Поруб вона впізнала по батькових розповідях відразу. Це була присадкувата міцна будівля з товстих соснових колод. Над самою землею — вузенькі віконечка, одні заткнуті якимось ганчір'ям, інші порожні, мов бійниці на вежах. Янка відразу здогадалася: скільки віконець — стільки ям під порубом, темних, запліснявілих. Може, в котрійсь із них і Добриня?
Біля одного віконечка порався старий гридень. Янка спочатку хотіла запитати у нього, чи не відає він в'язня по імені Добриня, але тут же згадала пересторогу челядниці і вирішила діяти інакше.
— Добрине! Добрине-е! — раптом голосно загукала вона. — Озовися, Добрине!
У відповідь — тиша. Гридень заткнув затичкою віконце і, крекчучи, підвівся, приставив долоню до вуха, як це роблять глухуваті люди.
— Ти мене, бояришне? Га? Чи кого гукаєш? Янка зрозуміла, що старий недочуває.
— Дідусю, я шукаю тут одного чоловіка — Добринею зветься. Не знаєте часом? Я заплачу вам!
— Га? Як зветься?
— Добринею.
— А-а!.. Не знаю, не знаю… Є тут — сидять… А як звуться, мені ніхто не каже… Моє діло маленьке — подати хліба та води, щоб, коли помруть, гріха на душі ні в мене, ні в кого іншого не було. А як зовуться… Не моє то діло… Та й ти, дівонько-бояришне, йди звідси, бо побачить старший, то… Йди, йди від гріха!
Янка провела поглядом по сірих колодах, по вузьких душниках і, важко зітхнувши, опустивши плечі, поволі, мов ураз постаріла, поколивала назад, до братів, а там, сказавши, що болить голова, заспішила додому…
9
Після похорону Володимира Рюриковича, після урочисто відправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнів, ждав біди. З Половецького поля доходили глухі, але страшні вісті: татари гасали по степу — виловлювали останніх половців, що ще не здалися їм, і нещадно винищували або перетворювали на своїх рабів. Кілька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав і сховатися в Криму, були затиснуті в безводному і безплідному закутку Куль-Оби[53][53] і там вимерли від голоду. Весь безконечний степ від Волги до Кавказу і до Дунаю опинився в руках Батия.
Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?
На Київ?
Якщо правді, що він мріє виконати заповіт свого діда, Чінгісхана, і зівоювати всі народи Європи аж до Останнього) моря, то не минути йому Києва! Після падіння Переяслава та Чернігова на шляху до Галицько-Волинського князівства, а там і до Польщі, Угорщини та ніімецьких князівств — він перший. Його він не обмине!!
А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. І князівські, боярські та купецькі комори майже порожні. На випадок тривалої облоги чим годувати киян?
Потрібен був господар. Князь!
Боярська дума, що зібралася в гридниці, ні до якої одностайної думки не дійшла. Одні пропонували послати послів до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, інші заперечували: “Він утік від нас! У ту саму хвилину, як татари оточували місто… Як його приймати назад? Щоб знову втік і покинув Київ напризволяще?” Треті перебирали всіх князів, близьких і далеких, які не мали зараз волості, але нікого не знаходили такого, кого б хотіли всі. Домажир же і ті, хто його підтримував, взагалі вважали, що жодного князя їм не потрібно.
— Обійдемося без князів! — гукав тисяцький. — Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума — вище князя!
В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князеві. Це бажання відчували всі і одностайно заперечили тисяцькому.
— Як можна без князя! Хто ж очолить військову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, підвівся Дмитро.
— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою… Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі…
— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!
— Є такий князь. Це Данило Романович Галицький… Нема зараз князя, щоб був сильніший за нього! Під його рукою Галицьке і Волинське князівства, він вибив угрів з нашої землі, позаторік погромив німецьких лицарів, ляхи бояться підняти проти нього меча, не в одному бою бував… Такого сильного князя нам потрібно! Об'єднати Київ з Галичем і Волинню, а болохівцям[54][54] нікуди буде подітися — приєднаються до нас самі! Тільки так ми можемо протистояти Батиєві! Іншого виходу не бачу. Рязань, Володимир і Суздаль розгромлені. Переяслав і Чернігів теж. Новгород і Полоцьк сидять собі за непрохідними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч і не багато. Та самі подумайте, яка у нього сила? Чи захистить він Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович…
В гридниці знову зчинився ґвалт. Одні кричали — Данила! Другі — Ростислава! Треті — не треба нам нікого, самі управимося! Боярство київське враз уподібнилося простолюдинам з подільського торговища — хто кого перекричить, переторгує.
Дмитро похмуро усміхнувся і знову підвівся.
— Я бачу, ми до згоди сьогодні не дійдемо. Гадаю, найкраще нам розійтися по домівках, гарно подумати, а завтра зійтися на остаточну розмову…
— Так! Так і зробимо!
— Але є ще одне діло, яке ми маємо докінчити сьогодні.
Бояри нашорошили вуха.
— Кажи!
— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!
— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!
— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.
Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.
— Ні, ні! Ходімо зараз!
Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.
— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів! Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.
— Гей, ви там — вилазьте!
З ям почали з'являтися в'язні. Не люди — привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.
Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.
— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?
Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.
— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!
— Хто ж його сюди запроторив?
— Не знаю…
Дмитро поклав руку на плече Добрині.
— Хто тебе посадив у поруб?
— Доман… Він був старшим міської сторожі.
— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!
Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.
— Доман… Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!
— Так, — відповів Добриня.
— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?
— Так.
— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб… Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?