Горить свіча – Володимир Малик

Добриня якийсь час постояв, заглиблений у розтривожені почуття, потім зиркнув униз, на паруюче плесо, де, мабуть, у глибині били теплі джерела, і йому раптом шугнула в голову хлоп'яча думка: а й справді, чому б не скупатися? Він швидко нарвав у кущах сухого зілля, скрутив з нього чималий віхоть, роздягнувся і, щулячись від морозного вітерцю, стрибнув у воду.

Крижана вода опекла його, як вогнем, але він пересилив себе і пірнув глибше — з головою.

Тепер стало тепліше. А коли віхтем та піщаним мулом розтер тіло, що враз запашіло, розчервонілося, відчув навіть приємність від незвичайного купання.

Він довго хлюпався, бовтався у студеній воді, пірнаючи з головою. Арати, що зібралися на березі, щоб подивитися на дивака-орусута, весело реготали.

Нарешті прийшов Жадігер з оберемком одягу та взуття.

— Вилазь, хлопче, та вибирай, що тобі підійде! — гукнув з берега і кинув свою ношу на сніг.

Добриня витерся якоюсь лахманиною, натягнув на себе чиєсь пристойне вбрання, одягнув кожуха, взув чоботи. Жадігер задоволене зацмокав язиком:

— Дзе-дзе! Тепер каанові не соромно буде послати тебе з посольством. Ходімо зі мною! Брат Жокте чекає… А я з його сотнею супроводжуватиму вас на той бік!

Сотник Жокте та ще чотири посли в новому вбранні стояли перед Менгу. Каан повчав його:

— Жокте, в Киюві прикинься лагідним телятком чи навіть ягнятком і не скупися на ласкаві та облесливі слова — вони все одно нічого не варті! Обіцяй орусутам життя, захист від кипчаків, які майже два століття пускали їм кров. Обіцяй їм усі блага — земні й небеснії Обіцяй усе, що на думку спаде, аби лиш повірили і відчинили ворота… А коли не повірять, не піддадуться на лестощі та вмовляння, тоді пригадай, що ти йєка-монгол[20][20], гордий степовий орел, і скажи їм, що тисячі міст і сіл уже впали до ніг Потрясателя Всесвіту та його онука Бату-каана — впаде і Киюв! Він буде дотла спалений, а головами його непокірних мешканців я перегачу їхню ріку Озі, яку вони називають Дніпром! А щоб вони уявили собі свій кінець і повірили, що я слів на вітер не кидаю, візьми з собою п'ятьох боголів-чернігівців — забий їм роти ганчір'ям, на голови накинь лантухи і в останню хвилину перемов потрощи їм черепи шокпарами[21][21]. Покажи киянам, що їх жде, якщо не піддадуться по добрій волі! А після того можеш вертатися назад. Тоді я розмовлятиму з киянами іншою мовою! Ти мене зрозумів?

Жокте зблід, нижня його губа відвисла.

— Але ж орусути поб'ють нас після цього, каане! О ару ах[22][22]!

— Ти мене зрозумів? — підвищив голос Менгу.

— Ойє, ойє! Увага і покора! — пролепетав Жокте і схилився в низькому поклоні. — Зроблю все так, як велить великий каан!

— Тоді — рушайте!

3

Київський берег — пустельний. Жодна жива душа не зустріла на ньому посольство Менгу. Зате на валах Гори і Подолу — Верхнього і Нижнього міста — стояли тисячі киян і з жахом дивилися на загін вершників, що перебрався через Дніпро і тепер крутою доріжкою піднімався до Хрещатого яру. І було чого жахатися. Кривава слава линула попереду їхніх витривалих коней. Вони вже погромили і поневолили Заліську Русь, підкорили половців, що кочували між Волгою і Дніпром, сплюндрували Переяслав та Чернігів, а нині добралися до Києва.

Було чого тремтіти!

На всіх дзвіницях міста били на сполох. Гучна луна котилася на далекі околиці — і на Дніпро, і на Десну, і на Либідь. І серця людей стискалися від смертельної туги.

Перед Лядськими[23][23] ворітьми, з яких шляхи вели до Кловського монастиря, до Берестового, до Печорського монастиря та Звіринця, Жокте сказав Добрині:

— Веди нас до Золотих воріт — головних воріт Киюва! Бо не личить нам, послам джихангіра[24][24], вступати до столиці орусутів через якісь бічні, другорядні.

Добриня повів монголів поза валом на гору.

Ось і Золоті ворота! Перед ними — просторий майдан, що поступово переходить у вулицю. Всюди тут, на узвишші, розкинулося велике передмістя, де купичилися хатини та землянки майстрового люду. Звідси пролягав битий шлях на Васильків та Поросся. А там, далі на захід, через яр Кудрявець, видніється Копирів кінець[25][25], велике передмістя, обнесене такими ж високими валами, як і Київ, тут стояли дерев'яні будинки купців, багатих ремісників та людей прийшлих — іудеїв, греків, німців, скандінавів, що колись давно лише наїздили до Києва з товарами, а згодом поселилися тут. Особливо багато було іудеїв: купці та ремісники мали двори на Копиревому кінці, а єврейська біднота заселила обидва узбіччя Білгородського шляху, що виходив із Білгородських, або Західних, воріт Копиревого кінця і вів до Білгорода на Ірпені і далі — в Болохівське князівство та Галичину. З Києвом Копирів кінець з'єднувався Іудейськими ворітьми. Ця ділянка київського валу була неприступна для ворогів.

Золоті ворота вражали величчю і красою кожного, хто вперше бачив їх. Збудовані Ярославом Мудрим у 1037 році, на природному узвишші, ворота високо підносилися над пагорбами, ярами та широкою долиною Либеді. Здалеку — з півдня і заходу — виднілася золота баня церкви Благовіщення, що стояла на кам'яних стінах воріт, і від того назвали їх Золотими.

Добрині перехопило дух. Які знайомі, рідні місця! Скільки разів проїздив він з батьком та братами через Білгородські і через Золоті ворота, везучи в Київ крицю, збіжжя, дрова! Пізніше, коли йому звернуло з сімнадцяти, і сам їздив сюди. А потім, здавши вантаж купцям чи ремісникам, бродив гамірливими вулицями та майданами міста, розглядаючи, як диво, величні собори, боярські тереми, ошатно одягнутих людей.

Які були далекі і щасливі роки! Здавалося, так триватиме довго-довго — все життя. Та ба! Чоловік думає-гадає, а Бог по-своєму повертає… Одного дня йому дуже не пощастило. І коли? Саме напередодні весілля. Думка блискавично сягнула на п'ять років назад. Йому було двадцять, Милані йшов сімнадцятий рік. І була вона найкращою, як йому здавалося, дівчиною в Калиновому Куті — білолицьою, русокосою, зеленоокою і чистою, ніби викупаною в любистку. Коли вони зустрічалися наодинці у лісі за Ірпенем, неподалік Лисівського монастиря, чи в Рудці за селом, чи в порослій ліщиною долині Кунянці, над маленькою і тихенькою річечкою Олешнею, то він не зводив з неї очей, називав її зіронькою ясною і пересипав у руках її шовковисте волосся, що пахло сонцем. Як він кохав її, як ждав того дня, коли вони обвінчаються і по закону він зможе назвати її своєю! Ждав, та не діждався! Перед самим весіллям поїхав до Києва, щоб купити ще дещо, про що згадалося в передостанній день, а коли повертався додому, то біля Білгорода дорогу йому раптом перетнули половці хана Котяна, що шастали по селах у пошуках легкої здобичі. Забрали все: коней, воза, подарунки Милані, матері та сестричці Ганночці, а самого зв'язали желею[26][26], приторочили до воза і потягнули в Половеччину…

Ніби вчора це було, а минуло п'ять довгих невільницьких літ, що здалися йому вдвічі довшими. І ось він неждано-негадано повернувся на батьківщину. Та як! Невільним мунгальським рабом, полонеником, якого мунгали, стократ жорстокіші за половців, не вбили тільки тому, що він умів ходити за кіньми, за худобою, шив кожухи та чоботи, валяв повсть для юрт і валянок, знаходив у болотах руду і витоплював з неї крицю, кував ножі. А ще, мабуть, за те, що шпарко балакав по-половецькому, а згодом навчився і по-мунгальському. Він став їм потрібен. Такими умільцями, хоча і тримали їх у чорному тілі, вони дорожили.

А тепер? Що чекає його тепер? Утекти в Києві? А чи зуміє він обхитрити досвідчених мунгальських послів?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: