— Що ж це за плем'я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито — і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? — спитав батько. — Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…
— Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, —
похитав головою Добриня. — А то б…
— Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? — спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. — Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?
— Не вистачить, — похмуро відповів Добриня. — Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться — сумніву не маю!
Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.
— Що ж нам робити? — спитав батько. — Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?
Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей — і старих, і малих — витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили — щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, — в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?
— Кияни, звичайно, будуть оборонятися, — тихо, з роздумом промовив він, — Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…
— Криці ми заготовимо, — сказав батько. — Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?
— Самим треба рятуватися!
— Таж як?
— Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…
— Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, — зітхнув Василь.
— Цьому можна зарадити, — заперечив Добриня. — Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів — пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб'є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів… Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть — хтось і врятується… А що можна ще зробити?
— Будемо битися! — вигукнув Іванко запальне. — Жінок і дітей відправимо в ліс, а самі — за луки, за списи, за сокири та й станемо на супостата!
— І що-бо ти кажеш! — безнадійно махнув рукою батько. — Половина Русі не вистояла, а ти хочеш, щоб Калиновий Кут зупинив таку страшну силу! Марна надія!
— Чому марна, батьку? — на підтримку брата став Добриня. — Я згоден з Іванком… Сила у Батия справді страшна, велика, але ж і вона не безконечна! Коли б кожне наше місто, кожне село, б'ючись із ворогом так, як билися козельці, переяславці або чернігівці, відривали від тієї сили тільки по сто татарських багатурів, то колись їй, тій силі, неминуче прийшов би кінець. Хіба не так?.. Я бачив, скільки їх полягло під Переяславом та Черніговом, і скажу вам — не мало! Не сто і не двісті, а десять раз по сто і по двісті! І коли б так усюди… їх так само вражає стріла, меч і спис, як і нас, то чому, справді, не стати в Калиновому Куті на прю з ними, чому хоч трохи не підрізати, не присмалити їм тут крила! Земля наша велика, та шкода — кожен у ній сам по собі! Ех, коли б ми всі зібралися гуртом, у полі, коли б усі наші князі звели свої дружини в одне місце та виставили супроти Батия усю свою силу — що б він тоді сказав? Знаю, Батий хоче завоювати не тільки нас, а й увесь світ — аж до Останнього моря! Та світ великий — у пельку не влізе! Звичайно, якщо самі не всунемо голову, а будемо до смерті битися з ворогом!
У Іванка блиснули очі, Василь теж розпростав плечі, вслухаючись у мову Добрині. Та мати раптом заплакала, обняла внучат і почала приказувати:
— Мої дітоньки-и! Мої голуб'ятонька-а! Мої щебетушечки! Та що ж вас чекає, мої дорогесенькі!
— Цить, Маріє! Завела! — гримнув батько. — І так на душі важко!
— Тобі важко, Пилипе, то помовч! — махнула на нього рукою мати. — А мені легше, як виплачусь!
І заголосила ще дужче.
Молодиці і собі почали схлипувати і пригортати дітей, мовби вже зараз їх потрібно було захистити від видимої смерті.
Гнітючий сум наліг кожному на плечі, на душу і гнув до землі, мов важкий камінь. Всі мовчали. Один батько, висловлюючи спільні почуття, тихо прошепотів:
— Ідуть племена дикі, незнані! Ідуть гоги й магоги! Невірні моаритяни!.. Що ж буде з нами? Що то буде?..
Довго ще, до самих півнів, точилася в хатині важка, некваплива бесіда, перериваючись то моторошними мовчанками, коли кожен думав щось своє, нерадісне, то тихим жіночим схлипуванням, то несподіваним скриком дітей, що вже поснули. І не бриніли в тій бесіді ні радощі, ні веселощі, як це буває при зустрічах рідних людей після багаторічної розлуки, а світилися в очах лише відчай, туга і страх, як у тих, кого жде завтра неминучий судний день.
5
Князь Данило Романович і здивувався вельми, і стурбувався, коли до його хоромини поспішно зайшов двірський Бавило і сповістив, що з Києва з малою дружиною прибув у Галич великий князь київський Михайло Всеволодович.
— Де ж він? — Данило відсунув книжку і легко схопився з ромейського позолоченого дзиґлика, ніби йому було не сорок років, а лише дев'ятнадцять. — Проси!
— Він на Золотому Току, княже, — вклонився Вавило. — 3 почтом.
— Чому ж мене не попередили раніше? Я б зустрів за містом.
— Князь київський так мчав, що ніякий гонець не міг його обігнати. Всі ледве тримаються на ногах…
— Ось як! Тоді — воєвод у покої, і хай там приготують для них що потрібно, гриднів — у гридницю, а князя проси до мене!
Вавило вклонився і зник за дверима. Князь Данило рвучко заходив по хоромині, міркуючи над тим, яка причина привела київського князя в Галич. Однак ніякої видимої причини не знаходив. Залишилося одно — чекати.
Він накинув на себе червоне князівське корзно і підійшов до великого дзеркала в позолоченій оправі. Ні, не милуватися собою, бо його діяльна, палка натура не залишала йому вільної хвилини для цього жіночого заняття, а лише причесати гребінкою чорнявого непокірного чуба та розправити коротко підстрижену бороду і невеликі вуса.
Був він увесь тугий і міцний, як молодий дуб. Струнка постава, широкі плечі, гордо посаджена голова, високе чоло і ясні очі — все в цій людині свідчило, що природа щедро наділила його і силою і розумом.
Причепурившись, він знову закрокував по просторій хоромині. І зразу ж думкою сягнув на сімнадцять літ назад. Тоді він уперше близько зійшовся в Києві на князівському снемі[43][43] з Михайлом Всеволодовичем, своїм близьким родичем, бо князь Михайло держав його старшу сестру.
То був грізний рік. Не знати звідки на Половецьку землю прийшло нечувано сильне військо — монголо-татарське. Половці намагалися оборонятися, але були розбиті. Навіть найсильніший їхній хан Юрій Кончако-вич був убитий, Данило Коб'якович теж. Прибігли половецькі хани — Котян та інші — на Русь і сказали руським князям: “Якщо ви нам не допоможете, то сьогодні ми були побиті, а ви завтра побиті будете”.