Горить свіча – Володимир Малик

— Янко, чому ти думаєш, що маєш вчинити так, як вчинила княгиня Євпраксія? Може, до цього взагалі не дійде! Я вірю, що Менгу не візьме Києва, бо не ті в нього сили, щоб узяти.

— А якщо візьме?

— Тоді я буду поблизу тебе.

— І зробиш те, про що я прошу?-

— Не знаю. Я захищатиму тебе.

— Ну, і за це дякую… А про нашу розмову — нікому ні слова!

Вона швидко вислизнула з кімнати і тихо причинила за собою двері.

9

Наступного дня, перед вечором, раптом забили на сполох дзвони усіх київських церков. Крізь їхнє холодно-басовите гучання проривалися далекі тривожні голоси:

— Мунгали! Мунгали!

— До зброї, кияни! На заборола!

Янка накинула на плечі покритий зеленим єдвабом кожушок, натягла на голову хутряну шапочку з червоною оксамитовою оторочкою, схопила лука та тул зі стрілами і стрімголов кинулася до воріт.

— Куди-и?.. — вибігла на ґанок бояриня Анастасія. Та дівчина навіть не оглянулась — хряпнула хвірткою і на вулиці пірнула в гамірливий натовп, що враз завертів, закрутив і поніс до Золотих воріт.

На вал вели старі скрипучі сходи. Янка поспішила нагору, на надбрамну вежу, де, як вона знала, мав бути батько.

Тут її помітив Добриня.

— Янко! Ти? Сиділа б краще вдома, бояришне! Ще не настав той час, коли й жінкам треба бути на валу!

— Хто зна — той чи не той, — огризнулась дівчина. — Та й ти мені не вказ!

Добриня знизав плечима. Зарозуміле дівчисько! І на вмову не здається! Що ж — хай іде. У неї батько, брати — нехай і говорять з нею! А твоє, смерде, яке діло?

Однак і він пішов услід за нею, ближче до гурту бояр, що з воєводою Дмитром вдивлялися в далечінь, на Білгородський шлях, по якому наближалися до Києва загони мунгалів та валки бранців.

Уздрівши дочку, Дмитро насупився.

— Янко! Ти чого тут? Та ще й з луком! Тебе тут тільки й не вистачало! Aну, киш мені додому! Янка притупнула чобітком.

— Не піду! Хоч убий — не піду! Усім можна, а мені зась? З чого б то? Бояри засміялися.

— А в тебе, Дмитре, дівка з перцем!

— За словом у кишеню не лізе!

— Ще й лука притягла з собою! Чи то ж натягне?

— І гарна достобіса!

Янка почервоніла, оченята її гнівно блиснули.

— Гарна, та не про вас! Пащекуєте тут, як перекупки на Бабиному торжку[40][40]! А ще боярами називаєтесь! Бояри зареготали ще дужче.

— Оце дівчина! І стриже, і бриє! Тут подав голос Домажир, один з найбагатших київських бояр.

— Годі вам! Справді розпащекувалися! — гримнув він. — Я не дозволю насміхатися з моєї майбутньої невісточки!

Всі затихли. Жартує боярин чи правду каже? І запитально поглянули на Дмитра, але той зніяковіло мовчав.

А Янка, що від тих слів здригнулася, як від ляпаса, раптом випросталася, гордо витягнула вгору до високого носатого боярина тонку дівочу шийку і кинула йому в обличчя:

— Хай ваш Івор не милиться, бо не буде бритися! Від несподіваного одкоша Домажир поперхнувся, закашлявся і почав на виду буряковіти. Гострі слова дівчини зачепили його за живе. До того ж по гурту бояр прошелестів смішок, а дехто відверто глузливо пирхнув.

— Тобто… Як це розуміти?.. Янко!.. Дмитре!.. Ми ж, здається, домовилися? Га?

— Тільки не зі мною! — відрізала Янка.

— Ну, так, так, не з тобою, звичайно. Я мав бесіду з твоїми батьками, — пром'ямлив Домажир. — Але якщо треба і з тобою, то ми з Івором прийдемо — погуторимо… Чого ж…

У Янки на вустах уже тріпотіла відповідь, щоб злетіти, але тут пролунав голосний крик:

— Дивіться, дивіться, татари завертають прямо сюди! Про Янку і Домажира всі враз забули і глянули на дорогу.

Монголи з Либідської долини вже вибралися на гору і темною звивистою гадюкою підповзали до Києва. Попереду, в оточенні нойонів і баатурів, похитувався на вороному коні Менту. За ним розтяглеся кілька сотень війська, а в прогалинах між загонами брели полоненики, оточені кінною вартою. Пов'язані по десятку чоловіки — в кангах, що незугарне погойдувалися на шиях; жінки та підлітки — під наглядом кінних дозорців, що довгими гарапниками підганяли тих, хто відставав чи збочував з дороги. А ще далі — валки саней з награбованим добром, табуни коней та гурти худоби… І знову — військо.

Над Києвом запала моторошна тиша. Лише хтось один не стримався і з болем і ненавистю вигукнув:

— Ох, окаянні!

І знову — тиша. У багатьох зробилося млосно у грудях, стиснулося серце, а під черепом забилася болісна думка: “Невже і зі мною таке буде? Невже і мою жону з дітьми гнатимуть отак, моз отару овець, у чужий далекий край — на страждання, на смерть?”

Вибравшись на гору, до Васильківського шляху, Менгу з двома сотнями баатурів та сотнею полонеників раптом повернув ліворуч, до Золотих воріт, і зупинився на майдані, а інших полонених і здобич сторожа повела вниз, до Хрещатої долини, а звідти — на Печорське, до Звіринця і далі, через Дніпро, на схід. Туди ж рушило і все монгольське військо.

Менгу підвів голову, довго вдивлявся у мовчазних киян, що застигли на високих стінах міста, а потім гукнув:

— Кияни! Ваш князь утік, як останній боягуз! Я зневажаю його! Не заїхав навіть у Білгород, щоб поснідати, а дременув далі, залишивши і вас, і всю свою землю напризволяще. Тепер ви самі господарі своєї долі, і я ще раз раджу вам помиритися зі мною і визнати владу Бату-хана над Києвом. Обіцяю вам мир і життя, а також прощаю вам вашу провину — побиття моїх послів. Ну? Що ви на це скажете?

Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:

— Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!

Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.

— Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!

Він махнув рукою — баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари — пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.

— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!

Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.

Менгу зареготав і знову подав знак рукою.

Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.

Добриня застережно гукнув:

— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!

Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на за-боролі, витягала з тула нову стрілу.

Дівчисько! Нерозурлне дівчисько!

Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.

Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: