Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 49)

                — Слава аллаху! — вторував їй Якуб. Виявилося, що в хаті було повно людей: Арсен і Златка переходили з рук у руки.

                — Яцько? Хлопче, невже це ти? — не вірив своїм очам Арсен, дивлячись на білявочубого двадцятирічного парубка в бурсацькому одязі. — Ну, як наука — не йде без дрюка? Чи вже закінчив школу?

                — Закінчив і... додому, — зніяковів Яцько. — Тобто до тебе. Ар-сенс, бо мені, бач, більше нікуди... Повинні були з Семашком приїхати через тиждень, хотілося на волі побродити по Києву, та почули про арешт батька Семена — і примчали...

                — Ну, а куди б же ти їхав, братику мій дорогий? Звичайно, до мене! — обняв його Арсен. — Тепер нас у матері троє — Стеха, я і ти!

                — Холера ясна! А про мене забув? Я ж четвертий, бо-м неньки рідної не маю! — І Спихальський чмокнув спочатку Златку, а потім Арсена.

                Крім домашніх — матері, дідуся Онопрія, Стехи, Романа та Якуба, який назавжди залишився в сім'ї Звенигор, Яцька та Спи-хальського, тут ще були Метелиця і Зінька, які в останню чергу але не менш міцно і щиро привітали прибулих.

                Звенигориха запросила всіх до столу.

                Після сніданку Спихальський, що на диво був весь час мовчазний, узяв Арсена й Романа під руки.

                — Друзі, прибув я зі Львова не тільки для того, щоб побачитись з вами. Є діло більш важливе... Чи не пройтися б нам, панове на леваду і там, над Унавою, у затишку, погомоніти? Хай тут жінки прибирають, а ми, чоловіки, трохи провітримося...

                З цими словами він потягнув чоловіків з хати.

                У леваді, під вербами, стали кружка. Сонце вже висушило росу, і в повітрі струмували медвяні пахощі перших лугових квітів, над якими гули джмелі та бджоли. З Унави долітало гелгання гусей та кахкання качок, а з лісу, що темною стіною бовванів на гому боці, линуло далеке, сумовите кування зозулі — ку-ку, ку-ку...

                Коли зозуля замовкла. Арсен сказав:

                — Друзі мої, у всіх у нас зараз одна думка — про батька Семена... Про Палія... Хто найбільше знає, той хай і розповідає. Здається, ти. Мартине, хотів щось повідомити... Тож починай!

                — Справді, панство, я хотів вам сказати, що знаю, де зараз Палій... Як бога кохам, знаю!

                — Ти знаєш, де Палій? — вигукнув Арсен. — Звідки?

                — З перших рук, як кажуть...

                — Розповідай! — нетерпеливився Арсен. — І не тягни!

                — Бачите, панове, у Львові, при дворі Станіслава Яблоновсько-го, служить один чоловік, який чомусь мене уподобав і вважає своїм другом... Це комісар пан Порадовський. Треба сказати, що й справді, хоч я не вважаю його другом, ми з ним не один вечір просиділи в корчмі, цмулячи там пиво або що-небудь міцніше... І ось він на якийсь час зникає. А коли повернувся, то відразу ж завітав до мене. На щастя, я не встиг сам до кінця висушити сулію вишнівки і почастував його добряче. І пан Порадовський, випивши, розповів, що вони з паном Монтковським побували в Немирові й заарештували там Палія. Коли я це почув, то замалим не вдавився курячим стегенцем, яке саме обгризав... «Як! Полковника Семена Палія?!» — вигукнув я. «Так», — спокійно відповів пан Порадовський. «За віщо?» — «За те, що він хоче віддатися зі своїми козаками під владу Москви!» — «Це він сам тобі казав?» — спитав я. «Ще б пак! Звичайно, ні... Про це мені доніс один козацький хорунжий по імені Свирид Многогрішний...» — «Матко боска чен-стоховська! — вигукнув я вражено. — Свирид Многогрішний?» — «А чого пан Мартин здивований? Він знає Многогрішного?» — «Питаєш! Я його знаю як облупленого! Бо був з ним разом у турецькій неволі... Потурнак і свиня, якої світ не бачив! А ти, пане, йняв йому віри! Ти заарештував героя Відня, повіривши тотому гунцвоту! Що скаже гетьман і сам король?» Порадовський засміявся і відповів: «Не знаю, що скаже пан круль, а пан Яблоновський похвалив мене і звелів кинути заарештованого, наклавши на нього кайдани, у Підкамінному в підземелля... А пан Мартин, мабуть, знає, які там каземати!» — «Що ж гетьман думає робити з тим полковником? Скарати на горло?» — «Не знаю... То вже його діло, а я своє зробив...» Після таких слів у мене з голови враз вилетів хміль. Я випровадив Порадовського і помчав у Підкамінне. Там пересвідчився, що він не наплів небилиць, а сказав правду... Що мені залишалось робити? Один я у Підкамінному нічим не міг допомогти батькові Семену... Тож сказав, що їду додому, в Круг-лик, а сам на коня — і до вас, у Фастів! Ниньки ви все знаєте...

                Всі мовчали. Нарешті Арсен перший порушив гнітючу тишу.

                — Справді, тепер ми все знаємо. Дякуємо тобі, пане Мартине, за таку важливу звістку... Залишається подумати, що нам робити.

                — А що робити! — вигукнув Яцько. — Взяти фастівський полк, напасти на Підкамінне — і визволити полковника!

                — Чекай, хлопче! Ти занадто по своїй молодості гарячий. А до того ж тут є старші, і поки тебе не питають, помовчав би... В усякім разі,так у війську заведено. Чи тебе в бурсі по-іншому вчили? Га? — добродушно усміхнувся в білі вуса Метелиця і додав:— Давайте гуртом поміркуємо... Палія будь-що треба визволити! На цьому сходяться всі. Але як? В усякому разі,не йти ж одним полком війною на кварцяне військо, як пропонує наш молодий друг...

                Яцько почервонів, закусивши в губах стебельце трави.

                — А я думаю, — промовив Роман, — що в дечому Яцько правий... Тільки йти до Підкамінного не полком, а невеликим загоном. А там, розвідавши все як слід, вибрати темну ніч, напасти на замок і, перебивши варту, визволити батька Семена.

                — Напасти можна, та чи цей загін добереться таємно до Підкамінного? — заперечив Спихальський. — Навіть якщо будемо йти тільки вночі, то й тоді хтось побачить і донесе Яблоновському або його регіментарям '. І нас по дорозі, схоплять, мов куріпок...

                — Що ти пропонуєш. Мартине? — спитав Арсен.

                — Нічого не пропоную... Знаю одно: до Підкамінного треба підійти так, щоб не викликати жодної підозри!

                — Ну що ж, це можна зробити, — сказав Арсен, подумавши. — Поїде не військовий загін, а мирна купецька валка... Повеземо до Львова товар...

                — Коли б у нас було що везти! — буркнув Метелиця. — Самі голі, мов бубони.

                — Придумаємо щось... Сіно, вовна, бочки — все згодиться, щоб наповнити наші вози. А крім того — сідла. Бо вози ж доведеться кинути, а тікати — верхи...

                — Гарно придумано, холера тебе не забери! Мені б твоя голова, пане-брате, був би я регіментарем! — вигукнув Спихальський і з заздрістю подивився на Арсенову кудлату, бо давно не стригся, голову.

                Всі засміялися,а Арсен сказав:

                — У мене є ще и інша думка...

                — Яка?

                — Просити короля... Собеський добре знає Палія, високо оцінив його дії під Віднем. Може, мені гайнути до нього та все розказати?

                — А якщо він відмовить? — не погодився Роман. — І ми загубимо час...

                — Тоді зробимо так. Готуємо купецьку валку в двадцять возів. З нею поїде за старшого Роман, а з ним — чоловік тридцять-сорок охочих... Поки все влаштується, поки ви доїдете до Підкамін-ного, я встигну з'їздити до короля... Накаже випустити Палія — обійдемося без кровопролиття, відмовить — пустимо в хід шаблі! Як ви на це? Згода?

                — Згода! Згода!

                — Тоді ходімо до господи батька Семена... До речі, він уже одружився з Феодосією?

                — Одружився. Зразу по приїзді з віденського походу.

                — От і добре. Треба заспокоїти і розрадити пані полковникову. Там з нею та з сотниками і домовимося про все...

                Свирид Многогрішний тихенько прочинив двері до гетьманського покою, просунув у щілину голову і, побачивши Юрася Хмельницького, що одиноко дрімав на канапі, запитав:

                — Ваша ясновельможність, можна?

                Юрась злякано кинувся — аж свічка заблимала.

                — Тьху, чорт! Міг би якось делікатніше... Заходь! Многогрішний привітався, сів на дзиглику край столу, на якому стояла порожня карафка з-під вина, зітхнув.

                — Чого так важко? Розповідай! З чим повернувся з Немирова? — спитав Юрась.

                — Ні з чим, — буркнув Многогрішний. — Справи кепські...

                — А саме?

                — Всюди на Правобережжі, крім Кам'янецького пашалика, відновлено владу Речі Посполитої. Польща скористалася з перемоги під Віднем і прибирає до рук українські землі, що за Бахчисарайським договором мали бути нічийними, а насправді знаходилися під вашою булавою.

                — Це я знаю, — перервав його нетерпляче Юрась. — А як наші справи? З ким говорив? Хто визнає мою владу?

                — Е-е-е, ніхто! — безнадійно махнув рукою Многогрішний. — Король Ян Собеський та великий коронний гетьман Станіслав Яб-лоновський роздають приповідні листи на села і міста, ніби то їхня власність... Про те, щоб іти на службу до вашої ясновельможності, ніхто й слухати не хоче! А мене, вашого посланця, полковник Семен Палій вигнав з Немирова, мов пса, хоча сам на Немирів не має ніякого права. Пооядкує там його приятель Андрій Абазин. Ну, та я теж віддячив йому за таку образу! Пам'ятатиме до нових віників!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3927
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4163

Пошук на сайті: