Горить свіча – Володимир Малик

— Ти ось що, Іванку, — повернувся він до брата, — прив'яжи моїх коней до своїх саней і простуй до боярина. Людей розпитаєш, де він живе… А дома скажи, щоб за мною не турбувалися. Князь у всьому розбереться і відпустить…

Його штовхнули в спину.

— Іди!

Іванко, все ще, мабуть, не розуміючи, що сталося, залишився остовпіло стояти біля саней, а Добриня, ввібравши голову в плечі, підштовхуваний ззаду міцними стусанами, важко побрів безлюдною вулицею услід за Доманом.

Нічна варта біля Софійських воріт, що вели з Ярославового города до Дитинця, тобто города Володимирового, пропустила Домана без затримки: видно, тут його знали.

Володимирів город! Збудований князем Володимиром Святославичем, він був резиденцією великих князів київських. Високий земляний вал з дубовим заборолом по ньому відокремлював його від Ярославового города і захищав князів не стільки від чужинської загрози, як від власної київської черні.

Центром Володимирового города була Десятинна церква, найстаріша кам'яна споруда Києва. Перед нею простелився Бабин торжок, просторий майдан, посеред якого на високому підмурівку стояла бронзова квадрига — четвірка мідних коней, запряжених у колісницю, привезена Володимиром Святославичем як військовий трофей з Херсонеса Таврійського. Довкола майдану, прикрашаючи князівські хороми, вивищувалися мармурові статуї старо-грецьких богів та героїв, що були привезені звідти ж.

Добриня ніколи не бував тут і тепер з цікавістю розглядався довкола. Десятинна церква, темна і похмура, стояла під самим валом, над кручею, що нависла над Подолом. В князівських та боярських хоромах подекуди світилися вікна — там горіли свічки, миготіли неясні тіні, йшло невидиме чуже життя. Князівські господарчі будівлі, хоч там свічки і не світилися, теж було добре видно, бо на майдані сторожа розіклала велике багаття, що освітлювало майже весь Володимирів город.

Він думав, що його ведуть до старшого — до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшень. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев'яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір'ям.

Добриню обдало холодом.

Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!

Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:

— Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера — твоя черга! Ха-ха! — І повернувся до підлеглих. — Киньте його туди! Та швидше!

Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки — і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.

Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.

Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік — стіна, в другий — теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!

Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев'яну підлогу…

2

Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[46][46] — угорському степу — половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.

Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.

— Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?

Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.

— Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!

Всі зупинилися. Гридні оточили князя — поклали руки на держаки мечів.

Половці наблизилися, їх було не менше сотні. Передній запитав:

— Хто ви?

— Я київський князь Михайло. А це — мої супутники, — стримано відповів Михайло Всеволодович. — А ви хто? Якого хана піддані?

— Хана Котяна… Я його син Тігак. Князь зрадів.

— О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калції Я хотів би побачити хана!

Тігак приклав руку до грудей.

— Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього, їдьте за мною!

Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну — і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.

На видноколі то там, то тут темніли юрти — то видні-лися стійбища половецьких родів.

Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.

Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[47][47] на круглій голові.

Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.

Тігак скочив з коня.

— Великий хане, я привів київського коназа Михайла — він їде в Естергом до короля Бели.

Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.

— Ай справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома! Князь обійняв Котяна.

— Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській. Котян не відповів, а повернувся до сина.

— Тігаку, сину, пригости киян якнайкраще, а мені з князем хай подадуть обід до юрти! — І відкинув важкий полог. — Прошу, княже!

У юрті стояли сутінки, було тепло і затишно. На завішаних килимами стінах висіла зброя. Долівка теж у килимах, а на них, попід стінами, лежали пухкі барвисті подушки.

Поки хан і князь роздягалися та всідалися, дві молоді половчанки внесли обід — тушковану баранину, тонкі підсмажені коржі, сир, айран та кумис. Поряд поклали вишиті рушники — витирати руки.

Хан запросив до обіду.

— Що, княже, маємо, тим і вітаємо. Зараз ми зовсім збідніли. І ледве вислизнули із Батиєвого зашморга. Ти запитав мене, чому я не в Половецькій землі, а в Угорській…

Котян запив шматок баранини кумисом і подав другу чашку князеві. Вони поволі жували їжу своїми старими, з'їденими зубами і тихо бесідували. Товмач їм був не потрібен: Котян добре розмовляв мовою своїх сусідів.

— Коли б їй був тут сам, хане, або з невеликим почтом, як я, то я подумав би, що ти теж їдеш до короля Бели шукати союзника у війні з Батиєм. Але ж ти тут з цілою ордою. Це мене здивувало, — сказав князь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: