Горить свіча – Володимир Малик

На Золотих воротях і на валах люди напружено чекали. Вже три роки монголо-татари плюндрували Русь, і кияни знали, який це страшний і безпощадний ворог. Знали — і готувалися до найгіршого.

Дмитро у супроводі синів та Добрині по скрипучих дубових сходах піднявся на вал і зупинився на оглядовому майданчику над Золотими ворітьми. Тут уже стояло кілька бояр та ліпших мужів.

— Ну, що? Не видно ще?

— Не видно, але вже чути, як стугонить під кінськими копитами мерзла земля,— відповів один із бояр, огрядний чоловік з великим, сизим від морозу носом.

— Отже, скоро будуть тут, Домажире. Та ось і вони! — Дмитро перехилився через забороло надбрамної вежі і глянув у бік Хрещатої долини.— Надійшла і наша черга! Наш час, друзі!

З яру почали виринати передові сотні монголів. Вони швидко вихопилися нагору і з глухим, грізним квоктанням — кху-кху! — ринули до Золотих воріт. Майже одночасно від Кудрявця, розлогого яру, порослого густим чорноліссям, долинули такі ж самі вигуки. Київ був оточений з півдня і з півночі. Монголів прибувало все більше і більше. Кожен загін ставав під своїм бунчуком на широкому засніженому майдані і завмирав.

Мовчать київські вали, мовчить і Золота брама. Кияни пильно і не без страху розглядають чужинців, що міцно, мов улиті, сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях і хижо зирять на киян. Всі вони одягнуті в чудернацькі кожухи вовною назовні (кияни ще не знали, що вони подвійні і що спідня овчина повернута вовною до тіла), на головах — хутряні шапки, при боці — крива шабля та булава, за спиною — сагайдак з луком та стрілами, а ззаду, біля сідла,— туго скручений жель та шкіряний хурджун — торба для здобичі.

Перед військо, у коло, утворене передньою сотнею, що стояла якраз насупроти воріт, в'їхали кілька вершників, перед якими всі розступилися, і, піднявши голови, почали роздивлятися вал і киян на ньому.

— Менгу-хан, — прошепотів Добриня. — Це він!

— Котрий? — спитав Дмитро.

— Отой, що на вороному коні.

Менгу, ніби відчувши, що про нього йде мова, раптом підняв руку і посварився.

— Кияни, ви побили моїх послів, і я прийшов щоб покарати вас!

Якийсь половець відразу ж переклав його слова.

— Але я прощу всіх, якщо ви відчините ворота і зустрінете мене за вашим звичаєм з хлібом-сіллю!

— Ми не відчинимо воріт! — гукнув Дмитро.

— Ти хто? Мені вже відомо, що ваш князь утік. А ти хто?

— Я воєвода Дмитро.

— Ти великий зухвалець, воєводо! Я зараз помчу по свіжих слідах князя Михайла, наздожену його — і він відчинить ворота міста. І тоді я тебе першого повішу на цій брамі! Це буде завтра або післязавтра. Отже, у тебе є час одуматися. Здача Киюва — життя, відмова — смерть!

З цими словами, не ждучи відповіді, Менгу здибив коня і помчав геть — до Білгородського шляху, по якому поїхав князь Михайло. За ним рушили, дотримуючись суворого порядку, його сотні. Спочатку поволі, а потім усе швидше і швидше, мов підстьобуване невидимим батогом, помчало все військо хана Менгу з гори в долину, до Либеді, де пролягала бита дорога на захід.

Вражені кияни ще довго стояли на валах, аж поки останній вершник зник за далекими засніженими горбами, і не знали — радіти з того чи ждати ще більшої біди.

8

У боярських хоромах було натоплено, пахло свіжим хлібом і смаженою на олії цибулею. Правда, час для обіду давно минув, — сонце вже опускалося за далекі приірпінські бори, але стіл стояв накритий.

Біля столу сиділа лише жіноча половина сім'ї. Коли Дмитро ввійшов до покою, бояриня кинулася йому назустріч і, заплакавши, припала до плеча.

— Ну, що там? Кажуть, Менгу взяв Білгород?.. Люди бачили, як у тому краї щось горіло… Та ще кажуть, що спіймали князя. Невже це правда?

— Не вір бабським чуткам, — відповів боярин, одною рукою пригортаючи жону, а другою показуючи хлопцям, що йшли вслід за ним, щоб сідали до столу. — Менгу справді погнався за князем, але не думаю, щоб він наздогнав його, а тим більше взяв Білгород.

Він сів на своє місце і відрізав собі шмат вареної телятини.

До нього нахилилася Янка.

— А якщо Менгу таки полонив князя і змусить його відчинити ворота Києва? Що тоді? Невже нам усім кінець? Я не хочу помирати!

Вона вимовила останні слова зовсім тихо, але з таким болем і відчаєм у голосі, що всі враз перестали жувати. Це ж уперше тут була висловлена думка про смерть, і тому, що вона належала веселій, непосидючій, життєрадісній Янці, до того ж наймолодшій серед присутніх, якій ще жити б та й жити, болюче вразила кожного.

Добрині шмат застряв у горлі. Йому уявилася ця тендітна дівчина з мотузком або кангою на шиї у засніженому степу, уявив, як тягне її який-небудь бузувір-баатур до своєї кибитки чи до юрти, а там — кидає на смердючу кошму, зриває з неї одяг, заломлює білі руки і, прикрившись зверху шкарубким, пропахлим кінським потом і гірким димом кожухом, накидається на неї, як звір… Бр-р-р!

Скільки разів бачив він таке!

А хіба всі тягли полонянок до кибитки чи до юрти? Хіба не глумилися над дівочою та жіночою честю тут же, серед пожарищ і трупів, на очах у старих матерів та малих дітей?

Він зціпив зуби і зблід, бо уявляв ці жахи краще, ніж будь-хто інший. Однак промовчав, щоб не завдавати страху і смутку Янці та всім присутнім.

А Дмитро почав утішати дочку. Простягнувши руку, погладив її по голові.

— Не бійся, голубонько, я не дозволю відчинити ворота, хоч би князь благав зробити це. Він залишив нас у таку важку годину — тож хай сам тепер дбає про себе! А ми будемо захищатися скільки сил наших стане і, дасть Бог, відіб'ємося від песиголовців!

— А якщо не відіб'єтесь?.. Я живою в руки не дамся — кинуся з валу або з дзвіниці вниз головою! Краще зразу смерть, ніж мунгальський полон, ніж довічна наруга і неволя!

Всі знову заніміли, вражені ще сильнішим вибухом почуттів дівчини. Потім схлипнула бояриня, обняла дочку і притиснула її голову собі до грудей. Заголосили невістки, похнюпилися Микола та Степан.

Дмитро нахмурився ще більше — гримнув:

— Ну, годі вам! Годі! До того далеко! Не ховайте себе загодя! Київ — не Рязань, не Переяслав і навіть не Чернігів! Вали тут вищі, заборола міцніші, ворота обковані залізом, а мужності киянам не позичати! Відіб'ємося! — І повернувся до Добрині. — А ти як гадаєш? Ти багато бачив, знаєш — скажи!

Щоб заспокоїти жінок, Добриня відповів твердо:

— Вистоїмо! Ворога в Київ не пустимо! Та й навряд чи Менгу наважиться брати приступом місто: замало в нього сил. А якщо так, то, гадаю, і не затримається він довго під Києвом… А от довколишнім селам — біда! Там зараз ллється кров, умирають люди, горять хижі та повіті. І нікому захистити нещасних, нікому допомогти.

Він згадав своє село, своїх рідних — і замовк. Гіркий клубок підкотився до горла — перехопив дихання, а на очах мимоволі закаламутилися сльози… Адже Калиновий Кут лежав на шляху Менгу.

…Десь опівночі Добриня прокинувся від того, що його хтось легенько термосив за плече.

— Хто тут? Уже ранок? — спитав голосно, підводячись на лікоть.

— Тс-с-с! Не кричи! Який там ранок! — почувся голос Янки. — Це я! Прийшла поговорити з тобою, бо завтра може бути пізно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: