Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 47)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3913
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4147
                — Прибув чауш-паша Сафар-бей, ефенді.

                — Сафар-бей! — радісно вигукнув Кара-Мустафа, відчувши як у нього звалюється з пліч важкий тягар. Він навіть забув спитати — з чим прибув, а відразу ж наказав:— Сюди його! До мене! Швидше!

                Секретар вийшов знову.

                Кара-Мустафа полегшено зітхнув. Здається, аллах змилостивився над ним. Сафар-бей — його чауш-паша, і з ним, безіїеречно, нема чого ждати поганих вісток... Отже, вісті або хороші, або ж, виконавши наказ, Сафар-бей просто повернувся назад... Але від нього багато чого можна дізнатися... Він бачив султана!

                Двері відчинилися раптово. До бібліотеки урочисто, як на параді, ввійшов чауш-паша Сафар-бей. Але що то в його витягнутих наперед руках? О аллах екбер! Кара-Мустафа здригнувся, все ще не вірячи своїм очам. Йому несли на срібному блюді шовковий шнурок!

                До бібліотеки заходили й заходили яничари. Заглянув блідий, переляканий секретар. За ним товпилися слуги, теж бліді й перелякані.

                Він усе ще не міг повірити в те, що сталося.

                — Ти? Сафар-бей?.. — спитав глухо. Його вразило, що смертний вирок йому прислано з його власним чаушем.

                — Це воля падишаха! — голосно сказав Сафар-бей. У Кара-Мустафи обірвалося серце, затерпли ноги.

                — Але ж я маю право вибору — випити отруту або пустити собі кулю в лоба? — спитав зовсім тихо.

                Сподівався на маленьку відтяжку, яка б дала йому змогу кинутися в протилежні двері, що вели гвинтовими сходами в підземелля, звідки починався таємний хід. Шанс мізерний, та все ж...

                Але Сафар-бей відповів:

                — Такого права ти не маєш, Кара-Мустафа! — І наказав:— Візьміть його!

                Яничари вмить оточили великого візира, схопили за руки. Тонкий і слизький, мов гадюка, шовковий шнурок обвився навколо його ши!...

               

               

                               ДОРОГА БЕЗ КІНЦЯ

               

                Почервонілий від гніву, паша Галіль тупнув ногою на Юрія Хмельницького, як на хлопчиська, закричав:

                — Я написав Високому Порогові, що у мене для тебе немає війська і немає грошей! Зараз не той час, коли ми можемо порушувати з Москвою мирний договір! Поразка під Віднем завдала нам страшного удару, а ти хочеш втягнути імперію в нову війну з царицею московською Софією! Жодного воїна я не дам тобі! Такий наказ дивану... Коли тебе султан — хай будуть благословенні його літа! — витягнув з Єди Куле і послав сюди, то він сподівався, що ти ііабереш військо з козаків і захищатимеш Правобережжя і від Ляхистану, і від Москви. А виявилося, що від тебе всі тікають, як від прокаженого! Смішно казати — один п'яниця Многогрішний, якого я чомусь до цього часу не повісив, підтримує тебе! — І паша презирливо глянув на зігнуту спину Многогрішного, що боязливо визирав із-за спини Азем-аги. — Та й сам ти не висихаєш від горілки! Дудлиш, мов у жлукто, а потім цілими днями п'яним квачем лежиш на тахті...

                — Але ж мій благодійнику...

                — Мовчи! Була б моя воля — я давно повісив би вас обох, як смердючих псів!

                — Щоб набрати військо, потрібні гроші, — не здавався Юрась, — а той мерзенний зрадник і злодюга Кара-Мустафа все в мене украв... Пустив жебраком по світу! В останній раз я прошу видати мені на військові потреби із державної казни п'ятдесят тисяч курушів...

                — Що?! — опецькуватий Галіль-паша аж підстрибнув від обурення. — Ти чуєш, Азем-ага? П'ятдесят тисячі Не тисячу, не п'ять, а п'ятдесят тисячі Щоб завтра він гарненько проциндрив їх у шинку! Нема дурних! В останній раз я дам тобі дві тисячі курушів, але з умовою — набереш хоча б двісті козаків! Зробиш це — одержиш більше. Не зробиш — я влаштую і тобі, і твоєму хитрунові Многогрішному таке табандрю, таку бастонаду, що — клянусь Всевишнім! — пам'ятатимеш мене до самої смерті! А тепер — геть з-перед моїх очей!

                — Дякую, ефенді, — вклонився Юрась знічено. — Сьогодні ж хорунжий Многогрішний поїде в Немирів на переговори з тамтешніми козаками...

                На майдані, посеред Викітки, зібралась уся немирівська сотня. Козаки хотіли знати, чого приїхали зі Львова пани Порадовський та Монтковський. Про що вони трактують з полковниками Андрієм Абазином та Семеном Палієм, що прибув із Фастова.

                — Може, привезли решту грошей, яку не виплатили за віденський похід? — міркував один.

                — Авжеж, тримай кишеню ширше! — сумнівався другий. — Що з воза впало, те, пиши, пропало! Козаки хвилювалися.

                — Нічого їм сидіти за глухими стінами! Хай виходять сюди! На люди!

                — Хай комісари гетьмана Яблоноаського прямо скажуть усім, чому не виплатили винагороди сім'ям тих, що загинули в поході або померли від хвороб!

                Серед козаків шниряв Свирид Многогрішний. Більше слухав, мотаючи кожне козацьке слово на вуса, а то й сам подавав голос:

                — Правду люди кажуть! Хай полковники виведуть комісарів надвір та тут і домовляються... Нічого за нашими спинами! Як гинути в поході — то нам, а як одержувати гроші — то вони попереду!

                Його згріб за карк Метелиця, що супроводив Палія.

                — Щось я тебе в поході не бачив, братику! А до наших полковників тобі — зась! Бреши, та знай міру! А то й по писку заїду! — І старий козарлюга підніс до самого носа Многогрішного свого величезного кулака.

                Викрики юрби посилились. На ганок вийшов Абазин.

                — Що за шум, браття? З усіх боків загули:

                — Виходьте трактувати на майдан!

                — На люди! На люди!

                Абазин усміхнувся. Був він високий, горбоносий і чорнобровий. І гарячий та скорий на руку. Це всі знали. Однак усміх у нього завжди означав добрий настрій. За ним ніколи не приховувались підступність і злість.

                Тому загули дружніше.

                — Давай, Андрію, комісарів сюди! — гукнули старші.

                — Виводь їх, полковнику, на світ божий! — підтримали молодші.

                — Згода, браття! Ми з батьком Семеном теж так думаємо, — відповів Абазин і зник у дверях.

                Через хвилину на ганок вийшли всі четверо: попереду — комісари, позаду — полковники.

                Над натовпом прокотився глухий гомін.

                — З чим приїхали, пани комісари?

                — Скажіть, а ми послухаємо!

                Порадовський і Монтковський переглянулися. Видно, їх збентежило глухе незадоволення натовпу. Наперед виступив Порадовський.

                — Панове! Ви хочете знати, чого ми до вас приїхали і про що трактували з вашими полковниками? Скажу... Гетьман і воєвода руський Станіслав Яблоновський за дорученням короля прислав нас сюди, щоб набрати охочих для нового походу на турків... Вивідачі доносять, що султан не змирився з поразкою і готує новий напад на союзників. Не виключено, що цього літа він нападе на Річ Посполиту...

                — То й захищайтеся самі!

                — Не підемо! Не підемо!

                — Раз обманули, вдруге не віримо!

                — Панове, панове... — намагався перекричати натовп Порадовський.

                Його не хотіли слухати.

                — Гроші віддайте вдовам і сиротам тих, хто загинув під Віднем і пзд Парканами!

                — Всім віддайте! Бо ми ж поділились своїми частками з сім'ями загиблих! Отже, ви ошукали і живих і мертвих!

                Порадовський почервонів. Монтковський зблід і відступив назад ніби ладнався шуснути при найменшій небезпеці в хату.

                Наперед виступив Семен Палій. Став поряд з Порадовським. Підняв руку. Гомін над майданом улігся.

                — Братове! Я згоден з вами! — гукнув він. — Полковник Абазин теж... Ми цілу годину доводили панам комісарам, що вони повинні спочатку виконати колишні обіцянки, а тільки тоді запрошувати нас до нового походу.

                — Правильно! Правильно!

                — Землю нашу ми захищаємо не за плату, а тому, що любимо її і хочемо, щоб вона завжди була вільною і годувала нас і наших дітейі Але коли воїн іде в найманий похід, він повинен мати зброю і коня, повинен бути упевнений, що його жінка й діти матимуть що їсти... А для цього козакові треба заплатити! А як повелися пани комісари? Обіцяли одно, зробили друге... Прислали заледве половину того, що обіцяли!

Пошук на сайті: