Горить свіча – Володимир Малик

— Стійте! Хто такі! Звідки і куди прямуєте?

Це був караул, що сторожував переправу,— десяток молодих бистрооких джигітів. Вони стягнули Добриню з коня, відібрали шаблю та лука.

— Чому зі зброєю?

Добриня напружив усі свої сили, щоб не проявити хвилювання. Розумів, що відповіді його повинні бути правдоподібні. Невпопад мовлене слово могло занапастити їх. Думки набігали одна на одну.

— Ми їдемо з Бату-сарая в Білгород,— Добриня не захотів назвати справжньої мети їхньої подорожі.— А зброя в такій далекій дорозі вкрай необхідна — відбиватися від злих людей, полювати.

— З Бату-сарая! З Орди? — загукали здивовані джигіти.— Ой-бой! З самого Бату-сарая!

Але старший, немолодий дебелий чолов'яга, шикнув на молодиків, і ті замовкли.

— Хто ж тебе відпустив з Бату-сарая? З чийого дозволу виїхав ти звідти?

Не моргнувши й оком, Добриня випалив:

— З дозволу Менгу-каана. Він нас відпустив з полону. Монголи були вражені.

— Самого Менгу-каана? Чим же ти заслужив у нього такої честі?

— Я врятував його на полюванні. Забив кабана-сікача, що накинувся на нього. Монголи збентежилися.

— І ханська пайцза у тебе є? — спитав старший, недовірливо оглядаючи загадкового бородатого незнайомця, що знає самого хана Менту.

— Є,— Добриня пошклубався в кишенях, витягнув срібну пластинку.— Ось!

Старший підніс її до очей, заглянув на другий бік.

— Си-ло-ю Віч-но-го Не-ба…— з натугою прочитав початок напису, але далі, не осиливши його, повернув пайцзу навіть з якимось острахом.— На, орусуте!

Добриня відчув, як страшний тягар скочується з його пліч. Щира дяка Бачманові, що з того світу простягнув братню руку допомоги!

— А шаблю і лука? — запитав тихо, але твердо глянув у вічі монголові.

Той кинув своїм підлеглим.

— Віддайте!

Добриня вставив ногу в стремено.

— Ми можемо їхати?

— Їдьте!

Наступні два дні минули без пригод, а на третій, під вечір, перебралися через Руту, а потім і через Либідь. Це вже були знайомі околиці Києва. До самого міста — рукою подати.

Але зморені коні ледве тюпали, кволо переставляючи ноги. Та й самі вершники ледве трималися в сідлах. До того ж серця нили від невідомості — що їх чекає вдома? Тому не поспішали і через Хрещатий яр перебралися, коли вже зовсім стемніло.

Потрощені Лядські ворота, до яких, видно, за ці роки не доторкнулася людська рука, щоб полагодити, поминули мовчкл. Невже в Києві не залишилося жодної живої душі? Куди ж їхати? Де прихилити голову? Переночувати в руїнах, а вранці вирушити далі — до Калинового Кута? А там? Хто там залишився? І як бути з Дмитриком? Немовля зовсім ослабло, йому потрібні спокій, тепла купіль; домашній затишок. Хіба воно витримає нові переїзди та нічліги під відкритим небом?

Добриня мимоволі зітхнув і, торкнувши вкрай підбитого коня, рушив угору, до Софії. Місяць ще не зійшов, було темно. Пахло тліном і гаром. По вулиці тьмяно проступали чорні остови спалених будинків та церков. Ні людського гамору, ні собачого гавкоту — пустка кругом!

На широкій Золотоворітській вони зупинилися. Тут теж було темно і безлюдно. Куди ж далі? До кого? До воєводи? А хто їх там чекає?

Однак це було для Янки єдине місце на землі, що манило до себе, що снилося їй щоночі, що притягувало в усі дні їхнього страдницького життя.

Їм обом було страшно. А що, коли надії, сподівання зараз розлетяться, як придорожнім порох під вітром? Що далі?

З надією і страхом рушили далі. В останню мить, коли коні вже повертали в знайомий провулок, Добриня кинув погляд на Софію, що бовваніла на тлі густо-синього неба, і помітив у її вікнах якесь мерехтливо-примарне сяйво.

Він притримав коня. Що там? Невже в храмі хтось є?

— Янко, поглянь!

— Ой, світиться! — скрикнула Янка.— Загляньмо! Вони під'їхали до паперті. Розтрощені двері — розчинені. Добриня зіскочив з коня і заглянув усередину.

— Тут хтось є? — спитав неголосно. Ніхто не відповів. Тільки в глибині храму, десь біля кіота, мерехтіло слабке жовтаве світіння. Він ступив ще кілька кроків.

— Агей, хто тут? Відгукнися!

І знову тиша.

Добрині стало моторошно. Світіння виходило знизу, і з високих стін на нього раптом проглянули неясні лики богів, ангелів, і архангелів, і святих. Здавалося, що вони зирили за кожним його кроком.

— Свят, свят, свят! — перехрестився Добриня і рушив далі.

Ще здалеку побачив перед обідраним іконостасом, у кіоті, свічу, що горіла злегка мерехтливим від протягу світлом.

Свіча в розореному, оскверненому чужмицами храмі? В Софії великопрестольній київській? Де загарбники викрали все, що можна було взяти з собою? Де порубали прямо на амвоні отців церкви? Де з ікон обдерли золото, срібло та самоцвіти? Де, здається, знищили сам дух народу, на який напали?.. І тут — горить свіча?

Звідки? Чия рука її поставила?

Добриня раптом відчув, як щось здригнулося в його вистражданій душі, ніби відсунулася чорна заслінка — і в неї ввірвалося живодайне весняне тепло і світло.

Хтось у Києаі є! Хтось зостався! Не всі загинули!

Хто ж ти — невідомий? Де ти? Озовися!

Добриня оглянувся довкола, і знову — ніде нікого! Тиша. Та святі на стінах. Та свіча, що горить серед темної ночі, як провісниця благодаті, низпосланої з неба на сплюндровану, залиту кров'ю землю.

Однак хтось має ж бути!

Він гукнув ще раз, на цей раз голосно, щосили:

— Хто є в храмі? Озовися!

Та ніхто не відгукнувся. У відповідь — лише гучна луна прогримкотіла попід високим кам'яним склепінням і ще довго відлунювалася по темних закутках.

Тоді він вийшов надвір і, схвильований, радісний, притулився головою до Янки, що з сином на руках сиділа в сідлі.

— Там немає нікого… Ну, нікогісінько… Але — горить свіча! Отже, хтось є тут, у Києві! Є! Не всі загинули! Не всі в неволі! А якщо хтось є, то й нам не дасть загинути!.. Їдьмо — десь переночуємо, а вранці дізнаємося, що тут робиться.

— Їдьмо,— погодилася Янка.— Їдьмо до нас… Не все ж там, гадаю, згоріло. Може, залишилося що-небудь,— там і переночуємо.

11

Почав сходити місяць — стало видніше. За Софією, у напрямку Білгородських воріт, раптом зникли пожарища.

Але темні будинки були похмурі, безлюддіі, дихали пусткою, хоч і стояли, як і раніш, міцно, непорушно. Однак це вселило в серце Янки якусь надію.

— Боже! Невже?..

Вона боялася вірити: невже і її гніздо збереглося? Та ось і рідне дворище. Янка затремтіла, піднялася на стременах. З-за високого частоколу видніється ґонтовий дах боярського терему, над ним шелестить у темряві твердим листям розложиста, криласта груша, бовваніє над колодязем високий журавель.

— Добрику, дивися! — зойкнула Янка.— Невже це не сон?

Добриня поторгав ворота — заперті. На стукіт ніхто не відгукнувся. Тоді став на сідло і перемахнув через них, відсунув міцний дубовий засув.

Янка в'їхала в двір, подала йому Дмитрика і, злізши з коня, перехрестилася.

— Слава Богу! Ми вдома! — Потім узяла маля на руки, пригорнула і заплакала щасливими слізьми.— Вдома, синочку! Вдома! Правда, ніхто нас не зустрічає, та вже якось ми тут дамо собі раду.

Ніби на ці слова, скрипнули двері хатини, де мешкала колись двірня, і на порозі вималювалась невисока темна постать.

— Хто там? Що за люди? — почувся стривожений жіночий голос.

— Боже, Горпина! — скрикнула Янка.— Горпина! Жива!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: