Володимир Малик - Шовковий шнурок (сторінка 7)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.docx299 Кб3913
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2)Volodymyr_malyk_shovkovyj_shnurok.fb2792 Кб4147
                — Ну, от — ти знову за своє... Ниєш, мов дівчисько. Не забувай, що у нас, крім Златки, тут є одне велике діло! Якщо вже нам поталанило потрапити сюди, в оточення самого великого візира то ми повинні використати цю можливість з найбільшою вигодою для тих, хто жде наших важливих вістей. Для мого батька, для твоїх друзів...

                Арсен стиснув кулаки. В думці він вилаяв себе за те, що розкис піддався хвилинному розслабленню, а вголос сказав:

                — Усе, Сафар-бею! Більше не буду! Якщо Кара-Мустафа не пристьобне нас, щоб позбутися небажаних свідків його злочину, ми визволимо Златку. А з Кара-Мустафою поки що треба ладком, бо це не Гамід, не Чорнобай і навіть не Юрко Хмельницький... Такого ворога у мене ще не було! Обхитрити, обвести навколо пальця самого великого візира, а може, й повалити його — це, скажу я тобі, брате, буде нелегко!

                — Ні, нелегко, — відгукнувся Сафар-бей. — У Немирові ми потрапили в осине гніздо, а тут — шугонули просто у ведмежий барлігі Однак у нас е одна неабияка перевага...

                — Яка?

                — У цей барліг ми потрапили під виглядом друзів. І доки ми не розкриті, доти можемо сподіватися на успіх!

                Арсен ствердно хитнув головою, і вони повернули до кухні, приземкуватої цегляної будівлі, звідки саме вивалив гурт розпашілих від гарячої їжі яничарів.

                Златка сиділа на отоманці з закам'янілим обличчям, дивилася, як Джаліль і Фатіма метушаться біля неї, перев'язуючи рани на руці, а в її серці бушувала радість.

                «Арсенчику, любий мійі Коханий! Ти не забув про мене! Знайшов свою Златку і зараз думаєш над тим, як її визволити! Мабуть, тобі довелося пройти немало доріг, перебороти не одну перешкоду, обминути не одну небезпеку, перш ніж ти прибув у Стамбул — серце Туреччини, в маєток самого Кара-Мустафи! Отже, ти не випадково потрапив сюди, а, напевне, довідався, що я тут... Милий мійі Дорогийі Коли б ти знав, як я кохаю тебе! Як знудьгувалася за тобоюі І яка невтримна радість збурилась у моєму серці, коли я, стоячи біля загратованого вікна, раптом неждано побачила тебе і Ненка. В першу мить від несподіванки я немов остовпіла. Не могла ні з місця зрушити, ні крикнути. І то добре, бо в кімнаті саме були Джаліль і Фатіма. Вони прийшли сюди зі своїми безглуздими приставаннями, щоб я поїла, бо давно минув час обіду і я можу схуднути. А їм за це перепаде від великого візира!

                В наступну мить я зрозуміла, що мушу зараз же, негайно подати тобі й Ненкові про себе звістку, бо інакше вам нелегко буде знайти мене у цій позолоченій, розкішній тюрмі, в яку запроторив мене Кара-Мустафа. І я, не довго думаючи, торохнула рукою по шибці й вигукнула щось... Я не назвала ні тебе, Арсенчику, ні брата по імені, щоб не накликати на вас підозри великого візира і його охорони. Я тільки припала обличчям до грат, щоб ти побачив мене. І ти побачив... І Ненко... Цього мені було досить. Я ще встигла помітити, яким здивованим і переляканим поглядом дивився на мене Кара-Мустафа. Мабуть, він так і не зрозумів, для чого я це зробила... А потім мене відтягли од вікна Джаліль і Фатіма. Вони були страшенно перелякані, бо вважали і вважають себе винуватцями того, що сталося. А рани на моїй руці і кров, що бризнула з них, зовсім доконали сердег. Вони добре бачили великого візира і ждуть від нього прочухана за те, що не догледіли мене... Бідолахи! Як вони упадають зараз біля мене! Якими відданими очима дивляться на мене, мов замолюють свою провину. Ну, що ж — я зроблю їм приємне — поїм усе, що вони принесли на срібній таці. Хай заспокояться і забираються звідси геть... Щоб не помітили радості в моїх очах, яку я не в силі більше приховувати...»

                Фатіма затягнула зубами вузол і журно похитала головою.

                — Дурненькаї Що наробила! І собі завдала болю, і нам перепаде...

                — Нічого, Фатімо, — сказала Златка. — Мені вже не болить. І я, здається, захотіла їсти. Давай сюди все, що принесла!

                У старої служки і в євнуха розпогодилися лиця. Вони ждали, що ця примхлива красуня кричатиме на них, як робила вже не раз, тупотітиме ногами, виштовхуватиме з кімнати. А воно, бач, пронесло! І якщо аллах не скаламутить розуму цій дівчині, то вона ще, чого доброго, і вигородить їх перед великим візиром... Фатіма, подаючи страву, вже й рота було розкрила, щоб натякнути їй про це, але Златка випередила її.

                — А тепер — ідіть! Я хочу залишитися сама... Поїм і ляжу спочивати... Щоб не турбували мене!

                Джаліль і Фатіма поспішно вийшли з кімнати. Златка зачекала, поки їхні кроки заглухнуть вдалині, а потім

                упала на тахту, і з и очей полилися сльози радості.

                — Арсенчику, любий мій! Ти знову біля мене! Яка я щаслива! Тепер мені не так страшно, я буду спокійна, бо знаю, що ти кохаєш мене, любий мій!

                Вона довго лежала непорушне, мріючи про ту щасливу хвилину, коли доля знову з'єднає її з Арсеном. Забула про їжу, що стояла на розісланому килимі, про біль у руці, про осоружного великого візира — про все на світі! Перед очима стояв Арсен — посуворілий, потемнілий, але такий дорогий і жаданий!

                Непомітно минув час, і Златка заснула.

                Прокинулася від неприємного почуття, що хтось дивиться на неї. Серце тривожно забилося — і вона підвелася.

                Посеред кімнати стояв Кара-Мустафа. Руки схрещені на гру^ дях. Чорна борода рівною довгою лопатою лежить поверх рук, яскраво вирізняючись на тлі білого одягу. А палаючі очі, здається, пронизують наскрізь і заглядають у саме серце.

                Златці стало не по собі. Вона мовчки вклонилась і опустила голову.

                — Що трапилося, пташко? — спитав Кара-Мустафа. — Чому ти кинулася у вікно? Тебе хтось налякав?

                — Ні, мене ніхто не налякав, ефенді, — знову вклонилася Златка. — Я просто не хотіла їсти... Як бачите, я й досі не доторкнулася до їжі.

                Кара-Мустафа ковзнув поглядом по незайманих мисках.

                — Але ж треба їсти, голубко. Мені не потрібні кістляві або сухотні жінки в гаремі... Чи, може, готують несмачно?

                — Ні, готують смачно, ефенді, і Фатіма з Джалілем припрошують, але... — Златка замовкла і сумно подивилася на великого візира.

                — Що — але? Кажи, не бійся! — Кара-Мустафа підійшов і взяв дівчину за руку. — Я виконаю твоє бажання!

                Златка хотіла висмикнути руку, та в останню мить утрималась. Подумала: а чому б не скористатися з ласки Кара-Мустафи? І вголос мовила:

                — Хіба ж захочеш їсти, коли сидиш у цих чотирьох стінах, як у тюрмі? Зовсім знудьгувалася тут, за гратами...

                Кара-Мустафа пильно глянув на дівчину. Погляд його потеплів.

                — Я скажу Джалілю і Фатімі, щоб водили тебе на прогулянку — в сад, на море...

                — Дякую, бейефенді, — щиро зраділа Златка, бо відкривалася можливість під час прогулянки зустріти Арсена чи Ненка і передати їм звісточку про себе.

                І раптом, ніби читаючи її думки, Кара-Мустафа ошелешив її несподіваним запитанням:

                — Скажи, голубонько, тобі знайомі ті два чорбаджії, що йшли зі мною?

                Златка відчула, як під ногами у неї похитнулася підлога. Що помітив великий візир? Невже здогадався, що розбила вона вікно неспроста?

                — Ні, я їх не знаю, — відповіла якомога спокійніше, хоча голос зрадливо затремтів. — Звідки б я знала чорбаджіїв, що ходять з вами, бейефенді?

                — Вся справа в тім, що це не прості чорбаджі!... Вони довгий час служили в Немирові у гетьмана Юрія Іхмельніскі. Тож ти могла їх там зустрічати.

                — Може, й зустрічала, але не пам'ятаю, — вже більш упевнено відповіла Златка, зрозумівши, що Кара-Мустафа нічого підозрілого не помітив у поведінці Арсена і Ненка, а тільки був здивований і вражений її вчинком. — У гетьмана служило багато яничарських чорбаджіїв і татарських мурз... Я добре запам'ятала тільки того, що викрав мене і одвіз паші Галілю, але він не турок, а урус.

                Кара-Мустафа, здається, залишився задоволений Златчиною відповіддю, бо на якийсь час замовк, тільки пильно дивився на дівчину, милуючись її красою, а потім легенько потиснув їй руку і спробував притягти до себе в обійми.

                Златка делікатно звільнилась і відійшла до вікна. Кара-Мустафа подався був за нею, але передумав і зупинився.

                — Ти дикунка, дівчино... Миле дикувате звірятко! Та, мабуть, я за це тебе і покохав... Прийде час — і ти станеш моєю! Хай допоможе мені аллах!

                Златка зіщулилась від тих слів, мов від удару біічем, і схилила голову. Та в серці все одно бриніла радість. Ні, не твоєю, візире! Арсеновою або нічиєю!

                Увечері того ж дня Кара-Мустафа знову попростував до вежі, але на цей раз піднявся нагору. Не стукаючи, відчинив двері й зупинився у просторій круглій кімнаті з вузькими вікнами-бійницями, що виходили на всі чотири сторони світу. Кімната була захаращена різними незвичайними для палацу речами — невеликою жаровнею, череп'яними тиглями, скляними колбами і трубками книгами, картами земної й небесної сфери, банками і горщиками з камінням, порошками та рідинами...

                Тут жив ломбардіець П'єтро, лікар і астролог, колишній раб-весляр на галері, якого Кара-Мустафа за чималі гроші викупив у казни.

                П'єтро лежав на дивані і, присунувши до узголів'я свічку, читав книжку. Побачивши в дверях високого гостя, миттю схопився і закляк у низькому поклоні.

                Це був кремезний, років сорока чоловік з великою лисіючою головою і густими чорними бровами. Під барвистим шовковим халатом виразно окреслювалося кругленьке черевце.

                — Гороскоп склав? — замість привітання спитав Кара-Мустафа, сідаючи на твердий дерев'яний стілець, власноручно змайстрований ломбардійцем.

Пошук на сайті: