися слуги, раби й рабині.

                Златку помістили в її колишнє помешкання, поставили вартових; до неї могли заходити тільки жінки, які мали приготувати її до завтрашнього ранку, коли вона стане перед ясні очі падишаха.

                Арсен і Ненко повечеряли, побували в лазні й руках цирульника і тільки далеко за північ — зайшли до відведеної їм кімнати. Обом було не до сну.

                — Треба щось зробити зараз, бо завтра буде пізно! — рішуче сказав Арсен, швидко ходячи по кімнаті.

                Ненко підняв на нього свої темні, як ніч, очі.

                — Що ти надумав?

                — Нічого... Коли б нас було не двоє, а двадцятеро, ми напали б на охоронців, перебили їх, вихопили б із вежі Златку — і шукай вітра в полі!

                — Це не розумно!

                — Знаю, що не розумно... Але нічого путнього придумати не можу. Страшно стає від однієї думки, що завтра ми одведемо Златку до султанського сералю і власними руками передамо її тому жирному розпусникові! Я не переживу цього! Як подумаю, що вона стане рабинею в гаремі султана, то ладен зараз напасти на капуджі, щоб загинути від їхніх шабель!

                — Чому ти гадаєш — рабинею? Султан може зробити Златку своєю ірбаллю або кадуною, тобто дружиною... Златка — дуже красива дівчина! — сумно пожартував Ненко.

                Арсена аж пересмикнуло.

                — Не добивай мене зовсім, Ненку! Мені не до жартів...

                — А я й не жартую, — на цей раз серйозно промовив той. — Коли Кара-Мустафа відсилав Златку в подарунок султанові, то напевне знав, що вона з її красою і чарівністю дуже швидко буде помічена султаном і, чого доброго, стане його дружиною. Султани одружуються не так, як прості смертні. Вони ніколи не беруть туркень, бо вважають не гідним одружуватися зі своїми підданими. В султанському гаремі завжди є кілька сотень красунь з усього світу. Не всі, звичайно, стають коханками, а тим більше дружинами падишаха. Далеко не всі... Але деяких султан помічає, і тоді така рабиня стає гієздою, тобто тією, що впала в око, — і вона зразу піднімається в гаремі на щабель вище. Коли гієзда стає ірбаллю, тобто коханкою, їй дають кілька кімнат, рабинь і євнухів, які обслуговують її, і вона, поки користується прихильністю султана, відчуває себе повновладною господинею свого невеликого даї-ре — двора... Та все ж вона ще не дружина... І взагалі, законних дружин у султана не буває. Досить йому сказати три слова: «Це моя дружина!» — і гієзда чи ірбаль в ту ж мить стає кадуною падишаха... Але досить його короткої заяви: «Я не хочу бачити цієї жінки!» — як таку гієзду чи ірбаль за один день виселять із гарему і видадуть заміж за якого-небудь чиновника. Правда, все своє майно вона може забрати з собою... Коли ж роки її вже не такі, щоб іти заміж, то її просто виводять за ворота — і йди куди хочеш... Дуже скоро ці вигнанки проїдають свої заощадження, одяг, коштовності і жебракують на базарах Стамбула, стають підстаркуватими повіями, злодюжками. А коли приходить край — кидаються у води Мармурового моря...

                — А кадуни?

                — Кадуни-ефенді разом зі своїми дітьми — принцами і принцесами — постійно живуть у гаремі, ворогуючи між собою і виховуючи своїх синів — шах-заде — в лютій ненависті до синів інших кадун. Коли шах-заде підростають, вони стають смертельними ворогами, і той з них, кому щастить захопити престол, нещадно знищує своїх братів-суперників або ж кидає їх у сирі каземати Семивежного замку...

                — Страшну картину змалював ти, Ненку. Виходить, султанський сераль — це справжня тюрма для багатьох тисяч людей? Але для чого ти все це мені розповідаєш?

                Ненко сумно глянув на прибитого горем друга.

                — Бачиш, Арсене, будемо дивитися правді в очі. Через кілька годин Златка потрапить до сералю і її запроторять у гарем... Я хочу, щоб ти знав, що таке султанський гарем, і не занепав духом. У вас є приказка: не такий чорт страшний, як його малюють... Я чув її від тебе...

                — Що ти цим хочеш сказати?

                — А те, що коли Златка потрапить до султанського гарему, то й тоді є надія на її визволення. Навіть більша, ніж зараз... В гаремі постійно проживає не менше двох тисяч людей — рабинь, служок аляібр, тобто молоденьких невільниць-учениць, гієзд, ірбалей, кадун, принцес крові, малолітніх принців крові, євнухів... Кого там тільки немаї Під виглядом візників, які привозять все необхідне для кухні, дроворубів, сажотрусів, золотарів, які вивозять нечистоти, лікарів, ворожок та ворожбитів до гарему не так уже й важко проникнути. Не сидять там безвиїзне і жінки та невільниці. По троє їх випускають під наглядом слуг-батаджі, яких, звичайно, не важко підкупити, до міста, де вони розважаються спогляданням базарів, весільних та похоронних процесій, купують собі обнови й солодощі, а нерідко заводять флірти з молодиками, особливо яничарськими чорбаджіями...

                — Не може бути! — вигукнув вражений Арсен.

                — І все ж так є! Коли я навчався у військовій школі, то сам не раз зустрічався з дівчатами з султанського гарему. Більше того, часто «для підкріплення здоров'я» гаремні красуні відпрошуються на тімар, наймають у приватних будинках кімнати і протягом п'ятнадцяти-двадцяти днів живуть, як собі хочуть, розкошуючи і тішачись коханням із своїми обранцями.

                — Твої слова — то мені гострий ніж у серце! — з мукою в голосі вигукнув Арсен. — Краще ми зі Златкою загинемо обоє, ніж вона має дійти до такого життя!

                Ненко обняв друга за плечі, притягнув до себе.

                — Тримайся, Арсене! Не все втраченої Покладись на мене — я добре знаю Стамбул і султанський сераль. Якщо вже гинути, то загинемо усі втрьох! Невже ти гадаєш, що я залишу сестру й тебе в біді? Але завтра ми виконаємо доручення Кара-Мустафи, іншого виходу у нас нема: ти ж бачиш, як стереже нас Мурад-ага.

                — Треба усунути його!

                — Я згоден з тобою. Але зробимо це руками інших...

                — Як?

                — То моя турбота. А зараз — хоч годину спочинемо, бо завтра, тобто вже сьогодні, нас ждуть немалі випробування...

                Галера м'яко пристала до кам'яного причалу. Першими на берег зійшли чауші, за ними чотири капуджі звели Златку. Потім ішов Мурад-ага попереду цілого загону своїх людей, які несли й охороняли зелену скриню з коштовностями великого візира.

                Їх зустріли, попереджені посланцем Мурад-аги, чотири чауші султана і повели по кам'яних сходах до величезного палацу — султанського сералю, що потопав у зелені розкішного приморського парку.

                Ненко тихо пояснив Арсенові:

Пошук на сайті: