— Дякую, боярине, — підвівся Добриня. — Я радий, що можу прислужитися тобі. А ще радий тому, що сьогодні надвечір доберуся додому, в Калиновий Кут. Там, мабуть, мене вже і не ждуть…
12
Минув місяць. Одного літнього дня, в післяобідню пору, по битому шляху з Білгорода до Києва поспішала кінна дружина галичан.
Довкола шляху стояв ліс. Пахло суницями. Попереду їхало двоє — князь Данило та Добриня. Хоча їх ніхто не міг підслухати, розмова велася впівголоса, бо була серйозна і важила багато.
— Вже скоро Київ. Як же безперешкодно в'їхати в нього? — спитав князь. — Якщо дозорці Ростислава здалеку помітять нас, то зачинять ворота. А тоді що? Брати місто приступом?
Добриня заперечив:
— Приступом не візьмемо, князю. У Ростислава Мстиславича дружина невелика, зате міські вали могутні. Як їх узяти? Менгу мав значно більше війська, ніж у тебе, та й то відступив… Ні, треба придумати щось інше!
— Що ж?
— Не знаю… Мабуть, мені варто поїхати попереду до боярина Дмитра, а він уже щось придумає.
— Згоден з тобою. А як же ми?
— Поки дорога йде лісом, дружину з Києва ніхто не побачить, а на підході до міста, біля Кудрявця, заховайтеся в заростях і ждіть мого знаку — я двічі ударю в дзвін. Тоді чимдуж мчіть до воріт…
Князь задоволене оглянув ставну постать свого співрозмовника, похвалив:
— А ти молодець! Розумно намислив! Зробимо так, як ти кажеш, — їдь до боярина Дмитра! Я ждатиму твого знаку.
Добриня приклав руку до грудей, мовчки вклонився і вдарив ногами коня.
Широка дорога незабаром розгалузилася на дві — одна повела вгору, до Білгородських воріт, а друга повернула праворуч — низом, понад Либіддю, до Золотих. Добриня поїхав прямо, піднявся на гору, поминув ремісницький посад, густо забудований і чималими будинками, і халупами, і різними майстернями, і опинився на майдані перед Білгородськими ворітьми. Тут було людно. Одні входили в місто, інші виходили. Немолодий рудобородий страж преспокійно дрімав собі, сидячи проти сонця на лаві під стіною. З вежі звисала йому до колін вірьовка: смикни — і вдарить на сполох дзвін. При боці — меч, а щит і спис лежали просто на землі.
Добриня скочив з коня — наблизився. Чому така безпечність? Чому лише один страж біля воріт? Інші сплять у сторожці чи гайнули кудись?
Він зазирнув у сторожку — ніде нікого. Дивно!
Глянув на Іудейські ворота, до яких вела пряма широка вулиця, — відчинені. І теж жодного стража не видно.
Вийшов знову на майдан — вартовий, як і раніш, посопував носом, вряди-годи, не розплющуючи очей, відмахувався від мух, що роїлися біля заслиненого рота. Ледь помітний подих вітерцю доніс від нього сильний запах пива.
Так от воно що! Мабуть, варта набухалася і розійшлася хто куди, а цей залишився на чатах…
Добриня замислився. Що робити? їхати до боярина Дмитра чи самому впоратися з цим сплюхою? Їхати до боярина — згайнувати дорогий час. І хтозна, що буде потім. А тут така слушна нагодаі
Він сів поряд зі стражем, обняв його попід руки — легенько струснув. Той буркнув спросоння:
— Це ти, Саво? — Але очей не розплющив.
— Я, — глухо відповів Добриня. — Може, подрімаєш у сторожці? А я тим часом посиджу замість тебе.
— Умгу, посидь…
— То тримайся за мене! Вставай От-так! Ходімо! Страж ледве плутав ногами. Добриня перекинув його руку собі через плечі і так дотягнув до дерев'яної сторожки, що приліпилася біля внутрішнього боку міського валу. Там поклав на низький піл для спання, засланий якоюсь кожушиною, зачинив двері і взяв їх зовні на засув.
Ну, от — півділа зроблено. Тепер треба подати сигнал князеві і дочекатися, поки він з дружиною вступить у Київ. Тільки б якась випадковість не стала на перешкоді!
Добриня повернувся на майдан, сів на лаву і, ніби ненароком, двічі сіпнув за вірьовку. Протяжно, басовито загув дзвін.
Люди оглянулися на всі боки, підвели голови вгору, але всюди було спокійно. Страж дрімав собі, повісивши голову, вірьовка лежала на його плечі. Отже, сп'яну, мабуть, — так можна було подумати. І кожен поспішив по своєму ділу.
Та незабаром загула земля — із долини на гору, де кінчалося передмістя, виринув загін вершників. Він мчав щодуху — і перехожі сипонули врозтіч з-поперед кінських копит. А гул наростає, наближається — вже видно, як має червоне корзно князя Данила. Вже чути, як хропуть, як важко дишуть зморені коні.
Тоді Добриня схопився з лави і скочив у сідло. Приєднався до галичан.
— Шлях вільний, князю! Вперед!
Вони без перешкод промчали Білгородські, Іудейські, Софійські ворота і ввірвалися на Бабин торжок — оточили великокнязівський двір. Приголомшені несподіваним нападом, дружинники смоленського князя не вчинили ніякого опору — здалися відразу.
— Де ж князь Ростислав? Знайдіть його! Приведіть сюди! — гукнув Данило.
Гридні метнулися в терем — невдовзі вивели на майдан переляканого князя Ростислава, і він покірно схилив голову перед переможцем.
— Пробач, брате Даниле, зайняв я Київ не по старшинству. Тепер прийшов з повинною — здаюся на твою милість.
Закам'яніле Данилове обличчя трохи розпогодилося, але голос прозвучав суворо:
— Ну, що ж — повинну голову і меч не січе… Відведіть князя в терем до пори до часу!
13
Не гаючись ні хвилини, Добриня притьмом помчав до боярина Дмитра. На стукіт в оглядове віконце виглянув дворецький Никодим.
— Добриня! — вигукнув зраділо і відчинив ворота. — Де ти стільки пропадав? Боярин уже питав — чи не заявлявся? Для чогось ти йому дуже потрібен. Казав: прибуде — відразу до мене! Та й моя стара зрадіє: полюбили ми тебе, мов сина!
Добриня розчулено обняв старого, суворого на вигляд чоловіка. Він знав, що у Никодима та Горпини немає дітей, що вони одинокі, але не сподівався на такі щирі, навіть батьківські почуття до себе. Очі його зволожилися.
— Дякую, вую Никодиме! Дякую за добрі слова! Ви теж для мене як рідні! — Тут він помітив біля конов'язі осідланих коней. — Чиї то? У боярина гості?
Никодим дещо зневажливо махнув рукою.
— Е-е… Набиваються в гості… Тисяцький Домажир з сином. Уже вдруге приїжджають. Чув, хочуть молоденьку бояришню висватати.
Добриню мов хто вдарив по серцю.
— Ну, й що? Висватали?
— Який біс знає! Нам же того не кажуть… Бачу тільки — з обіду сидять… Наше діло — вівса коням завдати, сіна, води, ворота зачиняти та відчиняти, а їхнє — боярське…
Яке боярське — не сказав, хоч і бубонів ще щось. Та Добриня вже не чув. Або ж чув — та ніщо вже не доходило до його свідомості, бо був оглушений несподіваною звісткою.
Янка виходить заміж! Виходить заміж! Янка виходить заміж!
Усього сподівався — тільки не цього.
Не хотілося вірити! Навпаки, хотілося думати, що це лише поганий жарт, хворобливий сон, якась бридка омана. Однак підстав не вірити немає. Никодим — прямодушний чоловік і сказав те, що знав, правду.
Він гірко в душі усміхнувся і незлобиво, з болем покепкував з себе: “Гм, а чого ж ти хотів, на що сподівався? Що вона уподобає тебе? Тебе — смерда? Ждатиме тебе — половецького кощія[58][58]? Смішний ти, хлопче! Як така безглузда думка могла залізти тобі в голову? І як ти насмілився навіть думати про таке? Віл коневі — не товариш! Брага меду — не рідня! Смерд бояришні — не рівня!”
Та тут в його уяві раптом випливли, мов з туману, глибинно-темні Янчині оченята. Як вони поглянули на нього! Ніби заглянули в саму душу! Від того погляду навіть холодний камінь забризкав би іскрами і загорівся б, як смола! А в нього ж у грудях не камінь, а живе гаряче серце! Невже ж воно помилилося? Дало себе обманути? Так ні ж! Був той погляд, був! І сорочка вишивана була! Хіба б він, смерд, посмів без усього цього на щось надіятися? Хіба б міг сподіватися, коли б Янчині очі, сповнені якихось неясних, невисловлених, затаєних почуттів, не сказали йому того, що творилося у дівчини в серці і чого не міг, чи не хотів, чи боявся сказати її язик?