Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 53)

Для церковної відправи було поставлене на березі річки ще одно шатро, і того ж вечора у присутності Ігоря попик Сільвестр, одягнутий у блискучі ризи, з срібною кадильницею в одній руці та золотим хрестом у другій, відправив заупокійну молитву по душах загиблих та молебень за живих.

Ігор гаряче молився, цілував хрест, бив поклони, плакав, просячи від неба прощення і сподіваючись на просвітління та облегшення душі.

Та заспокоєння не приходило. Вночі він знову кидався, скрикував, кликав до себе княгиню Євфросинію, сина Володимира, брата Всеволода, плакав, скреготав зубами у якійсь несамовитій безсилості і люті і тільки під ранок, як і раніш, знесилений і розбитий, поринув у важкий непробудний сон.

Наступного дня, після обіду, Рагуїл заявив, що непогано було б розвіятися соколиним полюванням на лебедів...

— Кажуть, біля озера та в лузі Дінця неважко знайти їхні гніздовища.

Ігор не перечив — рука вже зовсім загоїлась, і Ждан та Янь швидко переговорили зі сторожею. Молоді джигіти зраділи: їм теж хотілося потішитися і бистрою їздою, і соколиним полюванням.

Виїхали у супроводі п'ятнадцяти сторожів, які, пам'ятаючи наказ Кончака пильно слідкувати за бранцями, але не набридати їм, трималися віддалеки від князя та його супутників. Ждан, що став тепер не тільки конюшим, а й сокольничим, віз на лівій руці двох соколів, на голови яких були натягнуті шкіряні ковпаки-карналі, що затуляли птахам очі, а Янь припас у саквах на полудень кілька шматків в'яленого м'яса та в бурдюку холодної джерельної води, бо Ігор, поки його братія та вої перебували у полоні, навідріз відмовився вживати кумис, бузу, а тим паче ромейське вино.

Ігор та Рагуїл їхали попереду.

— Княже, — упівголоса сказав тисяцький, — мій джиґун, як ти знаєш, упадає за Настею. Молодиця гарна, нічого не скажеш, та чує моє серце, що поплатиться він головою! їй-богу, поплатиться! Хай тільки-но повернеться хан Туглій та дізнається про їхні шури-мури...

— Я вже казав йому про це, Рагуїле, але твій остолоп не тільки батька не слухається, а й князя. Не бити ж його! Та й не маленький уже — сам знає, на що йде! — відповів Ігор.

Рагуїл важко зітхнув і, оглянувшись, ще більше понизив голос:

— Та я зараз хочу не про те, княже... Яню хоч кілок на голові теши, а він як був баламутом, зальотником, так і залишається ним, хоч би там що! Я махнув би на все це рукою, так серце ж болить: не зносити йому голови!.. Однак він, як ти сам знаєш, гострий на розум, дотепний і сміливий хлопець. І метикований достобіса! Ти ж бачиш, як він швидко знайшов спільну мову з нашими сторожами, — став для них як свій, зразу втерся у довіру, більше часу проводить з ними, ніж з нами, вони його не зупиняють, коли він іде в кочовище, навіть уночі віється хтозна-де... А сю ніч повернувся і шепче мені: "Батьку, є змога для князя Ігоря і для всіх нас утекти!" — "Хлопче, ти часом не п'яний? За нами слідкують у двадцять пар очей, коней дають нам тільки для полювання та прогулянок і відразу відбирають... Яка змога?" — відповів я. Він присунувся ще ближче і шепче на вухо: "Настя познайомила мене з хрещеним половцем Овлуром, власне, тільки наполовину половцем, бо його мати Рута — русинка, — так от сей Овлур, або по-нашому Лавро чи Лаврін, може дістати і коней і зброю і провести нас аж додому! Він згоден їхати з нами на Русь..." Що ти на це скажеш, княже?

Ігор задумався.

— А це не пастка?

Рагуїл здвигнув плечима.

— Не схоже. Для чого це Насті? Янь клянеться, що вірить їй. Та й сестра вона Жданова — хоче допомогти братові і всім нам. Сіверянка! І ніде правди діти — розумна, хитра! Каже: поки Кончак з братією в поході, саме чає тікати! А не тоді, як тисячі джигітів повернуться додому і затоплять увесь степ... Ігор похитав головою.

— Вона, мабуть, правильно міркує... Та тікати я не згоден!

— Чому, княже? — аж вигукнув тисяцький. — Ти вже видужав! Раніше, звичайно, і мови не було б — куди з пораненою рукою?! А тепер саме час! Чому ж не тікати?.. Якщо пощастить, не платитимеш за себе такого скаженого, непомірно великого викупу. Це раз... Потім, прибувши додому, розстараєшся срібла та золота, щоб викупити всіх нас — князів і бояр. Це два... А хто ж подумає про дружину та чорних людей, що знемагають у неволі? Тобі це найкраще зробити! Попросиш князів, у кого є багато половецьких бранців, щоб викупили, обміняли. Це три... Та найважливіше те, що ти зможеш знайти сили, військо, — князі не відмовлять тобі в цьому, — щоб захистити нашу Сіверщину, що залишилася зовсім беззахисною від степовиків... Ось що дасть твоя втеча!.. Що ж стосується нас, то ми можемо і не тікати. Аби ти втік!

Ігор довго мовчав, їхав, понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Все це розумно, Рагуїле, і я вдячний тобі, що ти дбаєш і про мене, і про все князівство... Але тікати я не можу!

— Чому?

— Як же я покину в неволі брата, сина, племінника, а сам утечу? Як покину дружину всю, яку через своє недоумство завів сюди? Що скажуть мені люди, коли сам повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на поталу? Як дивитимуся в вічі батькам і матерям, жонам і дітям? Ні, не вмовляй мене! Якщо терпіти муки неволі, то всім разом! А мені найпершому!

— Ну, не таких уже мук ми зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти за нас такий багатий викуп, вони ставляться до нас по-людськи. А втечи я — і зразу все зміниться. На князів надінуть пута залізні, вас заб'ють у колодки або кинуть до ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо віримо, що коли ти будеш на волі, то зумієш заступитися за нас і нас вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні, Рагуїле, не погоджуся! І давай облишимо цю розмову! — не підвищуючи голосу, але твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл замовк і з досадою махнув рукою. Ну, що тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа! Совість замучила його! Карається князь, карається щодня і щоночі і не матиме спокою доти, доки останній його воїн не буде визволений з неволі половецької! Та хіба це запомога всім їм — його карання?

Вони довго їхали мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди і чого їдуть. І тільки голосний Янів окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться, дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той бік, куди показував Янь. Там, удалині, над голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів і почала набирати висоту.

Ігор стрепенувся. У ньому раптом прокинувся ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до князя, молодий сокольничий передав йому ловчу птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину призвичаїтися до яскравого сонячного світла і підкинув високо вгору. Потім випустив другу і швидко поскакав навздогін, щоб не втратити їх з очей.

Всі помчали за ним.

Сокіл ніколи не бере своєї здобичі на землі і майже ніколи не хапає її, подібно яструбу, кігтями. Лови його по-артистичному красиві, точні, вивірені. Це захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на тлі голубого неба сокіл ширяє, мов стріла. Не дивно, що соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на справжнє ловецьке мистецтво.

Помітивши жертву, сокіл не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї знизу, лякає і жене вгору, якомога вище і вище. А тоді робить крутий поворот, заходить ззаду і піднімається ще вище над нею. Ось тепер нещасна птаха в його владі! їй нікуди тікати! З висоти, раптово, мов стріла, пущена з лука, падає він на неї і одним, відставленим і гострим, як ніж, кігтем розпорює їй груди під лівим крилом.

Жертва каменем падає на землю.

Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй горло і, торжествуючи, п'є живу гарячу кров...

Ігор зупиняється на пригірку і, приклавши руку козирком до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.

Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені каменем падають униз, у сивий полиновий степ.

І тут усі бачать, як здригнулися князеві плечі, заплющилися очі й опустилася голова, а з вуст його зірвалися слова, змішані із слізьми та гіркотою:

— І ти, соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря! Та не злетіти тобі знову в небо, не злетіти! Бо підрізано тобі крильця! Підрізано шаблями поганих!

Він не захотів бачити лебедів, не захотів брати їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого не дивлячись, поскакав назад.

 

 

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

1

Хан Кза лютував на Посем'ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у неволю, ще більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв дерев'яний острог, що захищав Путивль, і дотла спалив його, а захисників, що залишилися живі, пов'язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до річки,і потопив на виду у князя Володимира і всіх путивльчан, пустивши їх пливти за водою.

Потім обложив Путивль.

Він знав, що в невеличкому городі всього півтораста князівських дружинників-гриднів, які добре володіють зброєю, а решта — втікачі з пригорода та навколишніх сіл. Хіба то вояки! Він також знав, що навкіл на багато-багато верст — аж до Чернігова та Києва — жодної князівської дружини, бо всі без винятку Ігореві витязі в Половецькому степу... Ні Ярослав Чернігівський, ні Володимир Переяславський, ні Святослав Київський не прийдуть Сіверській землі на допомогу, бо самі мають клопіт з Кончаком. Тому почував себе Кза тут вільно, як у себе в юрті, і своє військо, щоб охопити більший простір, розділив на три нерівні частини: з найбільшою сам та сином Романом залишився під Путивлем, сподіваючись без зволікань взяти його, з другою послав зятя Костука на річку Клевень, а третю дав молодшому синові Чугаю, щоб поплюндрував береги верхнього Сейму.

Однак ні першого, ні другого, ні третього дня взяти Путивль Кзі не пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне, відчайдухами захисниками. Топлячи бранців у Сеймі, хан сподівався залякати путивльчан, а вийшло навпаки: ще більше озлобив їх, переповнив їхні серця непохитною затятістю — боротися до загину!

— Браття, а видите, що буде з нами, якщо здамося! — загукав тоді Володимир, показуючи на трупи, що пливли по річці. — Так поклянімося ж нині: Путивля не здамо! Будемо битися до останку! Кза зможе ввійти в город тільки тоді, коли жодного з нас не залишиться живого! Тільки тоді!

— Клянемося! Клянемося! — загриміло на валах. — Путивля не здамо! Ліпше спалимо себе живцем, ніж піддамося ворогові!

Кза лютував, а нічого вдіяти не міг. Підступити до Путивля можна було тільки від поля, з півночі, бо з інших трьох боків його оточували крутоспадні урвища, по яких годі добратися навіть до підніжжя валу. Та з боку поля, що не вигадував Кза, ввірватися в фортецю теж не пощастило. Володимир стягнув на цей відтинок валу найкращих воїнів — стрільців-лучників, метальників списів, мечників, і вони не дозволяли половцям не тільки здертися на забороло, а й навіть підступитися до валу.

За час облоги Кза зовсім схуд, споганів. Чорні віспинки робили його обличчя схожим на старе потемніле решето. В очах — шал. Ще б пак! Сподівався пройти усю Сіверську землю, а застряв під Путивлем! Яка ганьба! Кончак дізнається — засміє! Прокляття!

Одного дня, коли після обіду хан приліг у шатрі трохи спочити, у табір з лементом, галасом, лайкою несподівано влетів якийсь розбурханий, розтривожений кінний загін. Кза вискочив з намету.

— Біда, хане! Біда! — кинулися до нього прибулі. — Нас розбито, а хан Костук поранений!.. Кза здригнувся.

— Як — розбито? Хто поранив хана?

— Уруси напали на нас... Зненацька... До Клевені ми не дійшли...

Кза не міг уторопати.

— Які уруси? Звідки? Де вони взялися?

Він кинувся до похідних носилок, прив'язаних до іноходців, що йшли один за одним. Там, в уруських подушках, лежав зблідлий, посірілий хан Костук і тихо стогнав. Досвідчене око Кзи відразу помітило, що його зятеві жити недовго. Очі запали, на вустах і на всьому лиці передсмертна смага.

Кзу аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.

— Хане, хто тебе так? Як це трапилося? Адже в Сіверській землі не полишилося жодного воїна!.. О, я нещасний! Що скажу твоїй жоні, а моїй дочці? Що скажу малим твоїм сиротам — моїм онукам? О, горе мені!.. Хто ж це тебе так? Скажи — і я без жалю розіпну на уруських хрестах і його, і весь рід його до п'ятого коліна!

Костук поволі розплющив очі.

— Хане, на мене напав князь Володимир, син Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав його... Бо і я ж, як і ти, думав, що раз Ігоря нема, то й ніякого війська уруського тут нема... А воно... не так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто оборонявся, та стріла влучила мені в живіт... І я помираю...

— Де ж Володимир?

— Він іде услід за нами... Тікай!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9623

Пошук на сайті: