Горить свіча – Володимир Малик

— Спробуй, брате. Якщо Київ і Естергом дійдуть згоди, то і я пристану до вашого союзу, та ще й скріплю його шлюбом сина Лева з молодшою донькою Бели. А там будемо думати, як залучити і поляків до нього. Коли б пощастило це зробити, тоді Батий, вірю я, був би нам не страшний. Тоді б і в поле можна було вийти та позмагатися з ним. Отже, як я розумію, ти перепочинеш кілька днів у Галичі і знову — в дорогу?

— Так, брате, і знову в дорогу. Тільки не через кілька днів, а завтра. Час не жде!

— Як хочеш, брате. До твоїх послуг, як повернешся, буде місто Луцьк — для прокорму сім'ї та дружини.

— Дякую, брате. Хоча не завжди ми жили в злагоді, але я бачу, що ти маєш добре серце і не пам'ятаєш образ і зла. Ще раз дякую тобі.

— Нема за що, княже. Ми брати і повинні жити, як брати… А тепер ходімо до трапезної. Уже обідня пора — час і підкріпитися.

6

Зима видалася сніжною, вітряною. Удень трохи прояснялося, затихало, а над вечір з заходу задував вітер, шелестів в очеретяних та солом'яних стріхах, жбурляв снігом, закручував такою віхолою, хурделицею, що вранці вийдеш із хижі — і берися за лопату, бо ні до криниці дійти, ні до кузні, ні до хліва.

Калиновий Кут лежав під снігом, як під білою пуховою ковдрою, відрізаний від усього світу. Що там, далі, за лісами, за борами? Що там діється у тому незнаному великому світі? Чи не наступають знову татари? Чи не виринуть раптом із-за бору або з-за гори та не потягнуть у неволю?

Страшний погром, якого зазнали від Батиєвих орд Переяславщина та Сіверщина, нагнав великого жаху на Київщину, Волинь, Галичину та на інші землі. Всі зі страхом чекали своєї черги — ось-ось прийде біда! Разом з тим кожному хотілося вірити — а може, пронесе? Може ж трапитися так, що Батий зламає собі карк, схопить його трясця, що він уже, нарешті, наситився кров'ю людською і облишив намір завойовувати чужі землі? Це була дуже непевна і хистка надія, але людям притаманно завжди сподіватися на краще, і вони, часто всупереч здоровому глуздові, сподівалися. І хоча тремтіли, сиділи на місці, бо ж куди втечеш від долі та й де шукати захисту?

Калиновий Кут тремтів теж, бо багатьом і досі стоять перед очима чорні згарища сусідніх Княжич, Музич, Жорнівки та замерзлі, обгризені хижими звірами та здичавілими собаками трупи побитих людей. Принишк, тремтів — і жив. Навіть іноді веселився.

Напередодні Великого посту наступав масний тиждень — Масляна.

В суботу батько сказав:

— Годі! Напрацювалися! Заготовили криці на дві підводи — аби довезли до Києва. Завтра масниця! Цей тиждень будемо відпочивати!

— Як годі, то й годі, — відразу погодилися Василь та Іванко. — Руки вже аж гудуть!

Добриня промовчав, але й він був радий відпочинкові, бо, справді, цілий місяць усі працювали від зорі до зорі. П'ятдесят пудів криці далися їм нелегко! Земля замерзла — довбати копаницями руду було так важко, що довелося запрошувати односельчан на поміч. Спасибі — ніхто не відмовив. Коли почули, що залізо потрібне Києву для виготовлення стріл, списів та мечів, кожен день приходило на допомогу по кілька чоловіків. Але ж основний тягар лягав на нього, на братів та батька. Окрім руди, заготовляли вугілля, довбали глину для тиглів, працювали в кузні… Щовечора приходили до хати задимлені, стомлені. Ледве встигали вмитися та повечеряти, як знемагав сон. А рано-вранці — знову роздмухували вогонь у горні. І так щодня…

Почувши про Масницю, Ганночка приступила до Добрині.

— Добрику, братику, зроби на озері крутилку! Хай усеньке село зійдеться на гулі та побачить, який гарний у мене брат!

— І він прийде? — спитав, усміхаючись, Добриня.

— Про кого ти? — не зрозуміла Ганночка.

— Ну, той, хто впав тобі в око. Ганночка почервоніла.

— Немає такого.

— Не кажи! Я давненько помітив, що з тобою щось діється. З нетерпінням ждеш вечора, наряджаєшся, видивляєшся на себе у відро з водою, — дражнив сестру Добриня. — А це вірна ознака, що закохалася. От тільки не знаю, хто ж буде моїм родичем…

Ганночка спалахнула ще дужче, засміялася.

— Зроби крутилку — отоді й побачиш!

— Та зроблю вже, якщо старе колесо знайдеться.

— Якщо старого не знайдеться, нове з воза знімемо! Василь та Іван похитали головами, а батько лагідно прогув:

— Ну й коза! Хіба такій відмовиш?

Наступного ранку Добриня знайшов колесо, довгу міцну ворину, дубовий кілок, лом, молот — виніс усе це на озеро. Йому на допомогу вийшли Василь та Іван з дерев'яними лопатами. Спочатку на льоду розчистили від снігу велике коло, посередині ломом пробили в льоду дірку, вставили в неї кілок і молотом забили в дно. На кілок наділи колесо, до нього прив'язали ворину, а з обох кінців її — санчата. Крутилка готова — тільки держись!

Після обіду вся сім'я, окрім батьків, вийшла на озеро.

Ганночка побачила крутилку, що вже добре вмерзла в лід, — сплеснула на радощах руками. Очі її заблищали.

— Братику! Який же ти хорошийі — І цмокнула Добриню в щоку. — Покатай!

Вона сіла на одні санчата, Іванко вмостився на другі.

— Ану, братики, понатужтеся!

Добриня з Василем засунули кілки між шпиці колеса і почали крутити. Санчата спочатку заскрипіли, зрушили з місця, потім засковзили по гладенькому льоду все швидше і швидше.

Ганночка запищала, заверещала від утіхи, міцніше вхопилася руками за тичку, щоб не злетіти в сніг. Іванко на другому кінці заухкав від радощів також, розхристав кожуха, виставивши назустріч морозному вітрові почервонілу від холоду шию.

— Швидше! Швидше!

Санчата літали по колу мов птахи. Стугонів лунко лід, заливалася веселим сміхом Ганночка, вигукував щось захмелілий від морозяного вітру Іванко — і голосна луна покотилася понад Рокитним озером до села. Потім каталися Милана з Гафійкою — легко, повільно, бо молодиці тримали маленьких Добриків.

З ближніх хат вигулькнули люди. Спочатку одна постать, потім друга, третя почимчикувала навпростець, по снігу, через городи, до озера. Згодом вістка про крутилку швидко рознеслася по дальніх вулицях — і парубки та дівчата, а за ними і малеча поспішили на це веселе зимове гуляння. Ставали колом, перегукувались, пересміювались, а дітваки шниряли поміж дорослими, штовхалися, гралися в сніжки.

Добриня з Василем відійшли вбік, Милана та Гафійка звільнили санчата для інших, бо кожному ж хотілося зазнати втіхи від швидкої їзди. Дехто не міг утриматися — зривався з санчат і поковзом летів у пухкий сніг, під ноги тим, хто стояв довкола і ждаз своєї черги. Тоді його зі сміхом і гамором витягали, ставили на ноги, обтрушували.

Всім було весело. Поприходили також молоді чоловіки з молодицями та дітьми, навіть старі повилазили з хат — причовпли, щоб подивитися, як веселиться молодь. В кожухах, свитках, овечих шапках, чоботях і личаках, жінки — в домотканих хустках з овечої вовни, всі раптом забули про тривоги, які непокоїли їх вдень і вночі, про смертельну небезпеку, що причаїлася десь у далекому полі Половецькому, жартували, сміялися, каталися на крутилці.

Здавалося, весь Калиновий Кут зібрався тут, на льоду Рокитного озера, по берегах якого у тихому сні, під білими снігами, снили гіллясті рокити.

Тільки зараз Добриня до кінця відчув і зрозумів не розумом, а серцем, що він з іншого, чужого світу, яким для нього була половецька та татарська неволя, повернувся в світ звичний і рідний — додому. Багатьох хлопців і дівчат він не впізнавав — виросли, стали дорослими. Інші постаріли, заросли бородами, але його впізнавали, махали вітально руками або підходили, радо поплескували по плечах, тиснули руки. Це ті, з ким він ще не зустрічався. А з тими, хто приходив допомагати в роботі — в рудку чи в кузню, вітався як з добрими друзями.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: