Горить свіча – Володимир Малик

— Із якого роду?

— Із роду Лебедичів, Корнія Лебедича дочка…

— Гарна молодиця… А наслідника як назвали?

— Теж Добриком… Добринею… — Чорнявий Іванко усміхнувся широко, приязно і своїм ясним поглядом .приголубив жону і сина.

Добриня крякнув, здивовано розвів руками.

— І цього в мою честь?

— І цього на згадку про тебе, брате.

— Мабуть, довго житиму, коли ви всі мене так любите.

— Живи, брате, всім на радість, — відповів Іванко.

В хату зайшла Милана з Добриком. Поставила біля порога цеберце з білизною, роздяглася сама, розкутала Добрика — і той відразу побіг до двоюрідного братика.

Милана була бліда, дивилася сторожко, напружено, ніби виважувала, що тут трапилося без неї і як їй триматися на людях. Тепер, коли вона роздяглася і залишилася у полотняній вишитій сорочці і сукняній плахті, Добриня побачив колишню свою наречену, молоду і гарну, ніби і не минуло тих проклятих п'ять років, що розлучили їх. Туга русява коса золотисто-срібною короною обрамляла її голову, а сама вона була струнка і гнучка, як молода очеретина.

Добриня відчув, як знову заскніло-заскімлило серце, а в душі почала підніматися важка хвиля жалю. Розум казав: “Змирися! Що втратив, того не повернеш!” А серце кричало-волало: “Не хочу, не можу змиритися, бо втрачено найдорожче — щастя”.

Він сидів мовчки, закам'яніло. Помітивши, як глипнула на нього від печі Ганночка, подав їй ледь помітний знак очима, щоб мовчала, та сестра або не зрозуміла, або ж навмисне не захотіла зрозуміти і запитала голосно:

— Милано, чому не вітаєшся з гостем? Хіба не впізнала?

Милана зашарілася.

— Впізнала відразу… Ще там, на озері… Коли Добриня їхав додому…

— Ну й що?

— А нічого! — твердо відповіла молодиця. — Привіталися, та й по всьому! А тобі що?

— Мені? — здвигнула плечима Ганночка. — Мені теж нічого!

— Ну то й мовчи! — відрізала Милана сердито. Зайшов батько — і сварка, що назрівала, припинилася. Мати подала вечерю, їли мовчки, як здавна було заведено в їхній сім'ї та й повсюдно на селах. Спочатку з великої череп'яної миски сьорбали дерев'яними ложками запашний, з олією та цибулею, пшоняний куліш, заїдаючи його житнім хлібом, а потім на закуску були пироги з сиром та калиною. Запивали їх холодним молоком, Добриня весь час переводив погляд з одного обличчя на інше.

Мати за ці роки постаріла, змарніла. У косах заіскрилася сивина, а в кутиках вуст з'явилися якісь нові, гіркі рисочки — зморщечки. Чи не його раптове і негадане зникнення наклало цей відбиток на її колись моложаве і гарне обличчя?

Батько і раніше був сивий, а тепер побілів ще дужче, хоча чуприну мав густу, буйну. Темне від постійного вогню і чаду в кузні обличчя ще дужче потемніло, виразнішими стали опіки на ньому від бризок розжареної окалини, що з силою розлітається на всі боки з-під молота. І очі примеркли, вицвіли. Тільки руки залишилися ті ж, що й раніше, міцні, дужі, загрубілі, мов витягнуті з води дубові корчаги.

Брати споважніли, роздалися в плечах, запустили бороди й вуси, але різнилися між собою: Василь, ясноокий, русявий, скидався рисами обличчя на матір, а Іванко, темночубий, кароокий, — на батька. Та все ж зміни в їхній зовнішності були незначні.

Одна Ганночка змінилася невпізнанне: виросла, розквітла. Коли б зустрів не дома, а десь-інде, то й не впізнав би. Тугі щоки пашіли здоров'ям, ясно-карі, як і в нього, очі випромінювали якесь тепле, ніби сонячне світло, а чорна лискуча коса, заквітчана голубим кісником, важко спадала по спині до самого пояса!

Гарна! Дівчина на виданні!

Після вечері вони довго розмовляли. Спочатку Добриня розпитав, що нового в селі, як вони жили ці роки, хто із односельчан та родичів помер, хто одружився, вийшов заміж, а потім розповів про себе — як потрапив у полон до половців хана Котяна, як завезли вони його в Половецьку землю і як він там гибів від голоду, холоду, знущань та рабської роботи. А тепер нове лихо — татари.

Він розповів про все, що з ним трапилося за останні роки.

Мати схлипувала і витирала сльози, Ганночка зіщулилася, мов пташина, коли над нею завис кібець, Милана і Агафія попритискували до себе дітей, і в їхніх очах застиг жах, а чоловіки, поклавши на стіл кулаки, сиділи нахмурені й суворі.

— Що ж це за плем'я таке люте йде на нас, сину? Невже Бог послав його за гріхи наші? Скільки городів наших уже впало, скільки люду вибито — і ніхто не зупинить його, не заверне назад? Чому? — спитав батько. — Невже наші князі розучилися воювати? Невже витязі перевелися на нашій землі? Скажи мені… Тільки чудо врятувало Калиновий Кут, коли бузувіри палили Княжичі та Жорнівку…

— Це ваше щастя, що вони не дісталися сюди, —

похитав головою Добриня. — А то б…

— Невже вони повернуться? Як ти гадаєш, Добрине? — спитав Іванко, з сумом глянувши на Агафію та синка. — Невже і до нас дістануть? А може, пронесе? Може, їм уже вистачить тієї крові, що пролили на нашій землі?

— Не вистачить, — похмуро відповів Добриня. — Ой, боюся, не вистачить… Як пригадаю, з якою жадобою дивився хан Менгу на Київ, то аж моторошно стає. Чує моє серце, повернуться — сумніву не маю!

Всі пригнічено мовчали. Одні діти, не звертаючи уваги на старших, бавилися нехитрими іграшками, весело цвірінчали, а то й тузалися, не поділивши щось між собою.

— Що ж нам робити? — спитав батько. — Ждати смерті, як віл обуха, чи тікати світ за очі?

Добриня підпер щоку рукою, замислився. Ну що тут порадиш? Правда, рік, проведений у стані ворога, багато чого навчив. Не раз він бачив неймовірну жорстокість завойовників: людей — і старих, і малих — витинали до ноги, добро грабували, а оселі спалювали. Іноді ж, особливо на селах, лише грабували, ґвалтували, але не вбивали і не палили — щадили майбутніх данників. Рятувалися також ті, хто заздалегідь тікав у недоступні місця, де їх ніхто не міг знайти, — в глухі ліси, в болота, яри, печери. А коли навала котилася далі, поверталися додому… Та хто може поручитися, що найгірше лихо обмине стороною Калиновий Кут?

— Кияни, звичайно, будуть оборонятися, — тихо, з роздумом промовив він, — Хоча князь Михайло залишив їх, ніхто і думки не має піддатися ворогові без бою. Воєвода Дмитро просив мене, не барячись, привезти йому криці, щоб київські ковалі мали з чого накувати мечів та наконечників для списів та стріл. Я пообіцяв. Тож уже з завтрашнього дня треба нам ставати до роботи…

— Криці ми заготовимо, — сказав батько. — Вона допоможе киянам. А як же нам? Хто порятує Калиновий Кут?

— Самим треба рятуватися!

— Таж як?

— Передусім у лісі, на горах, на найвищому дереві, а може, й на кількох деревах влаштуємо виту, щоб стежити за дорогами. Якщо вчасно помітимо нападників, то зможемо втекти з села в ліси, заховатися в непролазних нетрях, у хащах, у ямах та криївках, які зробимо заздалегідь. Когось, звичайно, знайдуть. Але ж не всіх! Комусь пощастить врятуватись…

— Ну, якщо татари нападуть зимою, то по наших слідах у снігу швидко знайдуть нас і переловлять, мов куріпок, — зітхнув Василь.

— Цьому можна зарадити, — заперечив Добриня. — Після кожного снігопаду треба буде наробити в усі кінці безліч слідів — пройти пішки, проїхати верхи чи на санях. Це зіб'є татар з пантелику… До того ж вони самі, коли оточуватимуть село, залишать після себе ще більше слідів… Але ж вони можуть напасти не взимку, а весною, літом чи восени. Тоді легше буде заховатися… Знаю, не всім пощастить, але ж не всіх і знайдуть — хтось і врятується… А що можна ще зробити?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: