Горить свіча – Володимир Малик

Джигіти наздогнали її.

— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!

На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.

— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.

Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Аде в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.

— Куди втекли ті розбійники, стара? — спитав він Тайдоллу-хатун.

— Не знаю, каане.

— Як не знаєш? Ти ж бачила!

— Я була в лісі — збирала зілля.

— Та бреше вона,— хльоснув нагайкою Бучек.— Нукери, припечіть їй ноги жаром — це одразу розв'яже їй язик!

Вони схопили жінку попід руки — поставили на купу жару.

Пронизливий зойк розлігся на галявині.

— Куди вони поїхали? Кажи!

— Туди, туди! — затанцювала на жару Тайдолла-хатун. Її підняли, витягли з вогнища.

— Куди — туди?

— На острів,— прошепотіла вона, падаючи на землю.— На острів!

Менгу не повірив.

— На острів? Уплав?

— Ні, там мілко.

Менгу не повірив.

— Не може бути! Ану, перевірте! Кілька вершників кинулись у воду — направилися в бік острова. Під кінськими ногами було твердо.

— Є! Є! — радісно загукали вони.— Коса! Тут коса!

— Тоді — туди! Вперед! — гукнув Менгу.— А цю стару — стережіть!

Бояісно-протяжний крик Тайдолли-хатун долинув до острова. Баримтачі кинулись на берег, розгорнули кущі — і завмерли: прямо на них по косі переправлявся великий загін монгольської кінноти.

— Прокляття! — вигукнув Качир-укуле.— Це я підвів вас усіх, браття!

Він у відчаї вдарив себе кулаком по голові, рвонув за чуба. Всі промовчали. А Добриня сказав:

— Хан Менгу! Це його тумен, його знамена! Та ген він і сам — позаду! Що робитимемо, Бачмане?

Потемнівши на лиці, Бачмаи довго мовчав. Біль зсудомив йому рота.

— А що тут зробиш? — зітхнув важко.— Будемо битися! До останнього! Іншого виходу у нас немає! Приготуйте луки!

Монголи швидко наближалися. Вже видно оскал кінських пик, вузенький прищур вершників. Сто кроків, п'ятдесят…

— Стріляйте! — крикнув Бачман і перший випустив стрілу.

Кілька десятків ворогів упало в воду, інші враз пригнулися, закрилися круглими щитами, ударили коней.

Здалеку пролунав голос Менгу:

— Вперед, баатури! Вперед! Порубайте мерзенних псів! Схопіть розбійника Бачмана!

Не звертаючи уваги на втрати, монголи ринули до берега, прорвалися крізь верболіз і вихопили шаблі. Баримтачі зчепилися з ними в рукопашну, але монголів прибувало все більше і більше, аж поки не стало десять проти одного, сто проти десяти, тисяча проти ста!

Баримтачі поволі відступали в середину острова, на галявину, де паслися їхні коні.

Розстрілявши всі стріли, Добриня кинув непотрібного тепер лука і витягнув шаблю — зчепився з дебелим довгоруким нукером, що, хижо вишкіривши зуби і відбиваючи випад супротивника, хрипко верещав:

— Гар-гарі Назад, назад!

Добриня таки дістав його, коли, повіривши в близьку перемогу, він безоглядно кинувся вперед і заніс шаблю над головою. Тут же він наткнувся на гостре вістря, що прохромило йому горло, захарчав і впав під ноги переможцеві.

Та збоку налетів ще один. Шабля його уже занесена високо над головою. Ще мить — і…

Під цей невідворотний удар Добриня встиг підставити свою шаблю. Дві шаблі заскреготали, викресали іскри — і обидві переломилися навпіл.

Монгол ошкірився і потягнувся до шокпара, що теліпався при боці. Очі його зловісне блиснули — він наперед смакував близьку перемогу.

Добриня кинув оком — де взяти зброю? У поверженого ворога? Так той упав незручно на свою шаблю — і ніколи нагинатися, щоб витягти її з-під мертвого тіла. А ворог поспішає — піднімає свою дубову довбешку, утикану залізними гостряками, ступає крок наперед…

Кінець, думає Добриня і, як вві сні, бачить Качира-укуле, що набігає ззаду на нападника і одним махом шаблі зносить йому голову. Кричить:

— Тікай! Рятуй Янку і сина, якщо зможеш! Бо ми всі загинемо… Тікай! І — прощай! — і знову кинувся в гущу бою.

Добриня відступив у кущі. Ніхто його не помітив і ніхто не погнався. Тут він зупинився, передихнув. Де ж шукати Янку? Перед боєм він залишив її з дитиною на руках у заростях біля шпиля. Добре, якщо там, а якщо десь заховалася?

Прогортаючи високий бур'ян і кущі, обминаючи коряві стовбури старезних верб, він рушив обережно. Ніде нікого.

— Янко! — окрикнув упівголоса.— Янко!

Десь почувся шурхіт, пролунав неясний голос, але все покривав гамір бою.

Добриня пройшов до самого шпиля. Ось і ті дерева, в тіні яких залишив Янку, ось і місце, де вона сиділа на кожусі, годуючи дитину. Але знову — ніде нікого!

По серцю прокотився холодок.

— Янко! — скрикнув дужче, стривожено. І тут із гущавини, прогортаючи туге гілля калини, переплетене хмелем та ожиною, визирнула Янка.

— Добрику? Ти? Ми тут! — Вона гримала Дмитрика, що заснув у неї на руках.— Боже! Ми вже й не думали, що побачимо тебе живим! Що там робиться — жах!

Добриня схопив дитину.

— Тікаймо звідси! Швидше!

— Куди?

— Я й сам не знаю. Десь треба заховатися. Бій уже затихає, і мунгали шукатимуть тих, хто залишився живий.— Він оглянувся довкола.— Поліземо на скелю! Може, там знайдемо криївку, бо тут нас відразу знайдуть!

Він рушив довкола шпиля. Тверді вапняково-глинисті стіни майже прямовисні — не вилізеш. Їх обступили дерева, кущі, затіняючи від сонця і допитливих очей.

А це що? Здається, стежечка? Ні, не стежечка, а крутий схил, по якому можна здертися майже до вершини. Він подерся по ньому угору, чіпляючись вільною рукою за кущі. Янка лізла за ним.

Останні кілька кроків були найважчі — по майже прямовисній стіні. Але тут їм пощастило: стіна була поснована цупким корінням, що звисало то нижче, то вище, як мотузяна драбина. Ступаючи з кореня на корінь, вони вилізли на вершину і оглянулись.

Шпиль був невеликий, майже круглий в обводі, порослий травою, бур'яном та кількома вузлуватими деревами. Заховатися тут ніде, вся надія на те, що монголи не захочуть здиратися сюди.

Вони прилягли над краєм обриву і з-за густих заростей бур'яну почали стежити за тим, що робиться внизу.

Бій поволі ущух. Посередині острова, на галявині, лежали мертві, стояв гурт полонених баримтачів, оточених переможцями, з кущів доносилося болісне іржання пораненого коня.

На галявину виїхали Менгу і Бучек.

— Полонених — сюди! — гукнув Менгу. Нукери підвели полонених, поставили перед ханами. Було їх всього тринадцять чоловік, і всі поранені. “Тринадцять живих із ста тринадцяти! — подумалося Добрині.— І всі поранені, ледве тримаються на ногах. У Бачмана розсічена щока, із руки теж юшить кров”.

— Хто з вас Бачман? — голосно спитав Менгу.— Чи він загинув?

Усі мовчали.

— Виходить, він загинув? Знайдіть його мертвого!

— Ні, я живий! Я Бачман! — гордо підняв голову ватаг баримтачів.

— О! — радісно вигукнув Менгу.— Отже, ти живий! Тебе ж мені і треба! — і кинув нукерам: — Решту відведіть убік і відрубайте голови всім! А цього тримайте міцніше! З цим буде окрема розмова!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: