Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 41)

комиш із травою.

 

Ой там гридень ходить –

коня в руках водить,

траву прогортає –

водиці шукає...

Всі завмерли, охоплені чаром пісні, музики і танцю, забули про все і дивилися, як танцюють князь із княгинею.

Гарна це була пара! Ігор, міцний, ставний, кароокий, з густим рум'янцем на загорілому лиці, тримав Ярославну за стан і невідривно заглядав у її великі голубі очі. А вона, у білому платні з широкими рукавами, поклала йому руки на плечі, злегка схилила голову набік, так що руса коса упала їй на груди, і, ніби лебідка, пливла поперед нього, теж не відриваючи погляду від свого лада.

Були вони задумані, сумні: прощалися перед далекою і небезпечною дорогою, що завтра вранці чекала князя і його воїв. Чи ж повернеться він до неї? Чи зустрінуться вони знову?

Довго у Володимировій гридниці стояв гамір, лунали пісні, велися неквапливі бесіди, довго ще гості пили, їли і знову пили, аж поки Ігор не прикрив рукою свого келиха, коли чашник хотів наповнити його. Ніхто цього не помітив, крім Славути. Старий співець недарма все життя провів поряд з князями — добре вивчив кожен князівсь кий рух, кожен погляд. І тепер відразу зрозумів, що Ігор хоче припинити, закінчити учту, бо і він стомився, і княгиня стомилася, і юний князь Володимир сидів зморений, засмучений. Тому відклав набік гуслі і, підвівшись, сказав:

— Братіє, пора і честь знати! Складемо князеві Володимиру щиру дяку за хліб та сіль, за мед та за пиво, за втіху і веселощі та на прощання заспіваємо йому пісню.

І він широко розкинув руки, запрошуючи всіх приєднатися до його голосу:

Ой місяцю-князю, чого зажурився,

чого засмутився?

Чи орда напала та полон забрала,

чи кінь притомився,

чи кінь притомився?

 

Орда не напала й полону не брала,

і кінь не стомився, —

я в чистому полі, у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Всі підвелися, і грім дужих голосів здвигнув стіни, сколихнув стелю, вирвався крізь розчинені двері на волю і гучною луною покотився з гори на широку долину Сейму:

Я в чистому полі, у чистому полі

з дівчиною стрівся,

з дівчиною стрівся...

Юний Володимир стояв зніяковілий і щасливий. Це ж він місяць-князь! Це ж про нього співають! Чи ж відчував він, чи ж відав, якою пророчою стане для нього ця прекрасна Славутина пісня?

 

2

Тривожним і сумним був прощальний вечір у Вербівці. Всі чоловіки й парубки, що могли носити зброю, йшли до княжого війська. Оскільки дорога на схід, у Половецький степ, вела мимо села, воєвода дозволив їм переночувати сю ніч дома, а рано-вранці гуртом ждати на шляху князів — Ігоря та Володимира.

Ждан домовився з братом Іваном провести цей вечір разом. Як посутеніло, пішли до нього. З собою мати та Любава взяли смажену дрохву, що напередодні потрапила у поставлене Жданом сильце, десяток житніх пиріжків з сушеними грибами та глечик хмільного, перебродженого березового соку.

Варя теж приготувала на стіл усе, що мала. Довга зима з'їла запаси, тому й тут було не густо: якийсь темний глевкий корж, банячок рибної юшки, миска гречаної лемішки та глек узвару з кислиць, груш та калини. Але й цього було немало!

Коли сіли до столу, Іван, як старший і господар хати, поналивав у кухлики березового соку, а в горнятко насипав кілька ложок лемішки і поставив на покуть — домовикам.

Перехрестивши стіл і наїдки на ньому, сказав:

— Во ім'я отця, і сина, і святого духа!.. Щоб усім нам зібратися знову після походу та відгуляти ваше, Ждане і Любаво, весілля! А то — як же воно? Вже й поминки, відбули по Любавиному дідусеві, і всі пости минули, а ви все того... ждете... Вже й сусіди питають коли ж.

Ждан сумно усміхнувся.

— Ото кому нетерпець!.. Повернуся з походу — поберемося... Недовго зосталося!.. Правда, Любаво?

Дівчина зашарілася. На очі їй навернулися сльози, їй стало страшно від однієї думки, що Ждан не повернеться. Де ж їй тоді подітися? До кого прихилитися?

— Правда, Жданку, — промовила тихо. — Я так виглядатиму тебе! Повертайся скоріше! Бо без тебе...

В її останніх словах прозвучала така болюча туга, що Ждан аж похолов. А якщо він не повернеться? Що вона робитиме тут, у Вербівці, серед чужих їй людей?

Мабуть, усі відчули те ж саме, і за столом на якийсь час запанувала гнітюча тиша. ПотЛм гуртом заповзялися біля страви.

Малий Жданко, швидко наївшись, почав пустувати: то штурне Настуню ложкою під бочок — аж та зареве, то потягне кота за хвіст — і той дико заверещить на всю хату, то рогачем шаргоне під піч, де в старому решеті сиді ла квочка...

— Ось як візьму деркача! — гримнула на нього мати і пацнула долонею по спині.

Жданко запхикав, спідлоба поглядаючи на дорослих і щиро не розуміючи, чого мама сердиться. Потім пригорнувся до стрия.

Ждан приголубив хлопця, посадив собі на коліна.

— Не треба пустувати, Жданку, бо почує злий баба ага[58][58] — забере тебе в шкіряну торбу і повезе за триде в'ять земель... Аж у Половеччину!

Оченята у малого заблищали: запахло цікавою казочкою, яких так багато знав стрий.

— А хто така Баба Яга? — запитав хлопчина, відразу переінакшивши незрозуміле йому слово "баба-ага" на зрозумілішу Бабу Ягу.

— Не Баба Яга, а баба-ага, — поправив його Ждан, усміхнувшись з вигадки хлопця.

— Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу Ягу! —заблагав Жданко.

— Це не казочка, а билиця, те, що було насправді, — пояснив Ждан. — Послухай... Була колись у мене та у твого тата сестриця Настя... Настуня... Така гарна була, розумна, метка, але неслухняна. Все норовила мене або твого тата, своїх братиків, дубчиком хльоснути, за чуба скубнути, кота за хвіст потягти чи, як ти, квочку з кубла зігнати. От і догралася!.. Одного разу налетів на наше село старий баба-ага, хан половецький, з ордою, багатьох побив, село спалив, а мене, твою бабусю Якилину і дідуся, а також Настуню пов'язав і потягнув у Половеччину. Ми з дідусем утекли, і дідусь по дорозі помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя, твоя тета, і досі десь знемагає на чужині. Не відпускає її баба-ага... Такий клятий!

— Баба Яга — костяна нога! Баба Яга — костяна нога! — вигукнув Жданко і погрозив кулачком далекому, страшному ворогові, а потім підвів оченята на Ждана. — А ти, стрию, убий Бабу Ягу, визволь тету Настуню! Щоб не мучилася! Підеш? Поборешся з нею?

— Піду, Жданку, піду! Визволю сестрицю! Догоріла лучина в челюстях печі, вечеря закінчилася — пора на спочин. Мати зібрала посуд, Любава зав'язала його в вузол, і всі підвелися. Не хотілося розставатися — коли-то зійдуться знову разом? Але пора...

Біля хатини, пропустивши матір у двері, Ждан притримав Любаву за руку.

— Солов'ї які! — і потиснув їй гарячі пальці.

Вони поволі пішли стежкою в леваду. Прямо проти них, за Сеймом, на синьому небі висів круглий місяць, мов князівський щит, і в його яскравому промінні на городі було видно кожну галузку, кожну травинку. В густих кущах калини витьохкували солов'ї, на плесі скидалася риба, і теплий весняний опар котився понад рікою.

Рання весна, без затяжних холодів і дощів, давно пробудила трави й дерева. Все довкола дихало, буяло нестримною жагою життя, насичувало повітря такими пахощами свіжого зела, що голова йшла обертом. А від стіжка, що залишився з зими, пахло далеким торішнім літом.

Ждан зупинився і заглянув Любаві в очі. У них плавав місяць в оточенні зірок, а в кутиках блищали сльозинки.

— Люба моя, як мені важко залишати тебе одну!

— Жданку, моє серце в тривозі. Ниє воно, болить... Хоч би чого-небудь не трапилося з тобою!

Ждан знав, що з кожним, хто йде на війну, може трапитися найгірше, але втішав дівчину:

— Не тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не дасть мені згинути.

— Що ж це за оберега?

— Ти, моя люба! І кращої обереги я не бажаю!

Любава заховала обличчя у нього на грудях і з тремтінням у голосі прошепотіла:

— І ти, Жданку, моя оберега! Ти моя доля і мій світ ясний! А без тебе і світ білий буде мені не милий!

Він відчув у себе на грудях її гаряче дихання і своїми вустами знайшов її м'які трепетні вуста.

Їм обом здалрся раптом, що земля сколихнулася під їхніми ногами, що небо, і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а солов'ї так розспівалися-розщебеталися, мов весільні дружки.

Вони взялися за руки й пішли до стіжка, а там упали на м'яке прохолодне сіно і забули про все на світі — і про Кончака, і про князя Ігоря, і про наступний похід. Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі срібні та їх двоє на всьому широкому безмежному світі.

 

3

В ту саму ніч на далекій Росі, де жили чорні клобуки, відбувалася подія, що мала відношення і до сіверських князів, і до їхніх воїв, і до Ждана.

Аяп, по уруському звичаю, поставив собі дерев'яну хатину і в ній проводив усю зиму. Однак, як тільки з землі сходив сніг і починали броститись дерева, як тільки степ за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун коней, ставив юрту і там жив, уже за звичаєм своїх предків, усе літо. Удень його підміняли батраки, і він днював у Торчеську, а на ніч знову повертався в юрту, бо там йому легше дихалося. Та й інші причини, про які він не розповідав нікому, навіть рідним, змушували його до цього.

Юрта стояла на горбочку, щоб не було в ній сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що прилітали зі степу та з лугу. І Аяп, лежачи на теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був відкинутий, на зоряне небо. Йому не спалося. Тривожні думи снували в його старій голові. Вже більше півроку немає вістей від Кончака. Що з сином? Живий він? Здоровий? Чи досі хижі птахи й кістки рознесли по білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його думи. Невже вовки?

Він вийшов з юрти і глянув на долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву. Отже, не вовки.

Собачий гавкіт наближався з боку степу. В синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто б це міг бути?

Аяп відчув, як у нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос. — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп відразу зрозумів, що це справді гість з берегів Тору, і прикрикнув на собак.

— Аяп? — запитав незнайомець.

— Аяп, — тремтячим голосом відповів той, — Хто ти, джигіте? Звідки путь держиш?

— Привіт тобі від сина Куна, — сказав той, не відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що йому подіється? Тиждень тому я бачив його, як ось тебе. Велів кланятися...

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до юрти. Поп'єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб не голодний був... Як же тебе звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам. Поки зголоднілий гість їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп мовчав. А коли той закінчив, запитав:

— А що хан Кончак — живий, здоровий?

— Живий і здоровий, Аяпе, і велів тобі передати через мене все, про що ти дізнався. Що робиться в Києві? Аяп промочив кумисом горло.

— Князь Святослав задумав на літо великий похід.

— Куди?

— Хан Кунтувдей каже, що на Дон. Тобто на самого Кончака.

— Ов! Якими ж силами?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9624

Пошук на сайті: