3
Страшна тривога, що охопила було киян при появі Менгу-хана, поволі улягалася. Татари так же хутко зникли, як і з'явилися, і це несподіване зникнення одні приписували висоті і неприступності київських справді могутніх, може, наймогутніших на Русі, валів, а інші — заступництву Господа Бога. Але і ті, й інші поволі почали вірити в те, що небезпека минула, вогняним смерчем опаливши лише навколишні села. Знову відчинилися ворота міста, завирували міські торговища, запрацювали і на Горі, і на Подолі ремісники, весело забелемкали дзвони церков, скликаючи прихожан до утрені, обідні та вечерні. А коли Дмитро послав гінців аж до Переяслава та до Росі і ті, повернувшись, сповістили, що ворога ніде не зустріли, кияни і зовсім полегшено зітхнули:
— Слава Богу, пронесло!
В один із таких днів за обіднім столом зібралася вся боярська родина. Вийшли і обидва поранені — боярин Микола Дмитрович і Добриня. У боярина ще боліла рука, і вона лежала у нього на грудях, підв'язана через плече рушником, а Добриня почував себе вже зовсім дужим. Неглибока рана швидко затягнулася і нагадувала про себе лиш зрідка ледь помітною сверблячкою. Він надумав завтра вирушити до Калинового Кута і хотів після обіду сказати про це бояринові Дмитру, але той випередив його. Закінчивши обід і витерши рушником рота, він поклав свою правицю на плече Добрині.
— Ну, парубче, знудьгувався, бачу, ти тут? Рвешся додому?
— Рвуся, боярине.
— Завтра поїдеш… Для тебе вже все приготовлено в дорогу, ї кінь стоїть під сідлом — це тобі подарунок від мене і нас усіх.
— Дякую, боярине, — вклонився Добриня. — Вік пам'ятатиму всіх вас!
— Не поспішай дякувати… Я сказав не все…
— Я слухаю, боярине.
— Бачиш, Київ залишився сиротою: князь наш утік, забравши з собою військо. А я не думаю, що Батий обмежиться однією розвідкою. Раз була розвідка, то рано чи пізно і вся орда прийде сюди. А у нас — обмаль зброї. Потрібна криця, щоб кувати мечі, наконечники для стріл та списів, пластини для лат, дріт для кольчуг. А де її взяти? Криці потрібно, багато криці! Отож я й подумав, що ти з батьком та братами, якщо живі, витопиш її і привезеш до Києва, прямо мені, бо думати про все місто, поки немає князя, мушу я. А я вже тут подбаю, щоб зброярі зробили з неї те, що нам потрібно… Зрозумів?
— Зрозумів, боярине. Якщо батько та брати живі, я скажу їм, і ми вже постараємося!
— Друже мій, якщо, не дай Боже, нікого з твоїх немає в живих, бо ж минуло аж п'ять років, як ти розстався з ними, то збирай сільських умільців, копай руду і витоплюй крицю сам. Без неї Києву — як без рук!
— Розумію, боярине, і зроблю все, що зможу, — запевнив Добриня.
Другого дня після сніданку він вийшов з гостинного боярського дому. Ще тільки-тільки піднімався на сході край неба, розганяючи імлисті ранкові сутінки, а на дворі вже поралися боярські челядники, біля стайні бив копитом осідланий кінь, а поряд з ним бовваніла невеличка жіноча постать.
— Янка? Ти що тут робиш? — здивувався Добриня, підійшовши ближче і впізнавши бояришню.
Дівчина зніяковіла. Пальці її змерзли, і вона ніяк не могла прив'язати невеличку торбинку до саквів, приторочених до сідла.
— Та… — і замовкла в нерішучості. — Подарунок…
— Що там?
— Приїдеш додому — побачиш… Не питай, а допоможи мені! Пальці покоцюбли — нічого не можу вдіяти…
— То давай сюди, — і Добриня запхнув торбинку собі за пазуху, думаючи, що там сніданок, яким він поласує, коли доїде до Білгорода. — Дякую, що принесла, бояришне, і будь щаслива та долі мила!
Не відповівши, Янка потупотіла до ґанку і зникла в хоромах, грюкнувши дверима.
Добриня вивів коня за ворота, скочив у сідло і помчав до Білгородських воріт — на виїзд. Поминувши їх і не дуже поспішаючи, поїхав униз, до Либідської долини.
Тим часом зійшло сонце — і над засніженою землею зарожевів ясний морозний світанок. З-за київських гір блиснули червонясті промені і освітили все довкола. І тоді, не так з голоду, як з цікавості Добриня вийняв з-за пазухи торбинку і, розв'язавши, витягнув з неї якийсь тугий білий сувій. Розгорнув — і остовпів. Гаряча хвиля раптово вдарила в серце: у руках він тримав гарно вишиту шовковою заполоччю лляну сорочку. Подарунок юної бояришні!.. Так ось воно що! Янка! Напевне ж, сама вишивала й шила? І кому? Смердові, упослідженому рабові! Невже… Невже це тільки дяка за порятунок?
Лице його спаленіло. Серце забилося частіше. Він не знав, що думати. Невже Янка, оте вередливе дівчисько, що тільки-но стає дорослою дівчиною, невже вона знайшла в ньому щось таке, що зворухнуло її ще напівдитячу душу? Та ні, не може такого бути, відгонив він від себе подібні думки. Щоб дочка воєводи, боярина, тисяцького, другої після князя особи в місті, раптом проявила якісь почуття до смерда, колишнього полоненика? Ні, ні, кинь про це думати, хлопче! Адже вона відверто і не раз говорила, що ти — раб, смерд!.. Правда, в її очах іноді спалахували якісь вогники зацікавленості, щось у них жило таке, що не раз змушувало його задумуватись і хвилюватись. Особливо це було помітно в останні дні, коли вона, замість челядниці, приносила сніданок, обід та вечерю, ставила на стіл і, зашарівшись, поспішно виходила з хоромини. Та разом з тим він добре пам'ятав її слова “смерд”, “раб”, що не раз зривалися з її уст і болюче, мов батогом, стьобали по серцю.
Він обережно згорнув сорочку, засунув у торбинку і заховав за пазуху. Відчувши неувагу вершника, кінь з рисі перейшов на помірну ходу, та Добриня не помітив цього. Перед очима все стояла Янка. То він уявляв, якою вона була, коли вони вперше зустрілися за боярським столом, — жвавою, пустотливою отроковицею, у якої часто проривалася якась наївна, мила дитинність, то пригадав вираз подиву і страху на її обличчі, коли він, захищаючи на валу від стріл, зненацька схопив її за плечі і притиснув до грудей, то, нарешті, спливло перед очима її розгублене личко, коли вона в поспіху прив'язувала до саківів свою торбинку.
Коли б хто-небудь міг у цю мить побачити його збоку, то помітив би на його обличчі задумливу усмішку, яка то з'являлася і ясніла, то поволі вкривалася холодною тінню, але не зникала зовсім. Янка стояла перед ним, мов жива, і він бачив її темні, з іскринками, очі, пушисті коси, чув її дзвінкий голос, що саме, як і у хлопців, ламався і іноді ставав грудним, мелодійним.
Врешті він струснув головою, мов хотів відігнати від себе набридливе марево, і вдарив коня ногами.
— Но-о!
Від Києва до Білгорода двадцять верстов, і цей шлях Добриня подолав якось непомітно і швидко, бо був він добре вторований монгольською кіннотою та ногами полонеників. Подекуди край дороги лежали трупи тих, хто пристав і кого нападники добили своїми дерев'яними довбешками-шокпарами. Коли він наближався, від трупів нехотя піднімалося в небо вороння.
На серці ставало важко. Як і чим зустріне його Калиновий Кут?
Ще здалеку, їдучи полем, почув, як у Білгороді дзвонили до обідні, побачив золоті хрести церков, високі земляні вали і потемнілі дубові заборола по ньому. Ворота були зачинені. Нажахані несподіваним нападом монголів, білгородці стояли на надбрамній вежі і мовчки дивилися на одинокого вершника.
— Хто такий? Звідки і куди їдеш? — запитали його, коли він наблизився. — Що чути про моноголів? Ворота відчиняти?
Заїздити в Білгород Добриня наміру не мав: хотів якомога швидше добратися додому. Повідомивши білгородців, що у Києві тихо, що Менгу-хан відійшов зі своїми туменами за Дніпро, запитав:
— Куди досягли мунгали? Калиновий Кут спалили чи ні?
Білгородці не знали цього.
— Полонеників з того краю вели, та хтозна, з яких сіл, бо їх же там багато — і Некраші, і Мутижир, і Ясногород, і Музичі, і Княжичі, і Жорнівка, і Калиновий Кут, і Личанка, і Звенигород[42][42]… Побачиш сам?
Білгород — на половині путі від Києва до Калинового Кута, але друга половина здалася Добрині значно довшою, хоча він тепер і підганяв притомленого коня.