Горить свіча – Володимир Малик

Боярин Дмитро не мав на Домажира серця і не відчував образи за те, що той, з наказу князя, перейняв у нього владу в Києві. Все в цьому світі таке нестале, непостійне, мінливе, що ображатися на будь-кого за подібну зміну просто було б і нерозумно, і смішно. Вчора — я, сьогодні — ти, а завтра, дивися, хтось третій. Бо нічого немає вічного під зорями — все пливе, все минає… Однак, як людину, Домажира Дмитро недолюблював: було в ньому щось нещире, слизьке. На устах — усміх, а в душі — щось хитреньке, непевне. Зразу й не розбереш — що за людина?

Однак привітав його приязно.

— Дорогий боярине, прошу до столу!

Домажир перехрестився на образи, розгладив цупкою п'ятірнею рудого чуба і кошлату бороду.

— Хліб-сіль господині і господарю. Щастя домові сьому! — Він сів на лаву і показав Іворові, веснянкуватому парубкові, на місце поряд з собою. — Та не обідати ми завітали до тебе, боярине, а хочемо погомоніти, як я колись обіцяв, про твою доньку Янку, що, кажуть, ще привабніше розцвіла і стала окрасою Києва. Чи не могли б ми з тобою та бояринею Анастасією породичатися? Гляньте на мого парубка — чим не красень? Вже має вісімнадцять літ, після мене успадкує дім, сукновальні і млини, землі і ліси. І здоров'ям бог не обділив, і розумом. А що трохи веснянкуватий, то з лиця води не пити…

Івор почервонів, і веснянки на носі проступили ще яскравіше. Він це знав, але нічого з собою подіяти не міг — червонів ще дужче.

— Тату! — прошепотів зніяковіло.

Та Домажир тільки махнув на нього рукою і вів далі:

— Пора вже йому обзаводитися сім'єю… От я й подумав, Дмитре, чи не гаразд нам буде поженити наших діток та й самим об'єднатися і тримати владу в Києві? Га? Вчора ти був тисяцьким, сьогодні — я, а завтра, дивись, ти знову вивернешся — і мені буде підтримка. Бо, скажу я вам, князь Володимир Рюрикович уже на ладан дише. На видужання — ніякої надії. От-от Бог прийме його душу…

— Невже такий плохий?

— Гірше бути не може… Уже й соборували… Тане, мов свічка…

— Не щастить Києву на князів, — похитав головою Дмитро. — Та ще в такий час!

— Час справді важкий і непевний, — погодився тисяцький.

— А ти заходився сина женити! — ухопився за його слова Дмитро. — Чи ж на добро се?

— Хтозна — на добро се чи на лихо. Та коли так міркувати, то й жити не захочеться, — заперечив Домажир. — Справді, нападе на нас Батий чи, може, раніше дідько його схопить — ще баба надвоє ворожила, а ми живі і про живе повинні дбати.

— Може, й так, — погодився Дмитро і звернувся до боярині:

— Тоді клич, Анастасіє, Янку та всіх наших домочадців до столу. Пообідаємо та гуртом і подумаємо. А передусім — запитаємо дочку: хоче вона заміж чи ні? Бо ж молода ще! І силувати її я не хочу… Ми з Анастасією бралися по любові, то й дочці того бажаємо…

— По любові! — хмикнув Домажир. — Яка химера! Піп обвінчає — от і полюбляться!

Бояриня вийшла і хутко повернулася з Янкою. Невдовзі за ними до горниці зайшли Микола та Степан з сім'ями. Враз стало людно і гамірно. Та як тільки Дмитро кашлянув і підвів очі, всі вмить затихли. Навіть діти.

Боярин підняв чашу.

— Дорогі мої, до нас у гості завітав тисяцький Домажир Бориславич із сином Івором. Побажаємо ж їм доброго здоров'я та смачного обіду!

Всі піднесли чаші.

— Дякую, боярине! — сказав Домажир і перший приклався до духмяної сити.

Горниця враз сповнилася гамором, розмовами, брязкотом посуду та дитячим сміхом. Одна Янка сиділа мовчки. Лице її зблідло, а в очах зачаївся страх. “Це ж по мою душу прибули вони сюди, — кольнуло її в серце. — По мою душу!.. Бач, старий шкарбан і сина притягнув на розглядини! А той витріщив баньки, мов теля, придивляється! Не придивляйся — не купиш! Аби тільки батько силою не змусив…”

Дмитро помітив її настрій, прочитав страх в очах — і підбадьорливо усміхнувся, ніби хотів викликати усміх і на її устах. Але Янка не усміхнулася у відповідь. Останнім часом, як зник Добриня і вони з батьком не змогли його розшукати, бо Домажир сказав, що ні він, ні його люди нічого про парубка не знають, вона замкнулася в собі і усміхалася дуже рідко, хіба що до маленьких племінників, з якими любила бавитися.

Взагалі в її душі робилося щось таке, чого вона й сама не розуміла і про що ні з ким порадитися не сміла. Несподівана зустріч з Добринею перевернула її життя. До того вона була дитина, підліток, отроковиця, безтурботно жила собі в сповненому достатком батьківському домі, ні про що серйозне не думала, а втішалася новизною всього, що оточувало її, — сонцем, місяцем, зимовими віхолами, весняними воркітливими струмочками, співом жайворонків та п'янким запахом молодого зела, літніми бурхливими грозами та янтарним наливом садів, осінніми зграями чорного вороння, що зліталося до Києва з навколишніх лісів, а в сім'ї — незмінною увагою та любов'ю як до найменшої.

І раптом все потускніло, померкло. Життя розділилося навпіл: те, що було до зустрічі з Добринею, і те, що настало тепер. Цей незвичайний смерд, половецький пастух, татарський невільник чомусь, як вихор, ввірвався в її життя і в її юне серце. Чи вона знайшла в ньому щось особливе? Так, він був не такий, як інші, кого вона бачила в Києві, в боярських хоромах. Він прийшов із чужого їй світу, незнаного степу, від смердючих половецьких багать та залитих руською і татарською кров'ю сплюндрованих міст, від нього віяло напівдикою силою степового коня і разом з тим досвідом і розумом людини, набагато старшої за неї, людини, що не тільки бачила смерть довкола себе, а ніби, як здалося їй, і сама вирвалася з її чіпких пазурів.

На ньому не було вишуканого одягу з дорогих тканин, що виробляли київські чи заморські умільці, не було і позолоченої зброї, як у київських молодих боярчуків; у першу зустріч, коли вона побачила його у батьківській горниці за трапезним столом, він їй здався просто дикуном — зарослим, бородатим, розпатланим, в одязі з чужого плеча, в чому він сам зразу ж признався, з почервонілим від морозних вітрів обличчям і міцними, потрісканими до крові кулаками. Але які в нього були очі! їй здалося, що він поглянув на неї так, як вона дивилася, бувало, на перший весняний ряст — зачудовано і ніжно. Так на неї не дивився ніхто — і від того серце її здригнулося і завмерло від солодкого щему.

Хіба можна забути ту мить?

Звичайно, вона знала, що він не князь, не боярин, не купець і навіть не ремісник, а простий смерд. Правда — вільний! Не раб, не закуп, а вільний! І все ж — смерд! Та коли поглянула в його чисті і чесні очі, а особливо коли побачила його постриженим, поголеним, на багато років помолоділим, то геть відігнала думки про те, що він смерд, та сповна віддалася своєму першому дівочому поривові, своєму блискавично розквітлому почуттю.

Як це з нею трапилося, вона не розуміла. Та й не дуже дошукувалася причини. Знала одне — вона раптово стала іншою. Була дитиною — стала дорослою. Була безтурботною, а тут відчула, як щось незвичне і незвичайне, таємниче невидимими сітями обплутало її серце і прив'язало до однієї тепер для неї на світі милої людини — Добрині. Як це трапилося, було для неї незбагненною таємницею. Але — трапилося. І чим більше часу минало, тим сильніше розгорялося полум'я в її юному палкому серці, їй хотілося бачити Добриню, розмовляти з ним, а вона не мала такої змоги, і це мучило її, дратувало, так що вона швидко відчула, що кохання — це не тільки радість, а й невгасиме горе. А коли дізналася від Іванка, що Добриня загадково зник, вона втратила спокій і сон, хоча нікому ні словом не обмовилася про це і думала, що жодна душа в світі не здогадується про її почуття болю й розпачу.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: