Горить свіча – Володимир Малик

9

Після похорону Володимира Рюриковича, після урочисто відправлених дев'ятин та сороковин, Київ затих, присмирнів, ждав біди. З Половецького поля доходили глухі, але страшні вісті: татари гасали по степу — виловлювали останніх половців, що ще не здалися їм, і нещадно винищували або перетворювали на своїх рабів. Кілька половецьких племен, яким пощастило вислизнути з татарських облав і сховатися в Криму, були затиснуті в безводному і безплідному закутку Куль-Оби[53][53] і там вимерли від голоду. Весь безконечний степ від Волги до Кавказу і до Дунаю опинився в руках Батия.

Куди направить свого бойового коня кривавий хан тепер?

На Київ?

Якщо правді, що він мріє виконати заповіт свого діда, Чінгісхана, і зівоювати всі народи Європи аж до Останнього) моря, то не минути йому Києва! Після падіння Переяслава та Чернігова на шляху до Галицько-Волинського князівства, а там і до Польщі, Угорщини та ніімецьких князівств — він перший. Його він не обмине!!

А як оборонятися? Князь помер, дружини немає, та й зброї обмаль. І князівські, боярські та купецькі комори майже порожні. На випадок тривалої облоги чим годувати киян?

Потрібен був господар. Князь!

Боярська дума, що зібралася в гридниці, ні до якої одностайної думки не дійшла. Одні пропонували послати послів до Михайла Всеволодовича, щоб повернувся, інші заперечували: “Він утік від нас! У ту саму хвилину, як татари оточували місто… Як його приймати назад? Щоб знову втік і покинув Київ напризволяще?” Треті перебирали всіх князів, близьких і далеких, які не мали зараз волості, але нікого не знаходили такого, кого б хотіли всі. Домажир же і ті, хто його підтримував, взагалі вважали, що жодного князя їм не потрібно.

— Обійдемося без князів! — гукав тисяцький. — Створимо свою, боярську, дружину! Дамо зброю городянам! Боярська дума — вище князя!

В цьому було щось розумне, коли б не випирало Домажирове бажання самому захопити ту владу, яка належала князеві. Це бажання відчували всі і одностайно заперечили тисяцькому.

— Як можна без князя! Хто ж очолить військову силу киян, коли потреба настане? Може, ти, Домажире? Коли галас трохи затих, підвівся Дмитро.

— Доброчесні бояри київські, — промовив він. — Здавна повелося так, щоб у Києві був князь. Та ще й не простий, а великий, самодержець землі нашої! Він був нам батьком і військовим вождем, а ми були його опорою… Тим більше потрібен князь зараз, коли загрожує нам страшна сила — Батиєва орда! І не будь-який князь, а розумний, сильний, князь-воїн, що має добру дружину і не раз зустрічався з ворогом у полі…

— Кого маєш на увазі, Дмитре? Кажи!

— Є такий князь. Це Данило Романович Галицький… Нема зараз князя, щоб був сильніший за нього! Під його рукою Галицьке і Волинське князівства, він вибив угрів з нашої землі, позаторік погромив німецьких лицарів, ляхи бояться підняти проти нього меча, не в одному бою бував… Такого сильного князя нам потрібно! Об'єднати Київ з Галичем і Волинню, а болохівцям[54][54] нікуди буде подітися — приєднаються до нас самі! Тільки так ми можемо протистояти Батиєві! Іншого виходу не бачу. Рязань, Володимир і Суздаль розгромлені. Переяслав і Чернігів теж. Новгород і Полоцьк сидять собі за непрохідними для мунгальських коней болотами, але й вони дрижать. Залишається князь смоленський Ростислав Мстиславич. Я знаю, є серед вас його прихильники, хоч і не багато. Та самі подумайте, яка у нього сила? Чи захистить він Київ? Тому я думаю: найкраще це зробить Данило Романович…

В гридниці знову зчинився ґвалт. Одні кричали — Данила! Другі — Ростислава! Треті — не треба нам нікого, самі управимося! Боярство київське враз уподібнилося простолюдинам з подільського торговища — хто кого перекричить, переторгує.

Дмитро похмуро усміхнувся і знову підвівся.

— Я бачу, ми до згоди сьогодні не дійдемо. Гадаю, найкраще нам розійтися по домівках, гарно подумати, а завтра зійтися на остаточну розмову…

— Так! Так і зробимо!

— Але є ще одне діло, яке ми маємо докінчити сьогодні.

Бояри нашорошили вуха.

— Кажи!

— Як це завжди бувало у нас, після похорону князя князь-наступник, спадкоємець обов'язково перетрушує поруб. Хто там сидить? За віщо? За провину? Чи без провини?.. Та оскільки князя у нас немає і невідомо, коли буде, ми повинні зробити це самі!

— Правильно! Правильно! — загули бояри, раді хоч у цьому незначному ділі проявити одностайність. — Відчинити поруб і випустити безвинних! Та й тих, хто свою провину спокутував! Ходімо туди! Ходімо!

— Не поспішайте! Це можна зробити і завтра! — намагався перекричати бояр тисяцький Домажир.

Та його не захотіли слухати. Мало хто вірив, що новий князь настановить хитруна Домажира тисяцьким, тому вважали за непотрібне слухатися його.

— Ні, ні! Ходімо зараз!

Натовп вивалив із гридниці і з галасом рушив до порубу.

— Де сторожа? Відкривайте ями! Випускайте в'язнів! Збіглися сторожі — відчинили двері, ляди, поставили драбини.

— Гей, ви там — вилазьте!

З ям почали з'являтися в'язні. Не люди — привиди. В кожухах, свитках. Худющі, зарослі, жовті, брудні, з почервонілими очима, що жмурилися від яскравого світла. З надривним бухиканням та стогоном.

Коли виліз Добриня, Дмитро ледве впізнав його.

— Ти?.. Тут?.. А ми скільки шукали тебе! — І суворо глянув на Домажира. — Як же це розуміти, боярине? Ти ж казав, що цього парубка тут немає! Га?

Той витріщився на молодого в'язня, що рукою закривав очі від сонця.

— Але, їй-богу, боярине, я нічого не знав про нього!

— Хто ж його сюди запроторив?

— Не знаю…

Дмитро поклав руку на плече Добрині.

— Хто тебе посадив у поруб?

— Доман… Він був старшим міської сторожі.

— Доман? — вигукнув Домажир. — Він справді був старшим, але мені про тебе нічого не сказав! Я спитаю в нього! Я дізнаюся! Обов'язково!

Тисяцькому було соромно перед Дмитром, і він щиро обурювався, хоча, коли б хотів, давно б міг заглянути в ями і пересвідчитися — сидить тут Добриня чи ні.

— Доман… Це той, що намовляв нас добровільно піддатися татарам!

— Так, — відповів Добриня.

— Отже, він тебе зустрів, упізнав і кинув у яму, щоб розквитатися за сутичку на майдані?

— Так.

— Мерзенний негідник! Мені пам'ятається, князь Михайло його самого був посадив у поруб… Як же він опинився серед сторожі князя Володимира Рюриковича?

— А князь Володимир, коли сів у Києві після князя Михайла Всеволодовича, випустив його, як оце ми зараз випускаємо, і, знаючи його з давніх часів, взяв до себе на службу, — відповів Домажир.

— Ось як! Варто було б з цим Доманом побесідувати та дізнатися, що він за птиця! — з погрозою в голосі сказав боярин Дмитро. — Ну, це ми можемо зробити й пізніше. А зараз, Добрине, поїдемо до мене! Хай бояри самі тут розбираються…

Прибувши додому, Дмитро передусім повів Добриню в челядницьку, велику присадкувату будівлю, де знаходилися боярські служби та жила челядь. З кухні дихнуло гострим запахом хліба, що загнічувався в печі, та різної їжі, що готувалася для боярського столу. У Добрині затремтіли ніздрі і зашуміло в голові від тих запахів. І йому коштувало чималих зусиль, щоб стримати себе і не попросити чого-небудь попоїсти.

Дмитро не посадив його відразу до столу, а розсудив інакше.

— Горпино, — звернувся він до немолодої вже жінки-кухарки. — Ти бачиш цього парубка Добриню?

— Бачу. На ньому лиця немає. Та й нужа, видно, заїла. Звідки він?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: