Горить свіча – Володимир Малик

— Поїдемо! Я запряжу коня в сани!

У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом і сметаною.

Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.

— Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! — защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. — Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь — хто до нас завітав!

З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.

— А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу — там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! — і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.

— Ну й ведмідь! — Добриня потер затерплу руку. — Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бігав…

— Го-го-го! Коли те було! — зареготав Кузьма. — А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..

Він сміявся гучно, розгонисте, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі.

Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.

Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добрито, вів далі.

— А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.

— Яким “таким”? — спитав Добриня.

— Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…

— Не занадто мудрим і не дуже дурним, — скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.

— Ну, я такого не сказав, — знову зареготав Кузьма. — А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте — серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?

— Колодки йому на шию! Колодки! — закричали дівчата. — Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!

— Та жону придбати!

— Та діток годувати!

— Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!

Росиця зашарілася, метнулася в сіни — внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.

Всі втішно заплескали в долоні.

— До танцю! До танцю Де гуслярі?

Добриня розвеселів — від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.

Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:

Молодий молоду

Посадив на льоду —

уставай, молода,

бо студена вода!

Ой, дід-ладо, молоду,

ой, дід-ладо, на льоду!

Уставай, молода,

бо студена вода!

Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?

Та зараз не до спогадів. Його з Росицею оточили дівчата, теж співали, сміялися, танцювали до упаду, аж поки вибилися із сил і в знемозі не попадали на ослони. Тоді він зняв з шиї колодки і повісив їх на шию Росиці.

— Хай наша господиня знайде цього року собі господаря! — і закружляв з нею по тісній хатині, аж задвигтіла під його ногами глиняна долівка.

А дівчата тут же защебетали:

Ой дівчино-вутко,

виходь заміж хутко

за отого молодого,

що танцює прудко!

Росиця розчервонілася, була гарна й щаслива, її очі сяяли дивним вогнем, виразні бровенята зметнулися над ними, як двійко ластовенят, а відкритий рот жеврів малиново, мов жар, відкриваючи свої пелюстки назустріч парубкові.

Добриня не зводив з неї очей — замилувався, залюбувався її молодою красою, її рухливим пругким станом, що тремтів у його руках, мов гнучка берізка, і забув про все на світі — і про те, що колись пережив, і про грізну небезпеку татарську, і про Милану, і про Янку, і про воєводу Дмитра, який чекав-чекав і, мабуть, уже не міг дочекатися від нього криці. Гей, яка радість розпирала йому груди, яка нестримна молода сила буяла в його тілі! Він був у цю мить щасливий, як не бував ніколи!

Врешті Росиця випручалася з його рук, кинула колодки на припічок і показала рукою на заставлений їжею стіл, біля якого поралася мати.

— Вже все прочахло! До столу! До столу! Розшалілу, розгарячілу молодь двічі запрошувати не довелося: всі були голодні, бо давно минула обідня пора, і з галасом накинулися на млинці, сир та сметану. В одну мить змели все — навіть ложки пооблизували.

— Мало, мало! — загукали парубки. — Поїдемо по селу! Рядженими! Рядженими! Наряджайтесь так, щоб і рідна мати не впізнала!

Знову зчинилася метушня. Парубки вивертали кожухи і шапки, розмальовували обличчя сажею, білою глиною, підперізувалися перевеслами з соломи та сіна. Дівчата ие відставали від хлопців — натирали щоки калиною, квасом, а носи сажею, обмінювалися одягом та й той вивертали, коси заквітчували стрічками. Кузьма дістав з комори ведмежу шкуру, заліз у неї — став як справжній господар лісу. Росиця поверх кожушанки натягла материну білу сорочку, на голову причепила куделю зеленої омели, підв'язалася житнім перевеслом — стала ніби польова русалка-мавка, і тепер її справді ніхто не міг пізнати.

Один Добриня не наряджався, вважаючи, що його і так мало хто в селі знає.

— Поїхали по селу! По селу! Надвор! — залунали голоси.

Всі вивалили з хатини на вулицю. Хтось із парубків миттю під'їхав саньми, в які було запряжено пару гнідих. Дівчата зразу ж вплели їм у гриви червоні стрічки. Добрининому коневі — теж. Треті двоконні сани спорядив Кузьма. Коні лякалися його ведмежої шкури — ставали дибки, хропли, але його міцна рука швидко вгамувала їх. Зате коли дівчата й хлопці всілися на сани і Кузьма вйокнув, коні з місця рвонули навскач.

Добриня їхав позаду, в який раз розглядаючи рідне село. Зачувши звуки бубнів і гуслів, галас і співи молоді, з хат виходили люди, схилялися на плетені з верболозу ворота, дивилися на веселе гульбище.

Калиновий Кут складався з багатьох широко розгалужених родів — Вовків, Лебедів, Сичів, Орлів, Журавлів, Ведмедів, Шульгів, або Сульгів, Рябоволів, Бойків та інших, яких Добриня вже й забув, бо вони вивіялися з його пам'яті.

Сам він належав до роду Сичів. Селилися Сичі біля Рокитного озера. Про Лебедів знав менше — вони займали найдальший куток біля Широкого Берега, а Росицю та її брата Кузьму майже не пам'ятав. Підросла молодь, розквітла. Яка красуня Росиця! А Кузьма по-справжньому молодець — гарна пара для Ганночхи! Аби ж тільки щастя їм!

Добриня не здивувався, коли побачив, як Ганночка, мов коза, першою стрибнула на сани до Кузьми. Видно, й справді кохаються… А от Росиця, заквітчана зеленою омелою, дарма що молода і що люди могли хтозна-ях подумати про неї, не побоялася сісти до нього в сани. Невже він їй так сподобався? І коли вона встигла його запримітити? Невже це його доля, його судьба?

А він? Чи зуміє відповісти їй взаємністю? Чи зуміє забути, вирвати з серця Милану? Мусить! Милана — братова жона, відрізана скиба, про неї треба забути назавжди і навіть не згадувати! Братова жона!.. Але є ще одна істота на світі, про яку він — хочеш не хочеш — та й згадує: Янка! Ось до кого тягнеться його серце! Ось чиї оченята сняться йому в парубоцьких снах!

Янка!

Гм, Янка! Бояришня Янка! Вередливе, пустотливе дівча!

Він гірко усміхнувся своїм думкам.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: