Горить свіча – Володимир Малик

Лише у травні настало тепло, і з землі пругко шугнула до сонця молода трава. Люди повеселіли, кобилиці почали жеребитися, а огирі — набиратися тілистості.

Добриня готувався до від'їзду: лагодив збрую, взуття та одяг, обрізав коням копита.

Бачман охолодив його.

— Куди? Невже забув, що ми домовилися пополохати Бату-сарай? Через тиждень вирушаємо — мені кожен джигіт дорогий! Зробимо наїзд, відомстимо своїм кривдникам, а тоді — будь здоров! Їдь!

Добриня зніяковів.

— Та ні — не забув я. І зараз бачу, як Доман б'є князя Михайла п'ятою під груди, мерзотник. І зараз перед очима киплячий казан, куди туленгіт кидає немовля — доньку боярина Іллі. Як таке забути? А ще ж хочеться випустити з хизарів наших товаришів. Хто захоче тікати — нехай тікає. Може, комусь пощастить урятуватися…

Бачман прояснів на лиці.

— Молодець! А я думав, ти хочеш покинути нас.

— Готуюся. Прийде час — покину. Тягне додому. Особливо — Янку… Та й нелегко їй, бідній, тут з дитиною.

— А там хто її жде?

— Більше всього, що ніхто. Але все ж — батьківщина, свої люди. Гадаю, не всіх же Батий винищив…

— А мені й тікати нікуди,— сумно похилив голову Бачман.— Голий степ залишився. Із родичів хто в землі лежить, хто травою проріс непохований, а хто в неволі знемагає… Пропало моє плем'я кипчацьке, навіки пропало… За це мщу і мститиму, поки й житиму!

Добриня обняв його.

— Я з тобою, Бачманеї У мене теж душа палає помстою!

Але минуло ще два тижні, перш ніж Бачман вирішив виступати. Лише наприкінці травня, діждавшись, коли місяць зник з небесного овиду і ночі стали темні, він у коші залишив тих декілько жінок, що прижилися в загоні, та двох підстаркуватих баримтачів і зі сходом сонця вирушив у путь.

Поки виходили з лісу, їхали вдень, а далі, в степу, де на пишних травах нагулювали весняний жир табуни коней, череди худоби та отари овець, яких доглядали чабани, тільки вночі. Бачман боявся, щоб хтось не доскочив до Бату-сарая раніш за нього і не попередив монголів про напад баримтачів. Усіх, хто траплявся по дорозі, знищував без жалю.

На четвертий день підійшли до Бату-сарая. До вечора пересиділи в густих заростях на березі степового озера, пасли коней, гризли суху бастарму та в'ялену рибу, відпочивали. А коли стемніло, Бачман сказав:

— В Бату-сарай від'їдемо тихо — без шуму і галасу. Кутуз із своїм десятком поверне до хизарів, зніме сторожу і випустить на волю наших братів по нещастю — боголів. Качир-укуле з першою півсотнею погромить майдан-хан. Ти, Добрине, сам знаєш, де шукати свого ворога. Даю тобі на допомогу п'ятьох джигітів. А я з другою півсотнею спробую пробитися до становища хана Менгу… Бийте і паліть! Не милуйте нікого! Чим більше грому-погрому, чим більше галасу і крику, вогню і крові, тим більше страху наженемо на ворога! За цим ми і їхали… У бій з військом Батия не вв'язуватись! Головне — пополохати бузувірів і без втрат повернутися назад. Відступати будемо окремими загонами — по десятку, по півдесятка. Відступати різними шляхами, щоб збити переслідувачів зі сліду. По дорозі хапайте з табунів свіжих коней і мчіть додому якомога швидше!.. А тепер — у путь! І хай вам щастить!

До самого міста їхали поволі. Поодинокі подорожні у темряві приймали їх за ханський військовий загін і не звертали на нього ніякої уваги.

Але при в'їзді дорогу їм перегородив караул — десяток нукерів.

— Гар-гар! Хто такі?

— Рубайіте їх — і вперед! — гукнув Бачман.

В нічній темряві гостро блиснули криві шаблі — хтось охнув, хтось крикнув, хтось упав у дорожню пилюку. Двоє кинулись до хатини-мазанки — підперли зсередини двері. До них не стали добиватися, а вдарили коней — чвалом помчали по безлюдних вулицях заснулого міста.

Біля майдан-хану розділилися. Кожен загін повернув у свій бік.

Хоча ніч була безмісячна, але зорі густо висіялися на голубому небі, і Добриня безпомилково знайшов шлях до пригірка, на якому одиноке бовваніла Доманова юрта. Там зупинилися.

— Жінок і дітей не чіпати — мені потрібен лише господар,— попередив Добриня.— 3 ним я хотів би побалакати наодинці!

Він шарпнув полог юрти і гукнув у темний отвір:

— Домане, виходь!

Зсередини почувся стривожений голос:

— Хто там?

— Виходь — це не надовго! Сім'я хай спить, а ми перекинемося кількома словами!

Доман запідозрив шось лихе. Чи то голос видався йому знайомим, чи серце завіщувало небезпеку, але він раптом схопив шаблю, пропоров гострили лезом задню стінку юрти і вискочив у ніч. На його нещастя, на високому пригірку ніде було сховатися: на тлі зоряного неба яскраво вимальовувалася його темна достать.

— Він там! Він тікає! — скрикнули джигіти.

Добриня кинувся услід за ним. Та тут же почув, як над його вухом щось тонко цьвохнуло. Доман враз спіткнувся, замахав руками і вдав лицем у землю.

Добриня підбіг до нього. Доман лежав непорушно — в його спині стирчала довга монгольська стріла, випущена вправною рукою половця-баримтачі.

— Ах, шкода! — забідкався Добриня.— Вбили ви його, хлопці! А я ж так хотів з ним по душах поговорити!

— То, може, увесь виводок прикінчити?

— Ні, ні, не треба! Чим завинили жінки та діти? Ми своє зробили, а тепер — гайда звідси! — І Добриня скочив на коня.— За мною!

Тим часом Бату-сарай закипів, завирував. Раптовий і нежданий напад баримтачів, що з громом мчали вулицями і зносили голови тим, хто зустрічався на шляху, розбудив усе місто. Пролунали розпачливі крики, спалахнули пожежі, розривалися від гавкоту собаки.

Добриня з товаришами щасливо вибрався з розбурканого міста і помчав у темний нічний степ.

7

Бачман прибув у кіш з кількома баримтачами останнім. Вид його був стомлений, заклопотаний. Кинувши поводи коня джурі, він підійшов до гурту.

— Ну, що, браття, загиблих немає?

— Немає. Всі живі й здорові.

— Це добре. Але погано те, що за нами женуться.

— Як? Хто женеться? — стривожилися баримтачі.

— Не знаю, хто женеться. Може, сам Менгу, бо ми попатрали його людей, як хотіли, а може, хтось інший. Та не має значення, хто женеться. Важливо, що за нами йде слідом тисяча, якщо не більше, воїнів. Нас вони не помітили, але йдуть сюди.

— Що ж робити? їх тисяча, а нас сотня якась.

— Тікатиі І негайно!

— Куди?

— На той бік Ітилю — в Чорний ліс.

— Отже, все майно кидати?

— Все кидати! Беріть лише коней, зброю, трохи їжі та пузирі для переправи! Ідіть — збирайтеся!

Всі кинулись до юрт та до коней. Добриня підійшов до Бачмана.

— А як же мені? Як переправити на той бік Янку з дитиною?

Бачман на коротку мить задумався. Потім витяг з кишені срібну пластинку — поклав собі на долоню, простягнув Добрині.

— Іншого часу, може, не буде,— візьми тепер. Це — пайцза. Я відібрав її в одного ханського посланця. Мені тепер вона ні до чого, а тобі з Янкою, може, пригодиться. Хто її має, той знаходиться під ханським захистом. Всі зобов'язані допомагати йому а дорозі — давати притулок, їжу, коней.

Добриня взяв. На пайцзі з одного боку ширяв, розпростерши крила, степовий орел-беркут, а з другого чорніли якісь чужі незнайомі письмена.

— Дякую, Бачмане. Але перш ніж я скористаюся нею, ми з Янкою повинні перебратися на той бік. Я перепливу. А Янка?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: