— Я думав про це,— Бачман підвів голову.— Але вся біда в тому, що для нас цей лісовий край незнайомий. Розсіємося — і не зберемося. А поодинці загинемо.
— І це правда,— погодився Добриня.
У Бачманових очах спалахнула якась іскорка.
— А ось ти з Янкою можеш тепер відокремитися від нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня — і рушайте на захід сонця! Думаю, переслідувачі не поженуться за вами, а швидше — за нами.
Добриня заперечив:
— Бачмане, як ти міг подумати таке! Хіба можу я після всього, що ми пережили разом, покинути тебе і товариство в цей скрутний час?
Тут з дуба долинув голос Качира-укуле:
— Бачмане, ти бачиш острів перед собою?
— Бачу.
— А піщану косу, що веде туди, бачиш?
— Hі
— Ну, як же! Нам зверху добре видно її крізь воду. Мені здається, там не глибоко! Май це на увазі!
— Що саме?
— Чи не перейти нам на острів та не пересидіти там, поки мунгали підуть далі вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потім сказав:
— А що — думка розумна! Переховатися там, поки переслідувачі підуть далі, а тоді гайнути в глиб лісу. Як ти, Добрине?
— А в пастку не потрапимо?
Бачман здвигнув плечима.
— Ми й на березі можемо потрапити в пастку. Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.
— Мунгали! Бачмане, мунгали!
Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.
— Далеко?
— Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.
— Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?
— Не видно: вони ще за лісом, у долині.
— Тоді злазьте швидше — і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.
— Качир-укуле, їдь попереду — показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?
— Всі, всі! — гукнув хтось позаду.
— Тоді — вперед! На острів!
Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.
— О сили небесні! Я залишилася сама! — простогнала стара, опускаючись на землю.— Куди ж тепер мені подітися?
Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.
Їй стало страшно: тривожна тиша окутала їі. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?
Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!
Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.
Татари! Матінко!
Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.
Джигіти наздогнали її.
— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!
На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.
— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.
Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Аде в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.
— Куди втекли ті розбійники, стара? — спитав він Тайдоллу-хатун.
— Не знаю, каане.
— Як не знаєш? Ти ж бачила!
— Я була в лісі — збирала зілля.
— Та бреше вона,— хльоснув нагайкою Бучек.— Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!
Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.
Пронизливий зойк розлігся на галявині.
— Куди вони поїхали? Кажи!
— Туди, туди! — затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її підняли, витягли з вогнища.
— Куди — туди?
— На острів,— прошепотіла вона, падаючи на землю.— На острів!
Менгу не повірив.
— На острів? Уплав?
— Ні, там мілко.
Менгу не повірив.
— Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду — направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.
— Є! Є! — радісно загукали вони.— Коса! Тут коса!
— Тоді — туди! Вперед! — гукнув Менгу.— А цю стару — стережіть!
Бояісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі — і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.
— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле.— Це я підвів вас усіх, браття!
Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:
— Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам — позаду! Що робитимемо, Бачмане?
Потемнівши на лиці, Бачмаи довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.
— А що тут зробиш? — зітхнув важко.— Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!
Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят…
— Стріляйте! — крикнув Бачман і перший випустив стрілу.
Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней.
Здалеку пролунав голос Менгу:
— Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!
Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!
Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.
Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю — зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:
— Гар-гарі Назад, назад!
Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.
Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить — і…
Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри — і обидві переломилися навпіл.
Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісне блиснули — він наперед смакував близьку перемогу.
Добриня кинув оком — де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю — і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає — піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед…
Кінець, думає Добриня і, як вві сні, бачить Качира-укуле, що набігає ззаду на нападника і одним махом шаблі зносить йому голову. Кричить:
— Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо… Тікай! І — прощай! — і знову кинувся в гущу бою.
Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?