Володимир Малик - Черлені щити (сторінка 58)

— Здається, я дуже забився... Допоможіть мені! Його підвели. Він не міг стати на ногу.

— Хоча б не перелом, — забідкався Рагуїл. — І треба ж такого нещастя! Майже дома — і на тобі!

Князя гуртом посадили на коня, та, щоб їхати верхи, уже не могло бути й мови: кожен рух віддавався гострим болем.

Поволі ведучи князевого коня на поводі, добралися вони до села, завернули до крайнього двору. Господар, смерд Василько, молодий привітний чоловік, дізнавшись, що перед ним князь Ігор і що тікає він з полону, кишнув на замурзаних дітей:

— Геть! Щоб і духу вашого тут не було! — А чорнявій молодиці, пов'язаній полотняною хустиною, кинув: — Фросино, ріж півня, вари борщ. Та позич борошна — князеві і його людям на вареники! Та хутчій! А я в садку помощу сіна, щоб князь міг спочити...

Смерд був меткий, розторопний. Намостивши у затінку під вишнями кілька оберемків сіна, понакривав його ряднами, приніс глек сирівцю і липовий ковшик.

— Пий, княже... Холодний — з погреба... А я миттю приведу костоправа Демидка чи бабу-шептуху Якилину — хай подивляться на твою ногу!

— Не треба, Васильку, — поморщився від болю Ігор. — Не треба ні костоправа, ні баби-шептухи... Краще знайди огнищанина — хай сповістить у Новгород про мене... Княгині...

— Княже, для чого огнищанин? Поки я його знайду, поки він знайде гінця та коней, мине півдня! Дозволь мені скочити до Новгорода — я хутко! Одна нога тут, друга — там!

— Тоді бери наших коней, скачи! — погодився князь.

 

8

Ярославна під’їхала до Василькового двору. Тут уже було півсела. Люди товпилися на вулиці, в дворі, поза тинами. Перед княгинею розступилися. А вона пташкою спурхнула з воза і полетіла через подвір’я в садок.

Ігор сидів на невисокому ослоні відпочилий, умитий м'якою річковою водою, якої Янь та Овлур принесли повне цебро, причесаний. Рагуїл перев'язував йому розбите коліно.

— Княже мій! Ладоньку! — скрикнула Ярославна, простягаючи до нього руки. — А де ж син наш — князь Володимир[74][74]?

Ігор зблід, подався вперед, і вона ластовенятком упала йому на груди і залилася сльозами.

Він гладив Її коси, цілував мокрі щоки, а в самого теж туманились очі.

— Як діти?

— Всі живі, здорові.

— Слава богу — все тут гаразд... Одно лихо — мій нерозумний похід...

Він не стримався і заридав.

Люди обступили Василькове обійстя — теж плакали, примовляючи:

— Мученик!

— Вирвався із неволі поганської!

— Проторив стежку й іншим... Тепер почнуть повертатися і наші синочки — хто живий зостався!

— Викупить князь!

— Тому й тікав! Хоча міг накласти головою! До Ігоря долітав цей гомін, і він тут, у цьому звичайному сіверянському селі, серед простих поселян — севрюків, зрозумів, усвідомив, що з вуст людських не злетіло жодного слова осуду, хоча він з тривогою чекав його, що люди ждуть від нього захисту від нових половецьких нападів і визволення сіверянських воїнів із неволі...

Його перенесли на воза, і чималий князівський поїзд рушив у зворотну путь.

А дзвони гучали святковим благовістом, що линув і линув довкіл усього шляху, по якому проїздив Ігор до свого стольного города, наповнюючи людські серця надією, що лихо тепер відступить. Затихав благовіст в одному селі — відразу ж починав звучати в наступному. І люди виходили назустріч і вітали князя, бо вже Сіверська земля знала і про його рани, і про його муки, і про його мужність, і про незвичайну втечу, коли не один раз він міг загинути. Кожен розумів, що ця втеча рятувала від неволі не лише одного князя та кількох його супутників, а й наближала визволення всіх полонених руських воїнів. Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...

Ігор під'їздив до свого стольного города.

Тут, над Новгородом-Сіверським, теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.

Коли заїхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубу Десну та сині задеснянські бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защеміла в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:

— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам'ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам'ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов'язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької[75][75]...

— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!

Недовго затримався Ігор у Новгороді-Сіверському. За кілька днів, поки знахар Гук лікував йому ногу, трохи оговтався після страшного потрясіння на Каялі, відпочив після важкої і небезпечної дороги з половецького Тору до рідної Десни, оглядівся довкола себе, зібрав усі військові сили, які можна було спорядити за такий короткий час, і послав до Путивля — стерегти рубежі Сіверщини, а потім, ще не зовсім видужавши, вирушив у путь.

"Із Новгорода іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем'я. Ярослав же обрадовася йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі єха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, так-же і Рюрик, сват його", — записав літописець.

До Києва князь Ігор прибув у передостанній день липня. Могутні городські вали, що темніли в передвечірній імлі від Копиревого кінця аж до Хрещатого яру, зустріли його веселим гомоном ластівок та горобців, які гніздилися в дубових заборолах, та перегуком сторожі на вежах. Тьмяно поблискував хрест надбрамної церкви на Золотих воротах. Сюди поспішали призапізнілі подорожні: ворота на ніч ось-ось мали зачинитись.

Ігор з невеликим почтом в'їхав у город і, як це водилося серед князів з часів Ярослава Мудрого, вклонився святій Софії, а вже потім, завернув не до Святослава на Ярославів двір, бо було пізно, а в тихий провулок до боярина Славути.

На стукіт піднялося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:

— Хто?

— Ігор, князь Сіверський.

За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув — і важкі дубові ворота, обковані залізними шпугами, розчинилися. З них вибіг Ждан.

— Княже! — і притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров'ї!

Ігор обережно, щоб не зашкодити хворій нозі, зійшов з коня і, на подив усьому почетові, міцно обняв колишнього свого конюшого.

— Ждане! Ти? Тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і знав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою у нього буде непогано... Чи дома старий? Веди мене до нього хутчій!

Та Славута, почувши на подвір'ї шум, уже поспішав сам. Сходячи з високого ґанку, якийсь час пильно приглядався у сутінках до приїжджих, потім раптом охнув і простягнув руки для обіймів.

— Княже! Ігорю! Сину мій! Живий! У Києві! От радість несподівана.

Злегка накульгуючи на пошкоджену ногу, Ігор кинувся до нього.

— Славуто! Учителю дорогий!

Вони обнялися, розчулені.

— Ти таки прибув сюди! Це добре!

— Прибув... З поклоном до князів, — з гіркотою в голосі тихо промовив Ігор.

— І це добре!.. Казав колись віщий Боян: "Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!" Це треба розуміти так: Києву одному, без своїх пліч — Сіверської землі та Волинської — не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав сюди. — Славута взяв Ігоря під руку, завів до хоромини, посадив за стіл. — Святослав незабаром збирає князівський снем, щоб спільними силами рятувати Русь від кочовиків. Ти вчасно нагодився... Бо зле Руській землі без Ігоря.

Ігор важко зітхнув.

— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... Е-е, та що говорити! Є каяття, та нема вороття!.. От мушу йти з поклоном до Святослава та Рюрика, щоб дали військову силу для захисту Посем'я, грошей — для . викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Що великі князі скажуть на це? Як гадаєш?

Славута відповісти не встиг. Розчинилися двері — і молодий служник вніс на великій дерев'яній мисі вечерю: м'яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної, жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, простелив князеві і бояринові на коліна вишиті рушники, щоб витирати руки, і зник так же тихо й непомітно, як і зайшов.

Розмова на якийсь час припинилася. Славута наповнив келихи ситою і проникливе, з любов'ю глянув на гостя.

— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше... За твоє здоров'я!

— Дякую, вчителю. І за твоє здорові! Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку

— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик?.. Однак, я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої володіння, і всю Русь. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі — послав на Посем'я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю — не знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж ЇЇ немало треба!

По Ігоревому обличчю промайнула тінь.

— Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...

— Скільки ж?

— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...

— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них...

— Що ж мені робити? — в Ігоревому голосі забринів відчай.

Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.

— Вихід є!

— Який?

— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!

— Київське купецтво! — розчаровано вигукнув Ігор. — Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як я викуплю з неволі брата, племінника, сина, воїв своїх, я жебраком піду по Русі!

— Якщо розумно повести діло, то зброю тобі постачать у борг.

— У борг? Це зневага для мене!

Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого в цьому немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.

— Ну, гаразд, згоден... Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!

— І не треба. Поклонишся Пирогощій богоматері!

Ігор спантеличено закліпав очима.

— Не розумію.

— Що ж тут розуміти! Адже ти маєш намір відвідати хоч один київський храм... Хіба не так?

— Звичайно. Я хочу побувати або в Софії, або в Кирилівській церкві, де похований мій старий – великий князь Всеволод...

— Ну, так от, побуваєш на Подолі, в Пирогощій церкві.

— В Пирогощій? Але ж це зовсім невеликий, незначний, нічим не примітний храм! — вигукнув здивований Ігор.

— Ну й що? Зате це храм київського купецтва! Там ти зустрінешся з найбагатшими людьми Києва і потолкуєш з ними... Я теж поговорю, Самуїл замовить слово — от, дивись, і буде діло!

Ігор задумався.

— Невже це можливо?

— Це єдиний шлях до купецької казни, — упевнено відповів Славута. — І ним ти повинен скористатися! А щоб тобі поталанило на цьому шляху, ми вихилимо ще по одному келишку...

— Тільки не сити, — заперечив Ігор. — З дороги хочеться сирівцю. Кияни уміють його готувати.

Довго ще сиділи вони удвох за столом, згадували давноминуле, якого обидва були учасниками або свідками. Згадували і те, що зовсім недавно відшумувало кривавим вином у степу Половецькому, на берегах бистрої Каяли... Ігор повідав про життя в полоні, про Овлура[76][76], про свої вагання — тікати чи не тікати, про втечу і ті жахливі плюндрування, яких завдав Кза Посем'ю.

— Каюся, винен, один я винен, що так трапилося, — зізнався зрештою князь. — Та лихо стало спільним, І зараджувати йому треба гуртом, бо одному мені незмога!

Коли проспівали перші півні, вони встали з-за столу, і Славута провів Ігоря на спочинок.

— Спи, княже, спи спокійно, бо завтра нелегкий день — зустріч з великими князями!

А сам узяв свічку, пройшов у свою хоромину-бібліотеку і сів на твердий дерев'яний стілець з високою різьбленою спинкою. Довго сидів замислений, заглиблений у потаємні думи, у якусь свою гризоту, що, мов шашіль, точила серце І душу і не давала ні спочинку, ні спокою. Потім дістав пісні Бояна, потримав книжку в руках, ніби зважував, яка в ній вага, полистав, хоча знав там кожне слово напам'ять, врешті рішуче відсунув набік, поклав перед собою чистий аркуш пергаменту, розгладив його рукою і вмокнув біле гусяче перо в каламар.

Зітхнув:

— Ну, великий Бояне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!

Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, тихо озивався у темному закутку цвіркун, з городського валу долітав приглушений крик сторожі: слухай!

Та він того не чув і не бачив.

Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавно відшумілої битви: криваве сонце, що ледь просвічувало крізь куряву, протяжний посвист половецьких стріл, грім щитів, іржання коней, зграї вороння, що злетілися з усього Половецького степу і затьмили півнеба, крики поранених, мольби і прокляття вмираючих... То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів на Руській землі... І тоді рука твердо вивела:

Не лепо ли ньі бяшеть, братие,

начяти старыми словесы

трудных повестий

о полку Игореве,

Игоря Святославича?

Начати же ся той песни

по бьылинам сего времени,

а не по замышлению Бояню...

*    *    *

Київ. Літня ніч 1185 року. Дерев'яний боярський дім. Простора кімната, начинена книгами та зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А за столом схилився над аркушем пергаменту життям умудрений, літами усріблений муж, книжник, громадянин, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут, у тихому завулку, неподалік від Золотих воріт та святої Софії, того вечора почало творитися чудо, творитися безсмертне "Слово о полку Ігоревім".

Славута!

Назвемо співця так. Назвемо цим прекрасним прадавнім словом, поки щасливий випадок не відкриє нам його справжнього наймення. У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворогам ворота на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його могутній голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар і міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіте Полю ворота на Русь!

Мовкне під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...

Сторінка 58 з 58 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.docx484 Кб3988
Скачать этот файл (Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb2)Volodymyr_malyk_cherleni_schyty.fb21328 Кб9624

Пошук на сайті: