Горить свіча – Володимир Малик

Проїхавши безлюдними вулицями міста, боярин Дмитро і князь Михайло з княгинею та отцем Іваном мовчки вилізли з саней і попростували до боярського терему. Нечисленна боярська челядь уже приготувала обід — і господар з гостями, сполоснувши над цеберком руки, сіли до столу.

Скромний це був обід. Не колишній князівський чи боярський, коли на масницю столи вгиналися від наїдків та напоїв. Але на теперішні часи і не убогий — поліське село, що належало Дмитрові і куди не дійшли татари, постачало бояринові і хліб, і яловичину, і дичину, і морожену рибу.

Спочатку їли мовчки, а коли трохи наситились, князь, що й завжди знав міру в їді, відклав ложку.

— Горе нам за гріхи наші! Сиджу та й думаю: що чекає нас, дітей та онуків наших завтра і позавтра? На що надіятися? Земля розорена, городи понищені, князівства у занепаді страшному. Тепер над ними один владика — баскак Батиїв! Він нього залежить наше життя, наш добробут і навіть наша смерть… Хіба думалося нам, що якийсь недоносок Куремса, племінник Батиїв, сидітиме в Каневі і повеліватиме і Києвом, і Переяславом, і Черніговом — усією Подніпровською україною?

Починалася розмова, яку вони вели при кожній зустрічі і яка нічого не вирішувала та й не могла вирішити, бо не мали вони ні грошей, ні військової сили під своєю рукою, ні чорного люду в достатній кількості, що один міг бути основою могутності князівської і боярської влади. Більше того, занепала церква, майже поголовно були винищені можновладні люди в містах і книжники по монастирях. На кого опертися?

— Так, княже,— погодився Дмитро,— сподіватися ми можемо тільки на Бога та на щасливий випадок, який може врятувати нас, бо самі ми зараз нічого не варті. Без військової сили ми ніщо. Держава наша розпалася і лежить у руїнах. Чи й підніметься колись?

Вони й це знали, і давно це обміркували. Справді, на що сподіватися? Але як потопаючий хапається за соломинку, так і вони хапалися за кожну примарну думку — що робити, як, на кого опертися? Бо живому властиво сподіватися…

— Кажуть, князь суздальський Ярослав знову має чималу дружину,— докинув отець Іван, витираючи рушником руки і сиву бороду. А його син Олександр, князь новгородський, погромив хрестоносців на Чудському озері… Якщо так, то є ще сили, здатні стати супроти нечестивця Батиги!

— Зараз немає,— твердо заперечив Дмитро.— Ні, зараз немає такої сили. У жодного іншого народу, підкореного Батиєм, її немає.

— То що ж робити? — вдесяте, якщо не всоте запитав похмуро князь.

Дмитро здвигнув плечима.

— Я воїн і міг би відповісти коротко: боротися. Але, окрім того, я ще твереза людина, і ось тверезий розум підказує, що боротьба, повстання приведуть зараз до ще більшого розорення нашої землі, до ще більшого пригноблення нашого народу.

— Отже?

— Нам треба просто вижити,— тихо сказав Дмитро.— Вижити — ось що зараз головне! Залишитись на своїй землі, зберегти віру нашу і мову нашу. А час покаже… А час покаже, чи зуміємо ми прийти до пам'яті після такого вселенського погрому, якого завдав нашому народові Батий, чи остаточно занидіємо серед інших народів — і від нас і сліду не залишиться на землі, як від половців, котрі враз зникли, ніби їх і не було.

Розділ Х

БАРИМТАЧА

Наступили важкі дні. Після потрясіння, перенесеного намайдан-хані під час страти Маріам, Іллі та їхньої малесенької доньки, тяжко захворіла Янка. З майдан-хану Добриня приніс її до хизару на руках непритомну. Холодна вода привела її до тями, але вона тут же пригадала все і забилася в нестримному риданні.

— Я не хочу жити, Добрикуі Чуєш? Не хочу жити! — промовляла крізь сльози.— Перед нами — темна ніч! І ніякого просвітку! Це ж і з нами таке буде! ї з нашим Дмитриком, якщо у нас народиться синок… Ні, ні, я не хочу! Краще вкоротити собі віку зараз, ніж укоротять нам його ті бузувіри таким жахливим чином!

Добриня поклав її голову на коліна, цілував схудлі щоки і заплакані очі, пригортав до себе.

— Заспокойся, люба! Заспокойся! Іллю, Маріам і Настуню вже не повернути, а ми повинні думати не тільки про себе, а й про те нове життя, що б'ється у тебе під серцем!

— Краще йому не родитися, якщо жити так, як ми рабом! — Вона билася у нього в руках, як пташка в сильці.

— Будемо сподіватись на краще, люба. Заспокойся! А час загоїть твою душевну рану! — шепотів Добриня.— Нумо, люба, засни, засни!

Поволі Янка стихла, але заснути не могла. Очі її світилися у темряві, як світлячки. Лице горіло ― її почала бити пропасниця, і Добриня вкутав її своїм кожухом і просидів над нею всю ніч, не склеплюючи очей.

З того дня минув місяць. Довгий жахливий місяць, коли Добрині здавалось, що всьому кінець — Янці, і йому. Він був у розпачі.

Врятував їх щасливий випадок.

Одного разу, коли Добриня вранці, повісивши голову, голодний і невиспаний, разом з товаришами брів на роботу, їхню валку обігнав широкий, з халабудою, монгольський віз, запряжений двома волами. На передку сидів молодий монгол. Ззаду в нього, опираючись до спини чоловіка, сиділа жінка зі спеленутою дитиною на руках, її обличчя ховалося в халабуді. Дитина щось весело аукала, щебетала. Монгола тішили дитячі пустощі, і він, блискаючи білими зубами, повертав назад голову і розгонисте реготав.

Добриня глипнув похмурим поглядом на чуже щастя і знову опустив голову. Та тут раптом здригнувся від пронизливого жіночого вигуку:

— Добрику! Добрику-у!

Він не встиг зрозуміти, що сталося, як жінка пташкою злетіла з воза і з плачем упала йому на груди.

Стрій невільників зламався. Монгол зупинив волів. Обличчя його витягнулося від крайнього здивування.

Добриня все ще не впізнавав жінку, що припала обличчям до його грудей. Тоді він обережно взяв її голову шкарубкими долонями і відірвав від себе. І тут на нього глянули такі колись милі, такі кохані очі, що він з несподіванки аж заточився.

— Милано! Ти? Милане! — промовив хрипко, з натугою і навіть якоюсь розгубленістю.— Ти… Тут?

— А де б же я мала бути, Добрику? Хто вижив, ті всі тут, а хто не вижив — тому царство небесне.— І тихо додала: — Я нещасна слабка жінка, Добрику. Я прихилилася туди, куди мене доля прихилила. Бачиш — то мій чоловік і мій синок… Чоловік здивований моїм вчинком, але я йому скажу, що ти мій брат. Правда? А хіба ж я могла стриматися, коли після всього, що з нами сталося, зустріла брата?

Вона вивільнилася з рув Добрині і сказала монголові:

— Айджу, це мій брат. Їдь попереду, а я піду пішки — поговорю з ним.

Айджу прискіпливо оглянув Добриню з ніг до голови, але не став перечити жоні. Сказав щось охоронцям, що, стурбовані несподіваною зупинкою, вже бігли сюди, і торкнув волів батогом.

Валка невільників рушила теж. Заспокоєні словами Айджу, охоронці не здіймали крику, лиш заляскали батогами.

— Гайда! Гайда!

Милана взяла Добриню за руку.

— Про наших нічого не знаєш, Добрику?

— Нічого. Мабуть, усі загинули. Милана схлипнула.

— Усі. І мій синочок… Мій Добричок… Боже, яке нещастя! Яке горе!

— Ну, в тебе є вже другий,— не стримався Добриня, хоча й відчував, що завдає їй болю, що не слід так говорити.

— Ти мене докоряєш, Добрине?.. Є! Звичайно, є!.. Звичайно, я люблю його, хоча він і від чужинця,— болісно скривилася Милана.— Та хіба я хотіла? Серце ниє-пече за моїм первісточком, за Добриком… Коли б я знала, що він живий… Що в добрих людей… Боже, яка б я була щаслива!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: