Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 48)

— Ну що ти, Йване! Як можна! Іван з великим зусиллям простогнав.

— Молю тебе — добий!.. Візьми що-небудь... Уламок списа абощо — і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на пораненого, і той одним ударом шаблі позбавив його нелюдських мук...

Шлях їхній лежав на Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де загинули ковуї і де до останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були завалені вбитими і пораненими. На них з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі вони від'їздили від Каяли, тим більше серед кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі, хто міг ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможців-батирів, приймали від них подарунки — золоті та срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А на серці у Ігоря та його супутників було нелегко... "Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло поганина-кочівника, у сідло рабське!" — думав Ігор, з болем і тугою озираючись на безкраїй Половецький степ, де полягло його військо.

На Торі, біля броду, Кончак під'їхав до Ігоря.

— Княже, ради нашої колишньої дружби, ради тих двох тисяч гривень, які ти рано чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я не закую тебе в залізні пута і не кину до ями. Я відведу тобі простору юрту, де ти житимеш зі своїми людьми, з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від розбійників-татів, якими повниться степ. Ти зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть до твоїх послуг...

— Дякую, хане. Ти добрий, — відповів Ігор.

— Я не втрачаю надії породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми свати, і діти наші підросли. Твій син — витязь, а моя донька — на виданні.

— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на це Ігор.

— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі. — Чого ще бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор пильно подивився на хана. Чого він заграє з ним? Які його потаємні наміри?

А вголос сказав:

— Якщо живий мій тисяцький Рагуїл, то пришли його до мене, хане. І священика б мені...

— Ну, попів та дяків ваших у нас хоч відбавляй! Якого захочеш, такого й пришлю...

-          Я не хочу, щоб це був раб... Я хочу, щоб був зі святою службою!               — І таких є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.

Особливо, коли мати — русинка... Мій син Юрій теж похрещений... Отже, піп тобі буде!.. Навіть з Русі привеземо... З города Дінця... Ще що?

— Більше нічого.

— Ну, тоді прощавай... Сторожа допровадить тебе куди слід, а я — до свого народу! Перемога ж! Та ще яка!

І Кончак, зловтішно посміхнувшись, приострожив свого баского коня і погнав через річку на той берег.

А там, серед темних гостроверхих веж, кипіли веселі юрмища кочівників, гриміли тулумбаси, заливалися ріжки, гули домри, то тут, то там спалахували й радісно дзвеніли тягучі половецькі пісні... Половці урочисто відзначали перемогу над Ігорем.

 

7

Ігор думав, що з від'їздом Кончака його душевні муки стишаться. Він пірне у темне нутро половецької юрти, впаде на шорстку кошму і забудеться у важкому непробудному сні.

Та він помилився.

Як тільки перебралися на той бік Тору, кожному бранцеві половці накинули на шию аркан і, хоча й не змусили злазити з коней, у такому ганебному стані потягли через усе стійбище — напоказ людям.

Попереду тягнули Ігоря.

Краще б йому було загинути, лягти трупом на бойовищі, ніж терпіти таке приниження! Кругом нього і його супутників ревло, біснувалося розбурхане людське море. Воїни, потрясаючи зброєю, погрожували їм смертю, жінки простягали до них руки, вимагали повернути загиблих чоловіків і синів, щось кричали, посилали вслід прокляття, чорноголові босоногі дітлахи вищали, жбурляли на них гарячий присок з-під ніг і бігли попереду, показуючи язики.

Ігор нахилив голову, зіщулився і ні на кого не підводив очей. А звідусіль летіло:

— Кинязь Ігор! Кинязь Ігор! У-лю-лю-лю! У-лю-лю-лю!

Раптом все завмерло, мов обірвалося. Настала мертва тиша.

Ігор підвів голову і на узвишші побачив Кончака, що в своєму бойовому обладунку, так, як прибув з Каяли, сидів, вивищуючись над іншими ханами та баями, на своєму гарячому коні. Десниця його була піднята вгору. То вона, видно, раптово обірвала те страхітливе ревище, що можливе тільки в розлютованій орді.

— Зніміть з них аркани! — наказав Кончак. — У бою князь Ігор був нашим ворогом, противником, а нині він мій гість! І хай ніхто не посміє ображати його ні словом, ні ділом!

Аркани миттю впали додолу. Натовп розступився, утворюючи широку дорогу аж до Тору, де на високому березі, у затінку верб та тополь, темніла одинока юрта. Бранці зрозуміли, що то їхнє житло і їх зараз допровадять туди.

Ігор був такий приголомшений, що навіть не міг уторопати, чи все, що скоїлося з ними щойно, було заздалегідь придумане Кончаком, щоб принизити його ще раз, дати відчути йому ганебність рабського становища, а потім показати себе з найкращого боку, чи хан нічого не знав і все те зробила на свій розсуд сторожа. Чи так, чи інак, а принизили його достатньо — довіку пам'ятатиме!

Мовчанка затягувалася. Охоронці ждали знака, щоб рушати, та Кончак незворушно, мов закам'янілий, сидів на коні і пильно дивився на Ігоря та його супутників. Про що він думав? Що ховалося під його нахмуреним чолом? Які нові заміри виношував він?

Ігореві ж хотілося якнайшвидше втекти звідси, щезнути з-перед сотень очей, що невідривне стежили за ним, обмацували його доскіпливими поглядами з ніг до голови. Врешті він не витримав і торкнув острогами коня.

Та Воронець не встиг зробити й кількох кроків, як у напруженій тиші несподівано пролунало два голоси. Спочатку жіночий:

Ждане! Братику! Ти?

І тут же чоловічий:

— Вуйку Славуто! Це я! Самуїл!

Ігор оглянувся.

З натовпу пробиралося двоє: з одного боку — гарно вдягнута молодиця, з виду русинка, а з другого — рудо-чубий кремезний муж, русич, що і одягом, і статурою своєю, і кольором чуба та бороди відрізнявся серед чорноголових, переважно тонкостанних половців.

Жінка припала до Жданового коліна, заридала.

Жданчику, братиму мій! Невже це ти? Як же? Звідки?

— Я, Настуню, я! — вражений несподіваною зустріччю, Ждан гладив тремтячою рукою русяву сестрину косу, що вибилася з-під барвистої хустини.

— А як же наші? Батько, мати, брати, сестри? Де вони? Що з ними?

Ждан спохмурнів.

— Одна мати дома залишилася... Та Йванова жона Варя з двома дітками... А більше нікого з нашого роду немає. Менші ще тоді, коли тебе забрали, погинули, батько торік помер, а брата Йвана сьогодні не стало... На Каялі... Стрілою в живіт...

Настя заридала ще дужче, забилася в невтішному горі.

— А-а-а... — квилила вона.

Тим часом між Самуїлом і Славутою відбулася інша розмова.

Потиснувши бояринові обидві руки, Самуїл спитав:

— Вуйку, як ти опинився тут? От не сподівався на таку зустріч!

— Про це потім, — коротко відповів Славута. — Скажи ліпше, що в тебе? Чому не повертаєшся додому? Вже час!

Самуїл понизив голос:

— Вуйку, я ще тиждень тому мав виїхати з орди, але Кончак затримав. Зібрав зі всього степу військо... Мені здається, що він якось пронюхав про намір князя Святослава йти цього літа на Дон і приготувався, щоб зустріти його... Ну, а князь Ігор, не відаючи про те, тут якраз і нагодився... І потрапив йому в руки, яко кур в ощип!.. Та тепер не об тім мова. Я думаю — як визволити тебе!

— За мене назначено високий викуп — п'ятдесят гривень.

— Ого! Ну, та в мене є трохи... Я перебалакаю з Кончаком... А за Ждана?

— Він княжий конюший. Навряд чи Ігор відпустить його зараз від себе...

В цю хвилину Кончак подав сторожам знак, і вони рушили.                                         

— Я знайду тебе, вуйку, — шепнув Самуїл, потискуючи Славуті руку.

Він кивнув Жданові, що саме виривався з обіймів сестри, і пірнув у натовп.

Ігоря сторожа допровадила на берег Тору. В юрті було напівтемне й прохолодно. Посередині, на килимку, стояла велика миска з вареною бараниною, поруч лежав мокрий, витягнутий з джерела бурдюк з холодним кумисом. Ігор не їв нічого — випив дві чаші кумису і відразу, не проронивши ні слова, ліг у куток.

Сон не йшов. Боліла рука. Боліла душа. Перед заплющеними очима, мов покара, стояло широке поле, всіяне тілами загиблих руських воїнів, зринали обличчя брата, сина, племінника, у вухах лунав невгаваючий шум бою — крики, стогони, брязкіт шабель, тріск списів, іржання коней... Боже, боже, яке нещастя!

Він довго стогнав, вертівся, міцно склеплював повіки — і все ніяк не міг заснути. І тільки десь опівночі, коли у половецькому кочовищі завмер людський гомін і затих гавкіт собак, він поринув у забуття...

Славута, Ждан і Янь поснули теж.

Прокинулися від того, що хтось досить голосно сперечався зі сторожею. Янь відкинув полог, виглянув надвір.

Сонце вже стояло високо — добиралося до полудня. З кочовища долітали вигуки, співи — там відновилися розпочаті вчора вечором гуляння.

Перед юртою двоє сторожів — а це вже були не підстаркуваті воїни, а молодецькі джигіти, судячи по одягу і зброї, з багатих родин — сперечалися з Настею. Ханша стояла рум'яна, гарна, розгнівана, з кошиком у руках. Перед нею молодики схрестили списи й не пускали до юрти, де відпочивав полонений уруський князь.

— Та пропустіть же, іродові душі! Там мій брат! — гарячкувала Настя і напирала грудьми на списи. Джигіти вертіли головами.

— Не велено!

— Хто не велів? Та я поскаржуся ханові Туглієві, моєму чоловікові, і він вас, молокососів...

Тут вона побачила Яня і завмерла, вражена красою молодого витязя-сіверянина. Злий вираз миттю злетів з її лиця, а рожеві губенята розтулилися у приязній усмішці, показуючи білі, блискучі, мов перламутр, зуби. Великі очі сяйнули блакиттю весняного неба.

Вона таки була гарна, ця Настя-ханша! її слов'янська врода, одягнута в барвистий східний одяг, була така яскрава, вражаюча, що Янь на якусь мить позбувся мови.

Учора, коли вона, схвильована, зарюмсана, тулилася до Жданового коліна і щось жебоніла йому крізь сльози, він не звернув на неї уваги. Та й не до того було йому! Стомлений, спраглий, пригнічений нечуваною поразкою, він тоді ледве тримався в сідлі... А нині, дужий, молодий, відпочилий,знову відчув у своєму тілі нестримну жагу життя. Знову сяє сонце, співають птахи, лунко б'ється в грудях серце... Ні, він був не з тих, хто довго сумує, хто живе спомином про вчорашній день, коли є день нинішній, що несе нові радощі і свіжі відчуття!

— Хто ти? Дівчино! — нарешті спромігся він намову. Настя потягнулася до нього, мов квітка до сонця.

— Я Жданова сестра — Настя... Жона хана Туглія... Власне, полонянка... А ти хто?

— А я — Янь... Тобто — Іван, син новгород-сіверського тисяцького Рагуїла, я кщо чувала...

Він підійшов до джигітів і розвів їхні списи. Ті, видивившись на багате вбрання бранця і думаючи, що це сам князь Ігор, розступилися, даючи дорогу Насті.

Янь узяв Її за руку, повів до юрти.

— Дякую, Яню, — шепнула Настя. — А то ці цербери...

— Коли б мені крила, то я соколом злинув би в небо і вирвав тебе з пазурів цих степових стерв'ятників, красуне! — запально вигукнув Янь. — Хіба твоє місце тут?

— Я з радістю полетіла б з тобою, мій соколе! — не менш палко відгукнулася Настя, стискуючи парубкові руку. — Від цих полинів, від цих табунів, від гірких димів, від свого старого осоружного хана-мужа! На край світу!

У них, видно, були однакові серця, однакові душі — палкі, вразливі, безпосередні, влюбливі, і досить їм було обмінятися поглядами, доторкнутися одне до одного пальцями рук, як від цих поглядів і дотиків, як від удару кресала об кремінь, раптово спалахнув вогонь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9623

Пошук на сайті: