Ростислав розцінив мовчання як згоду.
— Дякую вам, кияни, за честь! Обіцяю всім захист від ворога, добробут і справедливий суд! Хтось попереду гукнув:
— Слава князеві Ростиславу!
Наперед виступив тисяцький Домажир і підніс князеві на золотому блюді хліб-сіль, а єпископ дав поцілувати великого срібного хреста.
В цей час дзвонар на дзвіниці знову вдарив у дзвони, і князь у супроводі бояр, єпископа та кліру рушив до широко розчинених дверей собору — відправляти урочистий молебень.
11
Того ж дня, ввечері, боярин Дмитро сидів у своїй кімнаті за столом. Перед ним лежав невеликий аркуш пергаменту, стояв каламар з чорнилом, а в руках він тримав біле гусяче перо.
Ввійшла бояриня Анастасія і сіла насупроти — на ліжку. Була вона, незважаючи на літа, моложава, гарна і горда жінка, з пишними чорними косами, в яких ще не зацвіла сивина, і темними глибокими очима. Знаючи, що боярин кохає її, як і в молодості, і любить, як дбайливу матір його дітей, користувалася іноді своїми чарами і своїм впливом, щоб домогтися свого.
З цим і прийшла.
— Дмитрику, — почала лагідно, — невже ти хочеш занапастити нашу єдину доньку?
Дмитро поклав перо і здивовано підняв на неї очі.
— Не говори загадками, люба. Що ти маєш на увазі? Кажи!
Анастасія нахмурила брови.
— Хіба ти не бачиш, що Янка загубила голову через цього зайду-смерда, якого ти не знати з якої причини пригрів біля серця?
— Через Добриню?
— Так.
— Ну, вже й загубила! Вона ще дитина! Може, й закохалася. То й що? Через півроку чи рік це кохання розвіється, як дим!
— А якщо не розвіється? Янка, сам знаєш, дівчина незвичайна — гаряча, як вогонь, що візьме собі в голову, того й клином не виб'єш. Та й довірлива дуже. А він може скористатися з цього і… Ой, боюся я! Нерівня він їй — смерд! Та й старший на цілих десять літ!
— Я теж старший за тебе на десять літ, та й нічого, живемо, слава Богу! — усміхнувся Дмитро.
— Ти боярин, а він смерд! Чому ти не хочеш зрозуміти цього? До Янки сватається молодий Домажирич — ось хто їй до пари! Боярин, єдиний син, усі статки-маєтки залишаться йому! А Янка, як остання дурепа, гарбуза йому піднесла! І через кого? Через половецького конюха, татарського раба, простого смерда! Ганьба яка!
Дмитро підійшов до жони, сів поряд, обняв за плечі.
— Настуню, про що ти мовиш? Коли б ти тільки знала, в який час ми живемо, яка розпука і тривога кожного дня холодить моє серце! Які грозові хмари збираються над нами! Коли б ти тільки знала це, то не затівала б цієї розмови!
Анастасія підвела на нього очі. Злякано кинулася.
— Що ж трапилося? Що з тобою?
— Зі мною нічого. А з нами всіма, з Києвом, з народом усім як не сьогодні, то завтра скоїться біда! Хіба ти не відчуваєш, що ми стоїмо на краю прірви, страшної прірви? Якщо ми в неї впадемо, то вже не виберемося! Хіба у тебе немає відчуття, що кожної миті наше життя може обірватися.
— Боже! Про що ти говориш! — сплеснула руками бояриня.
— Степ заворушився, мила, гуде, двиготить! Щось там робиться таке, що нагонить на мене жах. Чорні клобуки з Росі і наші люди з Княжої Гори[56][56] та Дівиці[57][57] повідомляють, що вже майже всіх половців татари перебили або взяли в полон. Тепер між Батиєм і нами ніхто не стоїть! Отже, надходить наша черга! А ти сушиш голову примарними страхами! Доччиним коханням!.. Та, може, і ми, і вона приймемо завтра мученицьку смерть! Може, Янці судилося стати рабою чи наложницею поганина-степовика! Ось про що я думаю щодня і щогодини! І в таку хвилину ти примушуєш мене власною рукою вирвати з Янчиних грудей святий вогонь кохання і затоптати його!.. Я теж не сліпий і бачу все. Спочатку хотів було вчинити так, як ти радиш. Та, подумавши і уявивши, що нас чекає, зупинився. Жаль мені стало дівчинки нашої — ще й життя не бачила, тільки почала розквітати, а вже над її головою збираються грозові хмари. Навіщо ж іще і я завдаватиму їй горя? Тож хай буде те, що має бути! Хай наше любе зернятко-доцюнятко не зазнає від нас лиха, а живе своїм життям і своїми почуттями, бо інших радощів їй, може, не судилося зазнати.
— Дмитре! Мені страшно! Що ти мовиш?
— Я вже подумую про те, щоб відіслати тебе з Янкою, невістками та онуками з Києва. Десь у тихе далеке місце, куди б не дісталися татари. Але — куди? У Новгород, Полоцьк чи Галич?
Анастасія з жахом дивилася на чоловіка.
— Ми нікуди не поїдемо з Києва! І Янки не пущу, і внуків! Якщо помирати, то разом! Ні, ні, не поїдемо ми нікуди! І — що Бог дасть! Хоч і смерть!.. Ні, ні — з Києва ні кроку! Де ще є вищі і міцніші вали та більше людей? Якщо Київ не вистоїть, то яке ж місто вистоїть? Дмитро поцілував її в голову.
— Будемо сподіватися на це, люба. От тільки наш новий князь — не та людина, що потрібна зараз Києву. Я знаю його — не зуміє він захистити нас. Як тільки запахне смаленим — накиває він п'ятами з Києва і залишить нас напризволяще, як і князь Михайло Всеволодович.
— Що ж нам робити?
— Пишу в Галич князеві Данилу Романовичу — хай візьме Київський стіл. Він єдиний, хто має силу військову і військове уміння. Більше нікого не бачу… Ти йди — спи, а я трохи ще посиджу, бо час не жде — треба поспішати.
Анастасія прихилила голову до Дмитрових грудей — тихо заплакала, а потім, поцілувавши боярина в голову, мовчки вийшла з покою.
…Другого дня, вранці, коли сім'я поснідала, Дмитро вийняв з-за пазухи невеличкий аркушик пергамену і поклав перед собою.
Всі мовчали. Давній звичай не велів вставати із-за столу раніше господаря. Та й відчувалося, що він хоче сказати щось важливе.
Боярин розгладив рукою пергамен, глянув на синів.
— Тут ось лист до князя Данила. Я пишу: “Наш благодійнику, княже Даниле Романовичу! Аще одержиш це послання, то знай: князь Великий київський Володимир Рюрикович помер, а його стіл посів князь смоленський Ростислав Мстиславич, онук Давидів, четвероюрідний брат твій. Але ти, княже, старший за нього в роді княжому — і стіл київський по праву належить тобі. Прийди і сядь на ньому! І захисти нас від богопротивних мунгалів, нарекомих татарами, від царя їхнього Батия! А писав це в літо 6749 Дмитро, боярин київський”. Ось так… Цього листа треба відвезти в Галич — і якомога швидшеї — Він знову глянув на синів, що сиділи по другий бік столу. — Доведеться їхати комусь одному з вас, бо лист дуже важливий. Якщо його перехоплять люди князя Ростислава, то не зносити мені голови. Та й гінцеві теж. Отож вибирайте з-поміж себе — хто поїде? Ти, Степане? Чи ти, Миколо?
Сини, переглянувшись, мовчали. Видно, нікому з них їхати в таку несподівану і небезпечну дорогу не хотілося. Бояриня Анастасія, збліднувши, скрикнула:
— Дмитрику, а може, якось обійдеться без листа? Може, хай уже залишається в Києві князь Ростислав? Дмитро сумно усміхнувся.
— Ні, мати, не обійдеться! Листа треба допровадити в Галич і передати у власні руки князеві Данилу! Отже, їхати хтось мусить!
— Тоді дозволь мені, боярине, — тихо промовив Добриня, який упродовж усього сніданку жодним словом не встрявав у розмову і навіть намагався не зустрітися поглядом ні з Янкою, ні з бояринею Анастасією.
— Тобі? — здивувався Дмитро. — Та чи ти розумієш, що береш на себе?
— А чому ж не розумію? — Добриня сумно усміхнувся. — Шлях далекий, небезпечний і важкий. Але не сумнівайся в мені, боярине, я звик до всього. Доберуся і до Галича! Дозволь!
Анастасія стрепенулася, очі її блиснули радістю.
— А чому б і ні, Дмитре? Хлопець звик до незгод! Хай іде! Йому навіть безпечніше, бо його ніхто не знає, а Миколу та Степана знає увесь Київ…
— Воно-то так, — вагався Дмитро. — Але…
Тут втрутилася Янка.
— Тату, дозволь Добрині поїхати — він добереться до Галича і щасливо повернеться назад. Чує моє серце! Дмитро переглянувся з бояринею і засміявся.
— Ну, якщо чує твоє серце, тоді я згоден. Хай їде Добриня! Зараз я накажу приготувати все потрібне для дороги — і в путь!