Горить свіча – Володимир Малик

Добриня почервонів, йому стало жалко її. Він обняв її за плечі — втішив:

— Вір, що живий! Вір! І тобі буде легше… Та й справді, чому б йому не зостатися живим? Не всі ж, далеко не всі загинули. Багато хто врятувався… Хіба не так?

— Може, й так,— погодилася жінка і підвела вгору очі.— А ти ж як?

— Погано.

— Я бачу, що недобре.

— Е-е, що я? Я звик до такого життя. До всього звик… А ось із Янкою зовсім погано.

— З Янкою? Хто це?

— Моя жона… Правда, ми з нею не повінчані, але скоро матимемо сина або дочку. Гріх великий, але Бог нам простить…

— Що ж із Янкою?

— Заслабла. Тяжко занедужала… Після того, як хан Менту вбив її брата, а його жону і доньку зварив живцем у казані, вона стала сама не своя… Коли б якісь ліки, якесь зілля… Та де його взяти? Не до зілля тут, коли нічого до рота кинути.

Милана заглянула в засмучені очі Добрині.

— Де ви живете?

— У хизарі.

— У хизарі? І Янка з тобою? Але ж то чоловічий хизар!

— Вона видає себе за мого брата, підлітка. Ніхто не знає, що вона жінка.

— Ось як! Але хизарів багато. В якому ж?

— Наш примітний. Біля воріт — колодязь, а над ним — молода шовковиця. Та для чого це тобі?

— Я принесу Янці зілля. Сьогодні ж і принесу…— і вона побігла до воза.

Увечері його зустріла збуджена Янка.

— У мене була Милана. Така добра душа! Поглянь, що принесла мені,— і вона показала на клунок.— Тут і цілющі трави, і кумис, і козине молоко, і пшоняна каша, і добрий шмат печенини… Вона була б тобі гарною жоною!

Добрині вчувся прихований докір в її останніх словах. Він присів біля неї і обняв за плечі.

— Люба моя! Ти мені найкраща, наймиліша. Ти — моя доля, моя судьба! А з Миланою не судилося щастя… Пий усе, що вона принесла. У неї легка рука — може, тобі полегшає і ти видужаєш…

— Їж і ти — тут вистачить на двох.

— Ні, ні, це все твоє.

— Милана казала, що принесе ще. Її чоловік — монгол, теж добра душа, не перечить їй. Він зовсім не бідний — у нього косяки коней вигулюються в степу і отари овець випасаються.

І Янка розв'язала чималу торбину і почала виймати з неї їжу.

…Непомітно промайнув місяць. Тривога Добрині за здоров'я і життя Янки поволі вщухла. Добрий ангел в образі Милани майже щодня з'являвся в темному хизарі, приносив гіркі цілющі напої з духмяних степових трав і не менш цілющий кумис і силою змушував Янку пити. Після цього їй хотілося їсти і спати… Їсти і спати…

За тиждень таких відвідин Янка звелася на ноги, а ще за три тижні на її щоках заграв рум'янець. До роботи її не змушували ставати. Бей Айджу, що в перший же день прибув до хизару разом з Миланою, щоб побачити вмираючу дружину свояка-орусута, замовив за неї слово, і наглядачі залишили її в спокої. Більше того, він домігся права двом боголам — Янці і Добрині — виходити за межі хизару, і вони одного дня, в неділю, вперше за довгий час неволі вийшли в місто.

Був полудень. Сліпуче сонце щедро поливало курні вулиці Бату-сарая, строкаті людські натовпи, купи будівельного сміття, бо місто гарячкове будувалося, юрти кочовиків і палаци царевичів та багатих нойонів, неосяжний базар-хан, де все продавалося і купувалося, де стояв безугавний різномовний гомін і запах смаженої баранини, що шкварчала на жаровнях. Все було для них нове, цікаве, але чуже і недоступне.

Які вони нещасні, малі піщинки серед цього багатоголосого велелюддя! Як далеко від батьківщини заніс їх розбурханий холодний вітрюган! Ні степом до неї перебрести, ні морем перепливти, хіба що думкою перелетіти!

Тут Добрині на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос:

— Добриня? Ти?

Добриня оглянувся — і закам'янів: перед ним стояв Доман. Простягав руку.

— Не радий? Бачу, не радий… Не бійся — не з'їм. Навіщо тепер мені ти, богол татарський?

Земляк був не з приємних. Від згадки про київські з ним зустрічі по спині пробіг дрож. Але тепер у Доманових очах не було ворожнечі — і Добриня потиснув простягнуту руку.

— А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобі тут незле ведеться?

— Ні, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген там, на пригірку,— і показав на одиноку юрту, що стояла на горбі.

Доман став ситий, крізь щетину просвічувався на округлих щоках густо-сизий рум'янець. Нові чоботи, сині штани і шовкова сорочка, підперезана шнурком з китицями, свідчили, що Доман живе справді добре і що на його шиї ніколи не теліпалася канга. Окинувши прискіпливим оком зношений одяг Добрині і його худу жилаву статуру, він перевів погляд на Янку і враз поперхнувся:

— Те-те-те! Либонь, донька воєводи Дмитра? Дай, Боже, пам'яті — Янка? Авжеж, вона! Тільки чом же в чоловічому вбранні?

Холодна хвиля прокотилася по серцю Добрині. Ось де справжня загроза! Ось кому — Янці! — небезпечна ця зустріч! Видно, Доман не забув своїх київських кривдників, в тім числі і тисяцького, і хто зна, як відплатить його дочці. Розповість Менту? А той як вчинить?

— Її одяг зносився — от вона й одяглася в що мала,— скоромовкою пояснив Добриня.— Та тут майже всі жінки носять шаровари.

— Гм, Янка… Хто б міг подумати! — не вслухаючись у пояснення Добрині, бубонів Доман, все ще пильно приглядаючись до дівчини.— Красуня! І в хизарі… Далебі, те місце не для тебе, дівчино! Можна й краще тут влаштуватися! Дзе-дзе!

Він примружив очі і зацмокав язиком, як справжній татарин.

— Мені й у хизарі добре,— прошепотіла враз зблідла Янка.

— Знаємо, як там добре, ги-ги! — хихикнув Доман і враз прибрав поважного вигляду.— А ви куди прямуєте? Часом не Михайла, князя чернігівського, зустрічати?

Добриня був збитий з пантелику новою заявою Домана

— Князя Михайла? А хіба він тут? — в його голосі забриніла надія.

Доман помітив це. Заперечно похитав головою.

— Не радій. Не визволяти невільників приїхав він, а просити Батия, щоб дозволив знову посісти чернігівський стіл. Уже два тижні клянчить великого хана, шоб допустив у золоту юрту перед його ясні очі.. От сьогодні Батий і допустив… Я йду туди — хан Менгу звелів, щоб я був одним з терджуманів-товмачів… Там буде багато народу — бачите, всі простують туди. Ходімо! — І він підхопив Добриню і Янку попід руки і потягнув за собою.— Я знайду вам зручне місце.

Пробившись крізь натовп, він зупинився побіля ханського стража.

— Стійте тут! Звідси вам буде видно і князя Михайла, і xaнa Батия.

З цими словами він приєднався до невеликого гуртка ханських терджуманів, що тихо гомонили поміж собою.

2

Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте ожерелля, накинув на плечі легке червоне корзно. Служник подав чорну оксамитову шапку з малиновим верхом. Михайло перехрестився і натягнув її на свою срібну голову.

Було тепло. Стояв двадцятий день вересня. В чистому голубому небі пливли білі нитки павутиння — наступало бабине літо.

На мить він примружив очі — і перед його внутрішнім зором спливли картини рідного Чернігова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах тихоплинної Десни!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: