— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.
— А якщо візьме?
— Тоді я буду поблизу тебе.
— І зробиш те, про що я прошу?-
— Не знаю. Я захищатиму тебе.
— Ну, і за це дякую… А про нашу розмову — нікому ні слова!
Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.
9
Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:
— Мунгали! Мунгали!
— До зброї, кияни! На заборола!
Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.
— Куди-и?.. — вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась — хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.
На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.
Тут її помітив Добриня.
— Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!
— Хто зна — той чи не той, — огризнулась дівчина. — Та й ти мені не вказ!
Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж — хай іде. У неї батько, брати — нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?
Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.
Уздрівши дочку, Дмитро насупився.
— Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.
— Не піду! Хоч убий — не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.
— А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!
— За словом у кишеню не лізе!
— Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?
— І гарна достобіса!
Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.
— Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[40][40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.
— Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.
— Годі вам! Справді розпащекувалися! — гримнув він. — Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!
Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.
А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:
— Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися! Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.
— Тобто… Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?
— Тільки не зі мною! — відрізала Янка.
— Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, — пром'ямлив Домажир. — Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо — погуторимо… Чого ж…
У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:
— Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди! Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.
Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглеся кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки — в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жінки та підлітки — під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі — валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову — військо.
Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:
— Ох, окаянні!
І знову — тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: “Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край — на страждання, на смерть?”
Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти — на Печорське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.
Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:
— Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину — побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?
Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:
— Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!
Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.
— Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!
Він махнув рукою — баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари — пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.
— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!
Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.
Менгу зареготав і знову подав знак рукою.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на за-боролі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозурлне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.
— Ой, що ж це? — Ноги її підкосилися. — Мій Боже! До неї підскочив воєвода — підтримав.
— Ти не поранена, донечко?
— Я — ні! А ось він… Рятуючи мене…
— Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? — суворо проказав Дмитро і додав різко: — Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу — у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.