Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:
— Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом… У мене не менше підстав, ніж у тебе.
— От і давай разом вислідимо його і знищимо!
— Ніби це так просто!
— Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання…
— Він сам ніколи не виїжджає.
— Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! — втрутився в розмову Качир-укуле.— Можна вночі пробратися… А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!
— У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог,— сказав Добриня.
— Хто ж це?
— Мій земляк — Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.
— То й відомсти йому!
— А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!
— Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас,— тож і буде час.
— Доживемо — побачимо, дай, Боже, дожити!
Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:
— Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!
— Що там? Янка? Що з нею? — кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою.— Ходімо! Мерщій!
Вони поспішали що було сили.
Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька барим-тачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.
Добриня зблід — кинув кошіль просто в сніг.
— О Боже! Що там? Що з нею?
— Та не лякайся ти! Нічого страшного! Родить! — заспокоїв його хтось із баримтачів.
Добриня зіщулився, мов від удару. В голові загуло, серце забухкало молотом. “Родить! Родить! Родить!” — дзвеніло одне-єдине слово. Як усі байдужне ставляться до цього, ніби не розуміють, яке величне і страшне дійство відбувається зараз у юрті. Та хіба не ясно, що там вирішується доля — або буде два життя, або ні одного! Або ні одного! Боже — це ж Янчиного! Янчиного! Янчиногоі Про дитину чомусь йому не думалося.
Він стиснув зуби і почав подумки молитися, заклинаючи всіх святих захистити її. “Візьміть усе, що в мене є, візьміть мою душу, моє життя, а її залиште! Я на все згоден, я все зроблю, аби вона залишилась жива! Я на все згоден! Уб'ю Менгу, уб'ю Домана, на самого Батия кинуся, себе занапащу — аби лиш вона жила! Янка! А якщо тобі треба, Боже, щоб ті дияволи в людській подобі залишились живими, то я їх не зачеплю і пальцем!”
Люди ходили, розмовляли, дехто навіть сміявся, а він мовчки стояв, утупивши безтямний погляд у темно-сірий полог юрти. Що там? Як там?
Коли пролунав особливо болісний крик Янки, такий болісний і незнайомий, що йому здалося, що то не її голос, він кинувся до юрти. Але жінки заступили йому дорогу, розкинули руки.
— Куди? Не можна! Там стара Тайдолла-хатун — досвідчена повитуха, там Акбіке та Кутуз-хатун — вони допомагають старій. Не хвилюйся — все буде гаразд!
Він покірно зупинився і в цю мить почув пронизливий крик немовляти. Це змусило його знову кинутись до юрти.
— Ну, що там? Як там?
Жінки стенули плечима.
— Ось вийде Тайдолла-хатун — скаже. Потерпи!
Чрез деякий час відкинувся полог — і вийшла Тайдолла-хатун. Це була стара зморшкувата половчанка, яку Бачман пригрів у загоні заради її старості, уміння шептати, замовляти кров, шукати зілля та приймати роди.
Вона примружилася від яскравого сонця, прикрила очі рукою.
— Де батько?
Добриня кинувся до неї:
— Це я… Що там?
— Син.
— Слава Богу! А Янка?
— Жде тебе.
— То можна?
— Авжеж. Заходь.
Добриня відкинув полог — зайшов. У юрті було напівтемне. Праворуч копошилися, прибираючи якесь лахміття, дві жінки, посередині, в кабиці, пригасав вогонь, а за ним, на подушках, прикрита кожухом, лежала Янка — змучена, бліда, одні великі чорні очі зоріли, як дві достиглі вишні.
— Янко! Люба! — Він кинувся до неї.— Як тобі? Вона усміхнулася безсило-вимушеною усмішкою, опустила повіки, даючи зрозуміти, що все гаразд.
— А… Дмитрик?
Вони давно домовились, що коли буде син, то назвуть його Дмитром — на честь діда.
Янка відхилила кожуха. У неї біля грудей лежало щось маленьке, невиразне, закутане у якесь ганчір'я. Воно випиналося, морщилося, а потім заверещало:
— А-а-у-у!.. А-а-у-у!..
Янка щасливо усміхнулася, прошепотіла:
— Твій син… Дмитрик… Дмитрусь… Ти радий? Добриня присів біля неї, погладив розкидані по подушці скуйовджені коси, поцілував у гарячий лоб.
— Любі мої, дорогі мої!
Голос його здригнувся, і, щоб стримати сльози, він приліг поряд і обережно обняв обох — Янку і сина.— Ви єдина моя надія, єдина радість і втіха у цьому холодному, жорстокому світі!
3
Весна видалася затяжна — з хуртовинами, з холодними дощами. Худобу та овець баримтачі поїли, а коней, схудлих, вилинялих, берегли, бо який же баримтача без коня?
Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі — набиратися тілистості.
Добриня готувався до від'їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.
Бачман охолодив його.
— Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо — мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді — будь здоров! Їдь!
Добриня зніяковів.
— Та ні — не забув я. І зараз бачу, як Доман б'є князя Михайла п'ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля — доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати — нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися…
Бачман прояснів на лиці.
— Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.
— Готуюся. Прийде час — покину. Тягне додому. Особливо — Янку… Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.
— А там хто її жде?
— Більше всього, що ніхто. Але все ж — батьківщина, свої люди. Гадаю, не всіх же Батий винищив…
— А мені й тікати нікуди,— сумно похилив голову Бачман.— Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає… Пропало моє плем'я кипчацьке, навіки пропало… За це мщу і мститиму, поки й житиму!
Добриня обняв його.
— Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!
Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.
Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.
На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:
— В Бату-сарай від'їдемо тихо — без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю — боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п'ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу… Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали… У бій з військом Батия не вв'язуватись! Головне — пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами — по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер — у путь! І хай вам щастить!