Горить свіча – Володимир Малик

Десь у гамірливому натовпі загубилася Ганночка, зникли Василь та Іванко, а він стояв одинаком і радів з того, що своєю нехитрою крутилкою приніс землякам радість.

Раптом він відчув на собі чийсь погляд. Підвів очі — і побачив на протилежному боці кола, серед людей, Милану, зустрівся з її поглядом. І такий біль у ньому вичитав, такий смуток і таку любов, що йому перехопило подих. Вона вже, мабуть, довго так дивилася на нього, бо нічого і нікого побіля себе не помічала, була заглиблена в себе, в свої думки і навіть не чула, як пхикав, простягаючи до мами рученята, маленький Добрик.

На її очах стояли сльози.

У Добрині обірвалося щось у душі. Так ось як кохала і кохає його й досі Миланаї Довгі роки невідомості, коли всі поклали на ньому хрест, не пригасили її почуттів. Ні заміжжя, ні народження сина, ні приналежність до його роду не змогли вбити в ній того кохання, що спалахнуло в її серці п'ять з лишком років тому, а тепер, коли він несподівано з'явився, розгорілося, видно, ще з більшою силою.

Бідна, бідна Миланаї Як же їй важко! Як потрібно стримуватися, щоб у сім'ї не видати себе, своїх почуттів жодним словом, жодним поглядом — перед Василем, перед батьками, перед Іванком та Ганночкою, що має таке пильне око і такий гострий язик, перед ним, зрештою! А тут те почуття прорвалося, і вона з ним нічого не змогла подіяти. Мабуть, дуже вже почувала себе нещасливою у заміжжі, коли не змогла стриматися.

Милана помітила, що він на неї дивиться, і почервоніла, але очей не опустила. Тільки вуста її розкрилися назустріч йому, і з них, здалося Добрині, злетіло одне-єдине слово, що пролунало в його ушах, мов грім: “Доб-рику-у!”

На одну коротку мить він втратив самовладання і аж подався вперед. Якийсь внутрішній вихор ураз розчахнув його нутро, пекучим вогнем струсонув, опалив серце, ударив у голову і потьмарив свідомість.

Як він утримався, щоб не кинутися до неї, не схопити її на руки і не понести на очах у всього народу геть — хоч і світ за очі! Однак утримався, ніби приріс ногами до землі! Стиснув зуби і серце — і так стояв у страшній душевній напрузі, аж поки не затих той вихор, що збурив почуття, і поки не прояснився розум.

І тут він побачив, як до Милани підійшов Василь, щось сказав їй. Жінка здригнулася, мов зігнала з себе примарний сон, враз зів'яла, оглянулася довкола, узяла маленького Добрика за ручку і, ще раз кинувши якийсь благально-розгублений погляд на Добриню, повернулася і вслід за Василем зникла у натовпі.

У Добрининих грудях важко бухкало серце, а в голові гуло. Він поволі приходив до тями. Що з ним сталося? Яка сила закрутила його, мов тріску, і замалим не затягнула у глибокий вир, з якого годі було б вибратися? Як би він дивився у вічі братові? Батькам? Ні, слава Богу, що вихор, налетівши раптово і на якийсь час збаламутивши його душу, так же раптово і щез, як з'явився.

Минулого не воскресити. Хіба для того повернувся він з далеких доріг до отчого дому, щоб принести в нього розлад і горе?

Потім перед його внутрішнім зором зринуло юне личко київської бояришні, зринуло мимоволі, зовсім несподівано. Інколи, правда, він згадував про неї, навіть приміряв подаровану нею сорочку, але сьогодні про дівчину і думки не було — і раптом в його уяві спливло її личко так зримо, ніби вона сама з'явилася перед ним. її темні, з іскринками, оченята сумно заглянули йому в р,ушу, ніби кликали до себе, і він гірко усміхнувся. Ну, навіщо ти думаєш про неї? Навіщо згадуєш? Поглянь на небо — високо? Отак і смердові до боярина — ще вище! Янка — бояришня, дочка другої після князя людини в місті! У самому Києвії Схаменися, парубче! Забудь! Викинь з думок!

Він тихо зітхнув і попростував додому. Над озером стояв людський гомін, чувся дівочий сміх, дитячий вереск. Під полозками санчат дзвінко гримів кришталевий лід. А він ішов поволі, мовчки, і серце його скніло від неясної тривоги і невдоволення. І тільки тоді, коли з-за снігових кучугур виглянули темні стріхи батьківської хижі, прискорив ходу.

Масниця. Радісне праслов'янське свято проводів зими. Цілий тиждень перед Великим постом над Калиновим Кутом стояв смачний дух свіжоспечених млинців, що разом з димом викочувався з широких, виплетених з лози та обмазаних глиною коминів і розносився по всьому селу. Пекли їх у кожній хатині, перекладали сиром, заливали сметаною — і знову ставили в печі, щоб достигли, розімліли, засмажилися. Пригощали ними гостей, а потім самі йшли в гості, щоб поласувати чужими млинцями, що чомусь здавалися смачнішими, ніж удома.

У середу Ганночка з самого ранку почала чепуритися: лугом та сушеним любистком змила голову, одяглася в чисту сорочку, нову плахту і барвисту корсетку. Кілька разів заглянула в цеберце з водою — чи гарна?

— Ти куди? — здивувався Добрикя. — До кого так рано?

— На Широкий Берег — до Лебедів… І тебе запрошували.

— До Лебедів? Хто б же міг там мене запрошувати?

Ганночка грайливо повела очима.

— Є там така. Тільки ти на неї і не глянув, коли вона була на озері, а все не зводив очей з…

— Ганночко! — ледве встиг обірвати сестрину мову Добриня, вражений тим, що його і Миланина таємниця — зовсім не таємниця для цієї спостережливої і проникливої дівчини. — На кого ж я мав дивитися? Я знаю рід Лебедів, але ж там усе були дрібні діти!

— Дрібні! Коли ж то було! А тепер там… — Ганночка спалахнула, як мальва на сонці. — А тепер там…

— Ага, ось воно що! — здогадався Добриня. — Як же його звати?

— Кузьмою… А ти звідки знаєш? — Ганночка була збита з пантелику.

— Кузьма… Кузьма… Я щось не пам'ятаю такого…

— Ну, де б же тобі пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…

— Гарний хлопець? — не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.

— Гарний… — Ганночка зашарілася ще дужче. — А Росиця ще краща!

— Росиця? Хто це?

— Ну, його сестра молодша.

— Та, якої я не запримітив?

— Ти здогадливий.

— І вона запрошувала мене на млинці?

— Казала: приходь з братом.

— Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.

Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою — вона пряла пряжу — і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же і опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Гакночці:

— Поїдемо! Я запряжу коня в сани!

У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом і сметаною.

Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.

— Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! — защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. — Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь — хто до нас завітав!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: