Горить свіча – Володимир Малик

Він глянув на хлоп'я.

— Це твій синок?

— Мій і Василів, — відповіла Милана. Добриня підійшов до хлоп'яти.

— Як тебе звати, малий?

— Я Добриня, Доблик, — і хлоп'я шморгнуло посинілим носиком.

Вражений Добриня підняв його перед собою, оглянувся на Милану.

— Ти назвала його Добринею?

— І я, і Василь… А як би інакше ми мали його назвати після того, що сталося в нашому житті?

Сум'яття, викликане в душі несподіваною зустріччю з Миланою і ще більше тим, що Милана стала жоною брата Василя, поволі почало пригасати, улягатися на дні серця. Добриня відчув, що знову починає мислити тверезо.

Що, власне, сталося? Життя не стоїть на місці — воно невпинно пливе, рухається, змінюється щодня, щогодини, і було б дивно, коли б за минулі п'ять років, що він не був дома, тут нічого не змінилося. Тим більше, що він для всіх зник, загинув, пропав безвісти. Хіба завинили в чомусь Милана, чи брат Василь, чи оце маля, його племінник і тезка? Винні половці, винен він сам, що не зумів утекти, врятуватися, а більше звинувачувати нікогої

Він поцілував племінника в бліду щічку, опустив на лід і підійшов до Милани.

— Як дома? Усі живі-здорові?

— Слава Богу, усі живі й здорові.

— Я так боявся, що мунгали і до Калинового Кута дійшли і всіх тут перебили…

— Бог милував: до нас не дійшли.

— Це велике щастя! Ходімо ж тоді швидше додому! Хочу всіх бачити!

— Іди сам. А я доперу — і незабаром теж прийду. Милана дивилася на нього якось винувато, благально, і Добриня зрозумів, що їй не хотілося повертатися додому разом з ним.

— Гаразд. Мабуть, справді буде краще, коли я сам заявлюся, але скажу, що бачив тебе на озері і розмовляв з тобою.

Він скочив у сідло і торкнув коня ногами.

4

Калиновий Кут дрімав серед білих снігів тихо і мирно. Над приземкуватими хатинами звивалися в небо сизі дими — то господині топили печі, варили вечерю.

Низьке зимове сонце, що заходило за ліс, забарвлювало все довкола в синьо-червонясті кольори, а морозний вітерець, що подував зі сходу, з Києва, доносив запах диму з коминів та смаженої цибулі з олією.

Стомлений кінь ішов поволі, і Добриня не підганяв його, а, забувши враз про все, навіть про несподівану зустріч з Миланою, жадібним зором скидав знайомі з дитинства місця.

Калиновий Кут лежав на низькому мисі, оточеному з трьох боків річками, а з четвертого — Рокитним озером. На південь від нього протікав спокійний ясноводий Ірпінь, що звивисто петляв по широкому лузі, прозваному Широким Берегом. З заходу його відділяла від Княжич невеличка заболочена річечка Олешня, а з півночі — від лісу — глибока Рудка з багатьма джерелами та озерцями, де копали болотяну руду і витоплювали крицю. Понад берегом тих річок, а також над озерами стояли гіллясті кущі калини, що й дала назву селу.

Ось і рідна хатина під очеретяною стріхою. Посеред двору — стара гілляста груша-дичка, на городі — батьківська кузня. Добриня ударив коня — швидше, швидше! На подвір'ї птахом злетів з нього, прочинив двері — і вступив до темних сіней, а там навпомацки, по пам'яті, знайшов двері — шарпнув на себе і вступив до низької напівтемної хатини.

Все тут було таким, ніби вчора вийшов звідси. Праворуч — піч, у якій гоготав веселий вогонь, ліворуч, попід стіною, широка лава, в кутку — стіл, над ним, на покуті, дві потемнілі ікони, а за піччю — піл для спання. Під стелею, на вишмульганій до блиску ворині висить одяг.

В хатині було гамірно, але, як тільки скрипнули двері, гомін стих, і всі враз повернулися до незнайомця у незвичному для села міському одязі.

Його не впізнавали, і він стояв біля порога мовчки, не в силі вимовити жодного слова. До того ж після сонячного світла очі ніяк не хотіли призвичаїтися до жовтавої напівтемряви, що стояла в хатині.

Тоді він зняв шапку і низько вклонився. І в ту ж мить від печі метнулася до нього мати, припала йому до грудей і голосно зойкнула таким рідним і таким далеким голосом:

— Добрику! Добрику-у! Синочку мій!

На її крик до нього кинулися всі: батько, брати Василь та Іванко, сестриця Ганночка, яку він ледве впізнав у вродливій чорнявій дівчині, що повисла у нього на плечі, якась молодиця, мабуть, братова, з малюком, що тримався за спідницю і спідлоба зиркав на незнайомого пришельця.

Він відчував, що ось-ось розплачеться, бо так раптом щось боляче заклекотало в грудях, так міцно перехопило подих!.. Нарешті він вдома! Серед найрідніших, найдорожчих людей! Невже це не сон? Невже доля зберегла і його, і їх усіх, аби вони гуртом зазнали нині такого несподіваного, неймовірного щастя, яке й не снилося йому ніколи?

— Добрику, Добрику! — тихо жебоніла крізь сльози щаслива мати, припадаючи головою до його грудей.

— Добрику, братику! — вторувала їй радісно Ганночка.

Вони всі гуртом обступили його, обнімали, цілували, гладили плечі, голову, руки, мовби хотіли пересвідчитися, що це справді він. А він теж усіх обнімав, цілував і, врешті, не втримавшись, на радощах таки заплакав. І всі заплакали разом з ним.

А потім вони не знали, куди його посадити, ніби це було зараз найголовніше. А посадивши, дивувалися з його несподіваної з'яви, з його не сільського, не смердівського одягу і з його голеного обличчя, що було таким незвичним для його віку — безвусим, безбородим, ніби він все ще був отроком, як і багато літ тому. А найдужче дивувалися і раділи з того, що ось він тут, серед них, живий-живісінький, бо давно звиклися з думкою, що його вже й на світі немає, і поховали його в своїх серцях.

Коли перші почуття уляглися, Добриня роздягнувся, попросив батька:

— Там, на вулиці, мій кінь, тату, заведіть його в стайню та напійте і нагодуйте, бо промчав він сорок верстов — аж із Києва!

Поки батько порав коня, а мати з Ганночкою готували вечерю, Добриня сидів з братами біля столу.

Василь, рудуватий, з краплинками ластовиння на носі, сидів навпроти, червонів, пітнів і винувато бликав на старшого брата, мабуть, натужно думаючи, як сповістити йому, що його колишня наречена стала жоною середульшого з братів. Він не знав, що Добриня вже розмовляв з Миланою і все йому відомо, і мучився від думки — що йому сказати?

Розуміючи, що Василеві зараз нелегко, Добриня, хоч і сам почувався незручно, прийшов йому на допомогу.

— Гарний у тебе синок, Василю, — сказав він. — Дякую, що Добринею назвав…

— Ти бачив Милану? — Василь підняв очі і ще сильніше почервонів.

— Бачив. На озері, біля ополонки…

— Ну, й що?..

— Я радий, що ви побралися.

— Справді? А я думав… — Василь запнувся. — Що ти…

Добриня знову виручив його.

— А мені… Мені не судилося… Не всі тії та вінчаються, що любляться та кохаються, брате.

— І ти не маєш жалю на мене? І на Милану?

— Я вам бажаю щастя!

Василь полегшено зітхнув, очі його заясніли. Видно було, що з його душі спав тягар.

— Дякую, брате. У тебе добре серце.

Щоб змінити цю нелегку для обох розмову, Добриня перевів погляд на молодичку, що годувала малого кашею. Підморгнув Іванкові:

— А це твоя?

— Моя, — відповів юний, ще безвусий Іванко. — Агафія… А по-простому — Гапка, або Гафійка.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: