Мимоволі згадався день, коли палав Калиновий Кут, коли кричали під шаблями мунгальськими його родичі та земляки.
Від тієї згадки — здригнувся.
Досить сидіти в Києві! Треба їхати туди! Побачити Ганночку, малих племінників! Вклонитися прахові батька, матері, братів, усіх, хто загинув у той судний день!
Він підвів Янку, витер їй сльози з очей.
— Завтра їду в Калиновий Кут! — сказав твердо.— Треба їхати!
— Добрику! — скрикнула Янка.— А ми?
— Ти з Дмитриком залишишся в Києві! Досить вам подорожування!
— Мені за тебе страшно!
Добриня обняв її за плечі.
— Не бійся, люба! Нічого поганого зі мною не станеться!
Підвівся Дмитро.
— І все ж самому їхати не треба,— сказав рішуче.— Поїдуть з тобою мої челядники! То сміливі й дужі хлопці! І зброєю добре володіють. Якщо треба — захистять у біді! Вони мене супроводили з самого Галича…
Добриня не став перечити.
Наступного ранку п'ятеро вершників виїхали з Києва і Білгородським шляхом попрямували на захід. Попереду їхав Добриня, позад нього купно трималися молоді челядники воєводи. Всі при зброї — при мечах, луках та списах-сулицях. До сідел у кожного були приторочені сакви з хлібом та солониною, а також туго скручена кошма на випадок нічлігу в полі або в лісі.
Їхали мовчки.
Сумна і важка для душі була ця дорога. Всюди обабіч неї біліли в зелених бур'янах людські кістяки, чорними дірами очниць слідкували за проїжджими голі черепи.
Хлопці були похмурі. Дивилися на складену кимось купу обмитих дощами черепів і стискували зуби.
— Страшно? — спитав він переднього, Кирика, що був у них за старшого.
— Ні, не страшно,— відповів той серйозно.— Кістяків уже не страшно! А ось коли ми з воєводою тієї ж зими вертали до Києва і всюди бачили не білі кістки, а сотні й тисячі замерзлих на лютому морозі трупів, тоді було страшно! Думалося: та невже ж загинули всі, невже нікого і на розплід не залишилося? Ось тоді було страшно!
— Як ти гадаєш, Кирику, хто винен у тому, що нас побито? Невже ж ми такі недолугі воїни?
На превеликий подив Добрию, Кирик підвів очі і, не запинаючись, твердо відповів:
— Князі! Князі винні! Одні вони! Не вміли, не хотіли, свою шкуру рятували — повтікали аж у Польщу або в Литву! І на Калці не дійшли згоди, і нині не об'єдналися! Коли б мав я силу, то зібрав би їх усіх докупи, зв'язав би жужмом однією вірьовкою — та й шубовснув у Дніпро! Бо одно лихо від них!.. А ти як думаєш, боярине?
Добриия був вельми вражений словами простого челядника. Вони співпадали з його власними думками. Отже, народ правильно розібрався з тим, що сталося, глибоко розуміє, що не велика сила Батиєва, хоч вона і справді велика, а князівський розбрат і нерозум, честолюбство і скнарість поділили могутню країну на князівства, уділи, вотчини, не дозволили купно стати проти страшного ворога і призвели всіх до загибелі.
Поволі збігали верстви. Поки їхали до Лисівки, Добриня розповів і про свої митарства, про те, що поневолені не миряться зі своїм рабським станом, а створюють загони баримтачів і то тут, то там скубуть завойовників.
Очі у хлопців загорілися.
— От би і нам так! — вигукнув Кирик.— Поскубти поганих!
Добриня розповів про загибель загону хана Бачмана.
— Ну й що! — не погодився Кирик.— Треба бути обачливішими! Нападати таємно, з засади! Обминати крупні загони! І головне — розумно замітати сліди! Ну, а якщо вже смерть, то щоб не даремна!
Коли сонце звернуло з обіду, показалася Лисівка. Добриня глянув — і охнув. На місці святої обителі — купи золи, порослі бур'янами. Ні церкви, ні монастирських келій — все згоріло дотла!
— Оце моє село! — глухо промовив Добриня і рушив греблею до нього.
Біля Рокитного озера знайшов свій город, купу перетлілої золи на ньому, де стояла рідна хатина, сплигнув з коня і став посеред колишнього двору на коліна. Витер сльози, перехрестився.
Довго стояв, похиливши голову, аж поки Кирик сіпнув за рукав.
— Їдьмо, боярине! Чим тут зарадиш і кому?
Поїхали прямо на захід сонця, до Вовчого яру, де, як казав воєвода, поселилися ті, хто врятувався в судний день Калинового Кута.
Знову попереду їхав Добриня. Вовчий яр він знав з дитинства. Могутній, широко розгалужений, особливо у верхів'ї, порослий лісом, він манив дітей таємничістю, рясними полуницями та горіхами, воркітливим струмком, що жебонів у густих заростях берегового зела. Тут водилися дикі кози, олені, лосі, борсуки та вовки, від яких і назву дістав. Хлопчаки відчували страх перед тими небезпеками, що таїлися в його темних проваллях та ізворах, але цікавість перемагала і вела їх все далі в його незвідані глибини.
Тому Добриня й не здивувався, коли почув, що його земляки ховалися від ворогів саме там, в диких урвищах Вовчого яру, і поселилися в ньому після відходу завойовників.
І тут у Добрині раптом лунко забухало серце: прямо перед ним, понад рівчаком, ішла молодиця в довгій білій сорочці, перев'язаній у стані шнурком. Через плече — коромисло, на коромислі — дерев'яні цеберця з водою, в якій хлюпосталися сонячні зайчики.
Ганночка!
Він її впізнав відразу. Крикнув:
— Сестронько! Ганночко!
Молодиця зупинилася, глянула на вершника, що мчав узвозом з гори. Потім зойкнула, змахнула руками. Коромисло з цеберцями полетіло додолу.
— Добрику! Братоньку-у! — і, мов біла чайка, метнулася назустріч.
Говорити вони не могли. І радість, і біль заткнули їм горло. Дивилися одне на одного, обнімалися, усміхалися, а в очах каламутилися, сивіли сльози. Під'їхали челядники.
— Це моя сестра,— коротко пояснив їм Добриня, а їй: — А це мої товариші.
— То ходімо ж до нас,— поспішила Ганночка.— Там Кузьма… Там діти…
І вона показала на обійстя, що приліпилося тут же, під горою, при дорозі. Було воно обнесене плотом. З-під гори, врізана в неї наполовину, визирала одним віконцем напівземлянка, вкрита дерном. Таким же був ї хлів для худоби. Внизу, на бережині, стояло два стіжки сіна.
Убогі будівлі. Убоге господарство, змайстроване нашвидкуруч, аби був якийсь захисток на зиму. Посеред двору, над багаттям, у великому череп'яному горшку булькало якесь вариво. Кузьма помішував його довгою дерев'яною кописткою, а біля його ніг вепсталося двійко малят-безштаньків. Третє маля, зовсім немовля, попискувало в лозовій колисці, що висіла на вервечках під грушею-дичкою.
Побачивши Добриню, що в супроводі Ганиочки заходив до двору, Кузьма кинув копистку і широко розставив руки.
— Добрине! Брате! Живий!
Він був великий, чорний, лахматий, мов ведмідь. На галові не чуб, а справжнє вороняче гніздо, І голос його гучний рокотав на всю долину, і сила в нього була ведмежа — її відразу відчув Добриня, як тільки Кузьмині руки торкнулися його пліч.
Вони почоломкалися тричі — навхрест.
І перший рушив до вогню.
Хлоп'ята сторожко зирили спідлоба на чужинців.
Добриня присів перед старшим, притягнув до себе.
Миланин! Василів!
— Ти впізнав мене, Добрику?
— Впізнав,— тихо відповіло хлоп'я.
— А хто ж я?
— Вуйко Доблиня!
— А маму ж твою як звати?
— Ганночкою,— ще тихше відповів хлопчик. Вражений Добриня глянув на сестру. Та приклала пальця до вуст, а вголос сказала:
— Так краще. Щоб усі рівні були! Виростуть однакові, мов брати!
— Боже, коли б вона, бідна, знала, що її синок живий! Яка б рада була! Яка щаслива! — прошепотів Добриня.
Тепер стрепенулася Ганночка.
— То вона жива?
— Жива. В неволі. Має там сім'ю, дитину. А за цим тужить-тужить!..
— Бідна, бідна!..— схлипнула Ганночка.— Яка доля!
— А як же ти врятувала цих горобенят? — кивнув на хлоп'ят Добриня.— Як вони вижили?
— Коли це сталося, ми з Кузьмою були в лісі. Нам пощастило, а всі наші…
— Я знаю. А як же діти? Їх не зачепили?
— Вони тікали і провалилися в наш старий погріб, прикиданий листям та всіляким галуззям… Це їх і врятувало… А вранці ми з Кузьмою прийшли на пожарище і почули дитячий плач. Заглянули в яму — наші Добрики сидять, притулившись один до одного. Яка радість була!