Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 13)

Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговориш з нею — і прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні... Отак і Любава несподівано ввійшла в Жданове життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв.

Полишивши по ліву руку Клов, вони виїхали на високе узгір'я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочило сонце. Над Києвом, що відкрився їм за широкою долиною, здіймалися в голубе небо веселі сизуваті дими. Під кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок...

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось і Самуїлова оселя.

На гучний стукіт ворота відчинив сам господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

— Ви? Яким вітром? От не ждав! Заїжджайте, заїжджайте, дорогі гості! — Рум'яний після теплої хати, простоволосий, в кожушку наопашки, він щиро зрадів їхньому приїздові і на радощах метушився, куйовдив чуба, потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на Любаву, що мовчазно сутулилася в сідлі, і злякано вигукнув: — Та на тобі лиця немає, дівонько! Що сталося?

Ждан миттю зіскочив на землю, зняв  дівчину з коня.

Вона поранена, дядьку Самуїле. їй потрібен знахар, щоб кров замовив, затамував... Цілу ніч ми їхали сюди з Глібова. Князь Ігор узяв його на щит і всіх вирубав...

— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого б то?

— Я потім розповім, дядьку Самуїле, а зараз рятуймо Любаву! Ти бачиш — ледве на ногах тримається...

А так, а так, — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого, звелів доглянути за кіньми, а сам, як був напівроз дягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору.-Ходімо до Славути... Хай він подивиться.

Незважаючи на ранній час, боярин уже сидів за столом і щось писав. Самуїл ще з порога сповістив:   

Вуйку, порятуй цю дівчину... Це Любава, з Глібова... Я розповідав тобі, як вона з дідусем пригостила нас, коли ми з Жданом замерзали в полі.

— Що з нею?

— Вона поранена в руку, боярине, — сказав Ждан.

— Роздягніть її і посадіть ось сюди, на лаву, — кивнув Славута і, відчинивши двері, гукнув кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого полотна та мою скриньку із зіллям! І приготуйте нам сніданок!

Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов'язки.

Дівчина скрикнула, закусила губу.

Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів відсторонити боярина від пораненої.

Але той поглядом зупинив його.

— Хто тобі ця дівчина, отроче?

Ждан почервонів. А Самуїл хитро прискалив око, як він робив це тоді, коли мав що сказати, але волів краще промовчати. Та спостережливий старий, не дочекавшись відповіді, усміхнувся:

— А-а, зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав: — Звичайно, Ждане, їй буде боляче, бо рана, видно, глибока, — ген скільки крові витекло... Але ж треба потерпіли, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Він підклав їй під голову подушку, а сам сів поряд на стільці. Тим часом немолода повновида жінка, певно кухарка, внесла жбан гарячої води, а Хорошко, підліток років чотирнадцяти, — сувій полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та маленькими горнятками з мазями. Поставивши все це на підлогу, вони обоє одразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуїлові на вухо, показуючи на Славуту:

— Він і знахарює?

— Він усе вміє, він до всього здатний... Знахарювати вміє теж... Та куди тим знахарям! Він учився у ромейських лікарів, а тепер і їх заткне за пояс! Князь і княгиня, коли треба, посилають по нього, бо має він легку руку, — теж шепотом відповів Самуїл.  Ось чому я привів вас сюди...

Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров'ю, заскорублу пов'язку, що прикипіла до рани, потім водою із жбана добре змочив її, щоб розм'якла, і тільки тоді рвучким рухом віддер від тіла.

З рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж здригнувся і застогнав, ніби то йому так заболіло.

Славута застережливо похитав головою.

— Нічого, нічого, від обмороку не вмирають. Зате сукровиця та порчена кров зійдуть... А це на ліпше.

Він відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо намазав його маззю, що пахла і воском, і медом, і цибулею, і корінням лепехи, і ще якимсь зіллям, і туго обмотав руку.

Любава розплющила очі, тихо запитала:

— Де я? Що зі мною? Славута погладив її по щоці.

— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду... Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що. А ми тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим часом сніданок подасть — підкріпимось, і тобі відразу стане легше. А потім заснеш...

Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти біля столу.

— Ну, Ждане, ти з далекої дороги. Де бував, що видав, що чував? Бачу, не добро занесло тебе з Любавою до Києва... Все, все розповідай!

Чим довше говорив Ждан, тим смутнішими ставали очі старого боярина, тим більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як Ігор узяв Глібів, як, не жаліючи ні жінок, ні дітей, ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:

— Ох, Ігорю, Ігорю, що ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе, малого, на руках носив, уму-розуму вчив! А ти так мене "обрадував"... Знаю, гаряча в тебе кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе, але щоб таке учинити!.. Де ж твоє добре серце і честь твоя де? Невже спали вони в ту лиху хвилину, коли заніс меча на брата свого Володимира, коли затіяв нову котору між князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш переяславський! Перший серед перших ратоборців у степу половецькому! Як же ти, княже, насмілився залишити братію свою на краю поля половецького? Як зважився піти стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе рушити на землю Сіверську з мечем і намірами ницими? — Славута замовк і, схиливши сиву голову на руки, довго сидів у задумі, а потім, зважившись на важливий крок, тихо додав: — Треба про все розповісти князеві Святославу...

 

2

Однак виявилося, що Святослава в Києві не було — поїхав уранці з княгинею та синами у Білгород.

— Князь Рюрик запросив на лови, — пояснив княжий покладник[30][30], якого вони здибали на княжому дворі.

Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали б — відразу після сніданку навідалися б сюди! Славута своїх почуттів не проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче сказав:

— Ну що ж, тоді і ми поскачемо в Білгород. Тим краще — обох великих князів застанемо там...

Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі — до боку, сакви з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало два отроки-охоронці), поминувши Золоті ворота, попрямував на захід.

Двадцять верст промчали швидко. І ось показалися золочені хрести церков, потемнілі від часу високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі будиночки посаду, що привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Білгород! Західна твердиня Києва!

Майже двісті літ захищає він ближні підступи до столиці Русі. І не раз спотикалися об нього і печеніги, і половці, і поляки, і свої охоплені гординею та честолюбством князі, що мріяли і сподівалися доторкнутися списом золотого стола київського.

Стоїть він край битого шляху, що веде на Волинь та в Галицьке князівство, у Польщу та Угорщину, в Моравію та Чехію, а там далі — і в Священну Римську імперію. Міцний горішок для нападників-завойовників!

Улюблений град великого князя Володимира Святославовича, він і далі, упродовж двохсот років, лишався тимчасовою резиденцією київських князів, що любили пожити тут у просторих, пишних хоромах дитинця,

пополювати в предковічних борах і розлогих полях на ведмедя чи тура, покупатися влітку в тихому чистоводому Ірпені, відпочити від гамірливої столиці.

Нині тут постійно мешкав Рюрик.

Верхівці зупинилися перед київською брамою. Старший сторожі упізнав боярина, вклонився. Не злазячи з коня, Славута по-дружньому поплескав його по плечі.

— А-а, Савелій! Як ся маємо?.. Князь Святослав тута?

— Недавно прибув з княгинею.

— Коли ж на лови?

— Збираються завтра вранці.

— Отже, ми вчасно... Проведи ж нас у дитинець! До князя Рюрика!

Дитинець, внутрішнє укріплення, де мешкав князь, відділявся від города таким же глибоким ровом і високим валом, як і город від поля. Розташований він у південно-західній частині Білгорода, над стрімким обривом. По валу темніли дубові заборола і сторожові вежі з бійницями, а всередині височіли кам'яні князівські хороми і гридниця, до валів тулилися господарчі будівлі — стайня, возівня, кухня, комора...

На кам'яний ґанок вийшов княжич Олег Святославович.

— А-а, Славута! — усміхнувся. — Заходь! Отець і князь Рюрик будуть раді тобі!

— Я не сам.

— Бачу... Самуїл тут і... конюший князя Ігоря, здається... Всі заходьте!

Білгородські хороми по пишності, зручності і багатству не поступалися київським. Оздоблені майолікою, блискучими кахлями, прозорим та кольоровим ромейським склом, а також ромейськими килимами, вони ряхтіли під скісними променями сонця, що вривалися крізь вузькі стрілчасті вікна.

У чималій хоромині, куди завів княжич Олег Славуту з його супутниками, було людно. За довгим столом, заставленим спорожнілим посудом, сиділи Рюрик, Святослав, Святославові сини Всеволод та Володимир. А в дальшому кутку, біля вікна, зібралися гурточком жінки. Господиня дому, жона князя Рюрика, чорноброва, повновида жінка років тридцяти семи, дочка половецького хана Белука — Белуківна, як називали її на Русі, показувала Марії Васильківні та двом невісткам свої вишивки.

Була вона жвава, весела, любила посміятися, попащекувати, а особливо любила вишивання — сама вишивала цілими днями, дочок привчала до цього діла і дворових дівчат. Похвалитися їй було чим: вишивки її викликали захоплення у всіх, хто хоч трохи розумівся на цьому. Як часто траплялося в ті часи в князівських та ханських родинах, цей шлюб — Рюрика з Белуківною — був цілком політичним шлюбом. Одружили їх батьки — князь Ростислав та хан Белук. Але молодята скоро знайшли між собою спільну мову, покохалися і вважали себе щасливими в сімейному житті.

Після взаємних привітань Святослав, упізнавши Ждана, нахмурився і спитав Славуту:

— Щось трапилося, боярине? Бо цей молодець завжди приносить несподівані вісті...

— Трапилося, княже, — відповів Славута. — Ігор і Володимир Переяславський розпочали між собою котору, справжню війну... Але про це краще розповість конюший князя Ігоря.

В повній тиші була вислухана розповідь Ждана. Ніхто й словом не перебив його, нічого не перепитав. Тільки все більше і більше насуплювалися Святослав і Рюрик, а в молодих князів стискувалися від обурення кулаки.

Мовчання порушив Святослав:

— Про спірку між Ігорем та Володимиром на Пслі ми вже знаємо. Однак щоб вона так далеко зайшла, не ждав я. Ні, не ждав я, коли посилав молодих князів на Кончака, що цей похід закінчиться погромом руських земель! Прокляття!.. Не думав, що почнуться міжусобиці між князями, що проллється кров руських людей...

— І я не ждав цього, — сказав Рюрик роздратовано.-Винен Володимир, за що й поплатився!

— Винен більше Ігор, — заперечив Святослав. — Він старший, досвідченіший, в його руках було велике військо, тож мав би думати не про здобич для себе та сіверських князів, а про те, як знайти і перемогти Кончака або хоча б його значні сили... Йому потрібно було Володимира поставити в голову війська, послати в сторожу його полк, а не самому лізти наперед. Так розумний воєвода не чинить! Ні, не чинить!... Звичайно, і Володимир не без гріха, та Ігорів гріх більший!... Подумати тільки — один грабує землі свого союзника, а другий, щоб відомстити йому, вирізує і випалює цілий город!.. Це ж просто божевілля! З-за чого?.. Знаючи, що половці об'єднуються, щоб спільними силами рушити на Русь, затіяли котору, що може перерости в шалену братовбивчу війну! Ми повинні подумати, братіє, що зробити, щоб запобігти цьому лихові...

— А також як запобігти нападові Кончака, — додав Рюрик і, повернувшись до вікна, де сиділо жіноцтво, гукнув: — Княгине, ти б повела гостей до себе та показала, як навчилися вишивати наші доньки. У Марії Васильківни є нежонаті сини — дивись, княгиня сватів зашле!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9624

Пошук на сайті: