Горить свіча – Володимир Малик

Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.

— Хочеш стати гарним, юначе?

— Хочу стати молодим.

— Молодість та здоров'я — то і є краса… Помаленьку підводься і сідай на стілець — я почаклую біля тебе. Ось так! — Василакій узяв до рук гребінця і ножиці. — Але спочатку поглянь на себе. Бачиш?

Добриня заглянув у піднесене гречином добре відполіроване жовтувате дзеркало і побачив у ньому незнайомого, зовсім чужого чоловіка з патлатою .кучмою на голові і густою скуйовдженою бородою.

Господи! Невже це я? Таке страховисько! Недарма Янка з такою огидою на мене дивилася!

Він уперше так зблизька і так пильно розглядав себе, бо раніше міг робити це, лише дивлячись у воду, і був здивований і збентежений тим, що побачив.

— Боже, яким страшним я, мабуть, здаюся для всіх! — не втримався від зітхання Добриня, повертаючи дзеркало лікареві.

Василакій блиснув зубами.

— Ось що таке молодість! Жадоба життя! Потяг до краси!.. А в мої літа цього вже не відчуваєш!

— Скільки ж вам?

— З півсотні звернуло…— і Василакій почав ножицями чикрижити густого Добрининого чуба.

— Ви служите у боярина?

— Я служу, юначе, кожному, хто потребує моєї допомоги. В тім числі і воєводі Дмитру та його домочадцям. Двері багатьох київських вельмож широко і гостинно розчиняються переді мною. Навіть князівські. Бо хвороба нікого не минає.

— І давно ви вже в Києві?

— Та вже встиг стати справжнім киянином, бо приїхав на Русь за п'ять літ до того, як помер князь Рюрик[41][41], батько князя Володимира Рюриковича.

— Ого, тридцять літ! А додому не тягне?

— Ще й як тягне! Як згадаю свої Салоніки, то, здається, на крилах пролетів би, аби хоч раз глянути на рідні місця, на голубе море, на дикі гори, на дорогі серцю могили матері та батька… Батьківщиною, мій юначе, завжди є та земля, де ти прожив перші двадцять літ, а потім проживи ти в іншому, навіть кращому, місці і сорок, і шістдесят, а тебе все тягтиме на землю твого дитинства і твоєї юності, бо дитячі та юнацькі почуття і враження, свіжі, чисті, найсильніші, залишаються в серці назавжди. А ще коли та земля — прекрасна Еллада…

Василакій поклацав ножицями і надовго замовк, задумливо задивившись у вікно.

— То чому ж вам не повернутися додому, лікарю? Що вас тут тримає?

Гречин знову заклацав ножицями — заходився стригти бороду.

— Не так це все просто, голубе… Більшу частину життя я прожив тут, у Києві, тут одружився, завів дітей, збудував будинок, маю добрий зарібок. Поки був молодий, повен сили, то не так часто згадував домівку, а тепер, коли постарів, все частіше в серце навідуються спогади про батьківщину, мою милу Елладу, все дужче хочеться туди… Та як поїдеш? Дружина-русинка не пускає — боїться, що помру в дорозі чи половці в полон потягнуть, сини та дочки теж відмовляють. Ну, а внуків, моїх маленьких горобенят, сам не в силі залишити… Дома навряд чи застану я кого-небудь живого із своїх: батьки ще при мені померли, брати та сестри,— а я був наймолодший,— теж, мабуть, досі Богові душі повіддавали. Кого я там зустріну, хто мене привітає — племінники та племінниці? Я не знаю, чи вони взагалі є у мене, а якщо є, то не дуже зрадіють дядькові, якого носило по світах аж цілих тридцять літ!

Розмова не заважала Василакієві працювати. Довкола на підлозі вже лежали купи обкарнаного з Добрининої голови та бороди волосся. Вправні рухливі пальці швидко вмокнули тугу волосяну щіточку в окріп, збили в невеличкій мисочці мильне шумовиння, обмастили ним усе Добринине обличчя, аж тому стало лячно, і спритно вхопили невеличку бритву, що скидалася на вузький ножик з прямою кістяною колодочкою.

Шкребучи Добринину щоку, Василакій вів далі:

— Київ став для мене другою батьківщиною. Отож одна живе нині направду переді мною, перед моїми очима — Русь, а друга, Еллада,— в моєму серці. Як спомин… Я вже змирився з думкою, що ніколи більше не побачу своєї коханої Греції, ніколи не вдихну на повні груди неповторного запаху лавра та магнолії, не почую плескоту хвиль найласкавішого в світі моря — Егейського. Тут уже і помиратиму…

— Ну, що ви, лікарю! Навіщо такі сумні думки?

— Е-е, голубе, ми короткочасні гості на цьому світі. Не встигаєш надивитися на золоте сонце та голубе небо, як вічність уже стукає до тебе в двері — виходь!.. Добре, що Менгу-ханові не захотілося мерзнути під валами Києва. А коли б трапилося навпаки? От і був би кінець! Може, не всім, та багатьом. Бо я не вірю, що Київ витримає облогу. Адже Переяслав і Чернігів не витримали, а захисники там не менш мужні, ніж наші! — Василакій намочив у гарячій воді рушничок і витер ним залишки мила на Добрининому обличчі.— Ну, парубче, тепер видно, що ти й справді парубок, а не старий дід! Поглянь у дзеркало! Впізнаєш себе? Це, братику, мистецтво — змінювати людську натуру! Ви, руси, до цього не додумалися, а ми, греки, здавна це робимо…

— Однак у вас борода!

Василакій усміхнувся.

— З ким поведешся, у того і наберешся! — і подав дзеркало.

Добриня глянув — і обімлів.

— Ой! Невже це я?

На нього дивилося чиєсь чуже, незнайоме обличчя: худі, обсмалені морозом щоки блищали, як вичинена шкіра. Тепер, коли раптом не стало вусів і бороди, виразніше виділялися брови і особливо очі, що ненапружено слідкували за кожним його порухом, а чуб, добре прополосканий дніпровською водою, а нині підрізаний над чолом і поза вухами, лежав темною пухкою копицею на крупній довгастій голові.

Щоб краще себе розгледіти, Добриня повернувся до вікна. Та різкий біль у спині пронизав його тіло наскрізь.

Він схитнувся, випустив дзеркало.

— Ти забув, хлопче, що нині одержав гостинця від Менгу-хана, — пробурчав Василакій, підхоплюючи його попід руки. — Лягай, сину, лягай — і не ворушися!

І допоміг йому добратися до ліжка.

2

Поки Василакій, прибираючи, шаргав ногами, брязкав ножицями та бритвою, Добриня, пересилюючи біль, тихо лежав на лівому боці, обличчям до вікна, і дивився крізь вузькі шибки на ясне голубе небо. Лежав, думав про те, що сталося з ним за останні'два дні, і не вірив сам собі. Мов крізь марево, ввижалося жовте, з рідкими вусами і такою ж рідкою бородою обличчя Менту, купання у дніпровському прогної, сперечання Жокте з киянами і вбивство послів, а сьогодні — вбивство у відповідь цілої сотні полонеників… Невже це не сон? Невже він сам був учасником цих страшних подій?

Так, був. Бо ще вчора носив на плечах дрантя монгольського богола, а нині лежить у чистій постелі київського тисяцького, ще вчора за своє життя, яке кожної миті могла обірвати чужинська шабля, не дав би й ногати, а сьогодні він вільний і тим — щасливий.

Яке це щастя — бути вільним! Не бути рабом!

Він не почув, як вийшов з хоромини гречин, як причинилися за ним двері. Біль поволі затихав, приємне тепло огорнуло його зі всіх боків, і, сам того не помічаючи, він склепив повіки…

Прокинувся від того, що відчув на собі чийсь пильний погляд. Розплющив очі — і побачив посеред хоромини Янку з великою дерев'яною тацею в руках. Він ще не зовсім прийшов до тями, ще не струснув з себе залишки дрімоти, а тому подумав, що побачив її вві сні. Вразив його погляд дівчини і вираз її обличчя: на ньому вимальовувався крайній подив. Йому навіть здалося, що вона аж злякалася і ось-ось випустить з рук тацю, на якій принесла йому вечерю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: