Горить свіча – Володимир Малик

Бачман похмуро відповів:

— Там побачимо. Іди — збирайся!

Добриня збирався недовго. Посадив на коня Янку з Дмитриком, собі до сідла приторочив сакви з бастармою та кожухами і підійшов до гурту. Всі вже були в зборі. Бачман стрибнув у сідло.

— Вперед! За мною!

Їхали понад берегом до самого вечора. Коли сонце ось-ось мало заховатися за протилежний берег Ітилю, покритий густим лісом, зупинилися.

— Тут будемо переправлятися! Надимайте пузирі — прив'язуйте коням до попрут, а одяг та зброю — до сідел, беріться за хвости — і на той бік! А хто боїться за хвоста — тримайтеся за сідло чи за стремено! — повчав Бачман тих, хто не знав половецьких звичаїв, а потім шдійшов до Янки та Добрині.— Не бійтеся — це не страшно. Для малого зробимо плотик із сухого очерету — прикріпимо до сідла.

Всі почали готуватися до переправи. Для половців це було звичне діло. Вони швидко понадимали висушені кінські та коров'ячі пузирі, поприв'язували їх до попрут, одяг і зброю — до сідел і вступили в воду.

Бачман наламав сухого очерету — зв'язав невеликий, але товстий плотик із заглибиною посередині, прикріпив до сідла. Янка поклала туди Дмитрика, що випинався і пхикав, припнула хусткою, перехрестила.

— Ну, з Богом, Янко,— сказав Добриня.— Ти попереду, а я з Дмитриком за тобою! Не бійся! Янка заплакала.

— Якщо зі мною щось станеться, ти ж, Добрику, не кидай його! — прошепотіла крізь сльози.— Бережи синочка нашого!

Добриня обняв її і подав довгого кінського хвоста.

— Тримайся міцніше! Ну, йди! Я буду поблизу! — і завів коня в воду.

Янка попливла. Добриня, тримаючись за стремено, вступив у воду теж і поплиз услід за нею. Попереду виднілися кінські та людські голови, а також надуті пузирі. Швидка течія підхоплювала і несла їх все навкіс — до протилежного берега, що поволі наближався і наближався, аж поки ноги черкнули раптом по твердому піщаному дну.

На сухе вибралися всі. Люди тремтіли від холоду, швидко одягалися. Янка закуталася в кожуха — годувала Дмитрика, а Добриня дивився на них, і йому раптом стало моторошно від думки, що міг їх утратити. Якої небезпеки уникли вони! Невже доля захищає їх?

Раптом пролунав чийсь крик.

— Дивіться! Дивіться! Мунгали!

Всі глянули на той бік. Там стояло кілька десятків вершників, а до них виїздили з лісу все нові й нові сотні. Скоро вони запрудили весь берег.

— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле.— Вони таки наздогнали нас!

— Ні, поки що не наздогнали,— заперечив Бачман.— Уже починає темніти — і вони не посміють сьогодні перепливати Ітиль. Отже, ми маємо в запасі цілу ніч! Збирайтеся — і в путь! Вгору понад Ітилем! Відірвемося від них!

8

Два дні і дві ночі тривала втеча. Люди зголодніли, коні вибилися із сил. Потрібен був хоч невеликий перепочинок.

Виїхавши на широку трав'янисту галявину, що полого спускалася до берега, Бачман зупинився. Накази його були короткі.

— Ріжте коня, розкладайте багаття — печіть м'ясо! Відпочиваємо до полудня, а потім — далі в путь! Коней напоїти — і хай пасуться! Качир-укуле і Кутуз, вилізьте на найвище дерево і спостерігайте за ворогом — він ітиме берегом, по наших слідах!

Незважаючи на втому, баримтачі миттю кинулися виконувати наказ. Одні забили охлялого коня, почали білувати, другі назбирали сушняку і розвели вогонь, треті погнали коней на водопій, а потім пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собі під ніс, побрела в ліс шукати цілющого зілля.

Добриня підійшов до Бачмана, що стояв на пригірку і, склавши руки на грудях, задумливо давквся на воду і на продовгуватий, порослий лісом острів, посередині якого вивищувався стрімкий шпиль.

— А може, нам не триматися купи, а розсіятися на якийсь час — на день, два чи тиждень? А потім зберемося у домовленому місці. Як, Бачмане?

— Я думав про це,— Бачман підвів голову.— Але вся біда в тому, що для нас цей лісовий край незнайомий. Розсіємося — і не зберемося. А поодинці загинемо.

— І це правда,— погодився Добриня.

У Бачманових очах спалахнула якась іскорка.

— А ось ти з Янкою можеш тепер відокремитися від нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня — і рушайте на захід сонця! Думаю, переслідувачі не поженуться за вами, а швидше — за нами.

Добриня заперечив:

— Бачмане, як ти міг подумати таке! Хіба можу я після всього, що ми пережили разом, покинути тебе і товариство в цей скрутний час?

Тут з дуба долинув голос Качира-укуле:

— Бачмане, ти бачиш острів перед собою?

— Бачу.

— А піщану косу, що веде туди, бачиш?

— Hі

— Ну, як же! Нам зверху добре видно її крізь воду. Мені здається, там не глибоко! Май це на увазі!

— Що саме?

— Чи не перейти нам на острів та не пересидіти там, поки мунгали підуть далі вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потім сказав:

— А що — думка розумна! Переховатися там, поки переслідувачі підуть далі, а тоді гайнути в глиб лісу. Як ти, Добрине?

— А в пастку не потрапимо?

Бачман здвигнув плечима.

— Ми й на березі можемо потрапити в пастку. Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.

— Мунгали! Бачмане, мунгали!

Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.

— Далеко?

— Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.

— Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?

— Не видно: вони ще за лісом, у долині.

— Тоді злазьте швидше — і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.

— Качир-укуле, їдь попереду — показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?

— Всі, всі! — гукнув хтось позаду.

— Тоді — вперед! На острів!

Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.

І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.

— О сили небесні! Я залишилася сама! — простогнала стара, опускаючись на землю.— Куди ж тепер мені подітися?

Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.

Їй стало страшно: тривожна тиша окутала їі. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?

Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!

Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.

Татари! Матінко!

Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: