Горить свіча – Володимир Малик

Він обхопив ноги хана, взуті в жовті гутули, пробелькотів:

— Всемилостивий каане! Та як би я посмів! Я й пальцем не доторкнувся до тієї повії! Вся орда — мені свідок!

— Тоді — хто ж? Назви його мені!

— Я не знаю.

— Ти мусив знати! Я послав тебе для того, щоб ти беріг моє майно і моїх рабів!

— Я й беріг рабів. Але їх так багато, що я ледве встигав.

— А коні? Мідні коні для Саїн-каана? Де вони? Жадігер знову затремтів. В роті йому пересохло.

— За це карай — не вберіг. Вони потонули при переправі через Тан. Лід під їхньою вагою вломився — і вони потонули… Важкі були…

— Важкі! Важкі!.. Дурний ти баран! — Менгу кілька разів стьобнув його камчею по зігнутій спині.— Я даремно настановив тебе джагуном. І тепер бачу — помилився. Я позбавляю тебе цього високого звання. Від сьогодні знову будеш простим нукером. Але не думай, що цим я обмежусь у покаранні.— І гукнув сторожі:— Гей, усипте йому півсотні київі Та дужче!

Не встиг Жадігер отямитися, як з нього здерли чепкен, розпластали на землі і почали гамселити замашними прутами по чім попало — і по спині, і по стегнах, і по литках. Він спочатку звивався, як вуж, намагався вирватися, але тримали його міцно — один усівся на шию, а другий на ступні ніг. Як вирвешся? Потім, після особливо дошкульного удару, зів'яв, затих і вже лежав, як лантух, ще, правда, відчуваючи, що з кожним ударом злі мангуси рвуть на частини не тільки його тіло, а й душу. О вай-пай!

Коли його підвели і на синю збасамужену спину накинули чепкен, що став тепер затісним і завдавав нестерпного болю, до його слуху і до свідомості ледве дійшли слова Менгу.

— Всіх боголів на майдан-хан! Приготуйте все, що потрібно для допиту вогнем цієї мерзенної шльондри! — хан кивнув головою у бік Маріам.— Бийте в тулумбас! Закликайте людей на майдан-хан! Я залізом і вогнем наведу порядок в Орді! Розпустилися!

Перед вечором, коли спала спека, майдан-хан завирував, зашумів. Туленгіти і нукери ледве стримували горластий строкатий натовп, що напирав на них. Кожному хотілося пробитися наперед, стати поближче, щоб побачити і почути, як каан Менгу каратиме зрадницю-наложницю, чутка про що швидко прокотилася по всій Орді.

З протилежного боку стояла мовчазна стіна невільників. Стомлені, голодні після цілоденної праці, вони не знали, чого привели їх сюди, і губилися в здогадках.

— Щось готується лихе,— сказав Ілля.— Стовп-Казан… Купа сухого хмизу під ним… Вірьовки…

— Когось катуватимуть,— погодився Добриня, обводячи поглядом гурт монгольських старшин, які про щось тихо шварґотіли між собою.— Може, вбивцю… Та ще й з невільників… Бо чого б і нас сюди привели?

До них підійшла Янка — звела злякані очі.

— Що тут? Що затівається? Добриня обняв її.

— Не знаю… Не на добро се, гадаю… Але дивіться, дивіться…

Вони замовкли. Крізь широкий прохід у натовпі на майдан в'їхав у супроводі молодшого брата Бучека та нойонів Менгу-каан. Його сірий, у яблуках, випещений і вичищений до блиску кінь зупинився посеред майдану, якраз насупроти стовпа. Услід за ханом і його почтом на майдан вийшов щільний гурт туленгітів. У кожного оголена шабля, а очі так і нишпорять, так і просвердлюють тисячний натовп, що колихався довкола.

Ілля витягнувся на весь свій немалий зріст, став навшпиньки — проглянув пильним оком щільний круг, у якому щось темніло. Серце його раптом завмерло, вид зблід.

— МаріамІ — прошепотів з відчаєм.— Боже! Маріам!..

Добриня з тривогою глянув на нього.

— Ну, що ти, брате! Адже нічого не видно. Чому так думаєш?

Ілля застогнав.

— Дивись… Це вона… Вона!

В цю мить туленгіти розступилися і випхнули з-поміж себе невисоку жінку в чорному покривалі з немовлям на руках. Це справді була Маріам. Легке покривало упало з її голови на плечі, і Добриня з Янкою в один голос зойкнули:

— Вона!

Їхні серця враз закрижаніли.

— Боже, що ж це буде? — прошепотіла Янка.— Бідна МаріамІ Бідне немовлятко! Наше кровенятко!

На Іллю страшно було дивитися. Янка міцно вхопилася за його руку і відчула, як він увесь тремтить. Худе обличчя зблідло, лиш очі палали страшним вогнем.

Менгу подав знак — і наперед виступив бірюч[116][116]. Гучним лиховісним голосом прорік:

— Люди! Менгу-каан повелів за перелюбство покарати цю жінку. За нашими монгольськими звичаями чоловіків за таку провину саджають на кіл, роздирають кіньми на чотири частини, а жінок закопують живцем у землю або кидають у киплячий казан. Саме до такої кари — кинути у киплячий казан — і засуджено цю щльондру. Але перед тим її ще битимуть батогами, щоб зізналася, з ким тягалася-волочилася.

Натовп сколихнувся, загомонів, загув: його чекало жорстоке, але захопливе видовище, яке не так уже й рідко влаштовували для свого народу монгольські хани. Народ ніколи не буває ситий, тож хай має хоч видовища!

Два туленгіти запалили під казаном сухий хмиз. А Менгу, незворушно сидячи на коні, подав знак:

— Починайте!

У Маріам вихопили з рук немовля, що пронизливо заверещало на весь майдан, зірвали одяг і, голу, почали прив'язувати вірьовками до стовпа.

Ілля глухо застогнав, рвонувся, але його зупинили міцні Добринині руки, що здушили, мов обценьками.

— Куди?

Ілля зі сказаного бірючем мало що зрозумів, тільки бачив, що над Маріам знущаються, і першим його поривом було — захистити кохану. Та, відчувши, що з обіймів Добрині не вирватися, обм'як, тільки безсило запитав:

— Що він сказав? Що робитимуть з Маріам?

— Битимуть батогами.— У Добрині не вистачило мужності сказати всю правду.

— Я не витримаю цього! — Ілля затулив обличчя руками.

Добриня послабив обійми. І в ту ж мить свиснув батіг — і над майданом пролунав болісний жіночий скрик:

— А-а-а!..

Далі все трапилось несподівано для всіх: і для Добрині, і для Янки, і для хана Менгу, і для його почту, і для багатотисячного натовпу. Ілля рвонувся щосили, вирвався з Добрининих рук, розметав туленгітів, що стояли попереду, і кинувся до стовпа, де звивалося під ударами ніжно-біле жіноче тіло.

— Маріам! Кохана моя! Маріам!

Його ніхто не встиг перепинити — і він, відштовхнувши ката, прикрив собою навхрест збасамужену спину Маріам і щосили вчепірився в смолистий сосновий стовп.

Все це було великою несподіванкою для всіх. Майдан завмер. Кати з піднятими батогами заніміли теж. Мовчав Менгу. Тільки тріскотів охоплений полум'ям хмиз під казаном. Та Маріам подала голос:

— Ілля! Любий! Це ти? Навіщо ти це зробив? Навіщо занапастив себе?

— Я кохаю тебе, Маріам! — простогнав Ілля.— Я кохаю тебе, мила моя! Я люблю над усе на світі нашу крихітку-доню, нашу Настуню… Чи міг же я вчинити інакше?

— О, я нещасна іудейка, я нещасна, як і мій народ, приречений на довічне скитания, на загибель… Навіщо доля пов'язала мене з тобою? Я й тобі принесла нещастя, і тебе занапастила!

— Не кажи! Ми кохаємо одне одного, а все інше — пусте! Не думай про це, дорога моя! Тут очумався від заціпеніння Менгу.

— Хто це? Терджумана сюди!

Іллю відірвали від стовпа і від Маріам — поставили перед ханом. Виріс, як із-під землі Доман, шарпнув Іллю за плече:

— Хан питає, хто ти?

Ілля випростався.

— Я боярин Ілля, син київського тисяцького Дмитра.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: