Горить свіча – Володимир Малик

Добре пам'ятає князь Данило, що раптом, тікаючи, відчув велику спрагу і слабість у всьому тілі. І нахилився до струмка, щоб напитися, і побачив як із його грудей у воду упали червоні краплини. Тут він зрозумів, що поранений…

Важко, боляче згадувати той день 16 червня 1223 року, чорний день Русі. Лише кожен десятий воїн добрався до Дніпра, а звідти додому. Татари наздоганяли втікачів і нещадно рубали, забираючи коней, зброю та одяг. Потім вогненним смерчем прокотилися по південних окраїнах руських земель, дійшовши мало не до Чернігова.

Ще страшнішою була доля київських та чернігівських полків Мстислава Київського та Мстислава Чернігівського, яких Мстислав Мстиславич Удалий не сповістив про початок битви. Ці полки стояли окремо, на кам'янистому правому березі Калки, і дізналися про початок битви тільки тоді, коли почули вдалині шум, крики, тупіт та іржання коней, брязкіт мечів. Спочатку ніхто нічого не міг зрозуміти. Що сталося? Хто на кого напав? Татари на русичів чи русичі на татар? Потім від Мстислава Удалого прискакав гонець з проханням прийти на допомогу, бо, мовляв, половці не втрималися, почали відступати і розладнали галицькі та волинські полки. Розгнівався великий князь на Мстислава Удалого і довго вагався — допомагати йому чи не допомагати? Деякі молодші князі і воєводи без дозволу великого князя кинулися на поле бою. Першим серед них був Михайло Всеволодович… Бачачи це, Мстислав Романович нарешті дав наказ перейти Калку і вступити в бій. Та було пізно. Татари вже встигли розгромити половців і зім'яти, розбити полки Мстислава Удалого та Данила Романовича. Почався загальний відступ, що скоро переріс у безладну втечу.

Тепер Мстиславу Романовичу потрібно було думати не про те, як допомогти галичанам, волинянам та половцям, а як урятувати своїх киян та чернігівців. І він відвів свої війська за Калку, на старе місце, і тут поспіхом поставив табір — обніс його камінням та частоколом. Три дні тривала оборона, люди знемагали від ран та спраги, від пекучого сонця. Розуміючи, що довго протриматися не пощастить, великий князь послав до татарських воєвод

Черкана та Тешкана, а особливо до воєводи донських бродників Плоскині довірених людей на переговори. Зрадник Плоскиня дав слово, що нікого не уб'ють, а випустять усіх за викуп. Повіривши його облудним словам, русичі вийшли з табору. І тоді кочовики накинулися на них з усіх боків і всіх до одного перебили, а князів та воєвод поклали на землю, покрили дошками і на тому помості бенкетували доти, доки нещасні полоненики там сконали.

Калка[44][44]! Коротке колюче слово, що буде вічно ятркти серце невгасимим болем. Калка! Невеличка степова річечка, притока Кальміуса! Ти могла б стати місцем нашої звитяги, якби знайшовся сильний і розумний вождь, що зібрав би все військо в один кулак. Могла б! Але не стала — через нерозум, через князівські незгоди та чвари, заздрість та роз'єднання… Натомість стала нашою неславою, нашою мукою і непоправною втратою — спільною могилою для тисяч і тисяч руських витязів…

Хто ж винен? Мстислав Удалий та Мстислав Київський, ворожда між якими привела до роз'єднання війська? Половці, що кинулися тікати від першого натиску татар і розладнали стрій галицько-волинських полків? Чи й він сам та інші молодші князі, які могли сказати своє слово і наполягти на об'єднанні, але не сказали і не наполягли?

Може, коли б вони тоді на Калці винищили військо хана Джучі, — а така можливість була, — то тепер не прийшов би і не погромив Рязанської та Суздальської земель його син Батий, не тікали б звідти в Галичину та на Волинь тисячі втікачів — бояр, ремісників, смердів? Може…

Тут плин його думок перервався: до хоромини зайшов князь Михайло.

Данило викинув наперед руки — пішов йому назустріч.

— Брата! Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім — твій дім2 Ти сам! А де ж твоя жона, а моя сестра, Олена?

Де твої домочадці?

— Я так поспішав, що залишив їх на півдорозі з дружиною. Вони незабаром прибудуть до тебе. А зі мною лише боярин Федір, мій духівник Іван та невеликий почет.

Вони почоломкалися. Данило запросив князя сідати.

— Спасибі, брате, — розправив сиві вуса Михайло Всеволодович. — Я теж радий, що дістався до тебе. Хоча між нами було всього — і доброго, і злого, я думаю, ти не пам'ятатимеш зла, як і я його не пам'ятаю, і допоможеш нам у нашій біді.

— Що ж трапилося, брате? Кажи! Михайло Всеволодович підняв стомлені очі, гірко усміхнувся.

— Калка і через багато літ нагадує про себе, бо там ми повелися не мудро…

— Калка? — здивувався Данило Романович, вражений тим, що київський князь мовби прочитав його нинішні думки-спогади про давно відшумілі події. — Яким чином?

— Ми втекли з Києва, брате.

— Втекли з Києва? Чому?

— Мунгали підступили… Ти знаєш, що навесні упав Переяслав, а це хан Менгу сплюндрував Чернігів і підійшов до Києва…

— О Боже? Була битва?

— Битви не було. З якими силами було обороняти Київ? У мене всього жменька дружинників! Тож я, не чекаючи, поки мунгали перекриють всі входи й виходи з міста, вирішив їхати до тебе та до короля угорців Бели, щоб просити допомоги. Поодинці ми нічого не вдіємо — татари поб'ють нас! Пам'ятаєш Калку?

— Ще б пак!

— Я довго думав у той вечір — як бути? Обороняти Київ і вмерти смертю витязя — достойно. Але так ми ніколи не переможемо страшного ворога, який загрожує всім — і нам, і угорцям, і полякам, і німцям… То л й подумав: хто ж об'єднає всі ці сили, якщо я загину в Києві? Я — великий князь, мені і належить це зробити! Ось чому я тут…

— А як же Київ?

— Замість себе я залишив там тисяцького Дмитра. Це хоробрий і розумний боярин…

— Я його знаю. Муж справді достойний.

— Я наказав йому силами городян захищати місто до останку. Але не думаю, що Київ довго протримається. Дуже нерівні сили.

— Шкода столиці нашої…

— Ти гадаєш, брате, що я міг би зробити там більше, ніж зробить Дмитро? Ти мене осуджуєш?

— Ні, не осуджую, хоча кияни, мабуть, осудять. Перед твоїм приходом мені теж пригадалася Калка. Ми там зазнали поразки тому, що були роз'єднані — половці самі по собі, волинські та галицькі полки самі по собі, а князі київський та чернігівський взагалі навіть не знали, що ми розпочали битву… Тому мені зрозумілі твої турботи, брате.

— Я радий чути це.

— Однак мені не зрозуміло, як я можу допомогти Києву? Вести туди свою дружину? Так татари ж оточать її в полі і знищать так же, як колись на Калці…

— Ні, я мислю інакше. До цього кожне наше місто оборонялося самотужки. Звичайно, скількись татар гинуло при цьому теж, але наших значно більше. Тож, мабуть, нам треба просити допомоги у короля угорців Бели, об'єднатися з ним, а може, ще й з поляками — і разом стати супроти Батия. І не оборонятися в містах, а в полі зійтися у відкритому бою.

— Я згоден з тобою, брате, — кивнув головою Данило. — От тільки чи погодиться на такий союз Бела? Дуже вже угорські королі зазіхали на Галичину та навіть і на Волинь. Скільки з-за цього пролилося крові і нашої, і їхньої!

— Я хочу просити у Бели для сина Ростислава руки його доньки… Гадаю, це допоможе і вкласти, і скріпити наш воєнний союз.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: