Горить свіча – Володимир Малик

— Щойно з порубу.

— З порубу! Ой лишенько! Нещасний! Скільки намучився, настраждався!

— Не мало! Вода гаряча є?

— — Чому б не було!

— Тоді скажи Никодиму, щоб наносив у лазню. Хай постриже та покупає цього хлопця… А ти знайди для нього що-небудь з одягу. Та не недоносків, а ліпшого! І щоб був по ньому! Степанів, здається, якраз підійде… А як покупається та одягнеться — нагодуй добре! Зрозуміла?

— Чому б не зрозуміти? Хутко все зробимо! Дмитро схвально хитнув головою і глянув на Добриню.

— Зайдеш потім до мене!

— Дякую, боярине.

10

Вийшовши після обіду на просторий боярський двір, Добриня побачив біля хоромів, в оточенні матері та батьків, Янку. Вона стояла спиною до нього і не помічала його. Всі були чимось схвильовані і впівголоса жваво розмовляли.

Ніхто на нього не звертав уваги, аж поки боярин, вийшовши з дверей і спускаючись на сходах вниз, не загукав:

— Швидше, хлопче, швидше! Діло спішне! Ходи сюди! Добриня прискорив крок, відчуваючи, як сильніше забилося серце.

Та й як воно могло не забитися, коли Янка, швидко повернувшись до нього, раптом з несподіванки скрикнула і почала бліднути. Тіло її напружилося, по-дитячому ніжна шийка витягнулася, а тонкі руки в білих бебряних[55][55] рукавах стрепенулися, мов лебедині крила. Здавалося, вона от-от кинеться йому навстріч.

Це помітили всі. Бояриня Анастасія почала червоніти від гніву, очі її округлилися, стали злими. Микола і Степан переглянулися: для них це була новина. Вони не вірили своїм очам. Янка, їхня сестриця-коза, закохалася? І в кого — в смерда? Вони лупали очима, але мовчали.

Дмитро заховав усмішку у вусах.

— Що? Не чекали гостя? Я й сам, признатися, не чекав. Та трапилося сьогодні чудо: упізнав його серед князівських в'язнів, яких ми випустили з порубу. А вам не сказав, щоб потішити несподіванкою.

— Міг би й сказати, — буркнула невдоволено бояриня і поглядом показала на Янку, що все ще не могла отямитися від потрясіння. — Міг би й сказати!

Добриня зупинився, мовби хтось штовхнув його в груди. Він не сподівався такої зустрічі. Він гадав, що ніхто не здогадується про ті взаємини, що склалися між молоденькою бояришнею і ним, про їхні почуття, ще не висказані і неясні для них самих. А виходить, бояриня все помітила, все знає. Невже Янка їй сама розповіла? Чи нині мимовільно викрила себе, побачивши його?

Під серцем у нього похололо. Він розумів, яка прірва лежить між ним і Янкою, смердом і донькою боярина. Тут не тільки можна знову потрапити в яму, а й голови позбутися!

Як же йому повестися? Що сказати?

Всі дивилися на нього, і він не міг далі мовчати. Тому, схиливши у поклоні голову, хрипко промовив:

— День добрий вам! Я радий всіх вас бачити при здоров'ї!

І, випроставшись, проникливе глянув спочатку на Янку, а потім на бояриню. Стояв перед ними схудлий, змарнілий і не відав, що від того виглядів і стрункішим, і молодшим, ніби мав не двадцять п'ять літ, а дев'ятнадцять чи двадцять. Йому до лиця був Степанів одяг, у який нарядила його кухарка, і в ньому він нічим не відрізнявся від боярських синів. Навпаки, — вигравав у порівнянні з ними, бо був тонший у стані і ширший у плечах, а обличчя мав виразне, різко окреслене, мужнє, на якому особливо чітко виділялися під чорними розкриленими бровами розумні, людяно-добрі, проникливі очі. Їх погляду не витримала навіть бояриня Анастасія і з досадою опустила голову.

Він хотів також подякувати бояринові за доброту, яку той проявив до нього, забравши з порубу на княжому дворі і надавши змогу прибрати пристойної людської подоби. Але тут на Софії ударив гучний урочистий благовіст, і Дмитро рушив до воріт.

— Ходімо вже! Ходімо! Бо й так запізнилися — не протовпимося наперед! Всі заспішили за ним.

— Щось трапилося? — звернувся Добриня до Миколи, що опинився поряд.

— Щойно нас повідомили, що в місто в'їхав з дружиною новий князь — Ростислав Мстиславич Смоленський. Для всіх це така несподіванка! Адже його ніхто не кликав і не ждав!

— Мабуть, таки хтось повідомив, що старий князь помер? От і приїхав!

— Не без того.

На майдані, перед собором, вже копошився багатотисячний людський мурашник. Тут можна було побачити і чоловіків, і жінок, і старих, і малих, бояр в оксамитових каптанах і старців у лахах, з торбинами через плечі, ремісників у шкіряних фартухах і ченців у довгих чорних рясах, товстих червонощоких купчих у рясних спідницях і нестрижених смердів у плоскінних штанях та личаках.

Люди все прибували і прибували, і кожному хотілося пробитися наперед, щоб на власні очі уздріти нового князя і його почет.

Князь стояв на паперті в оточенні своїх бояр, а також і тих київських, які чи то мешкали поблизу, чи були попереджені про його прибуття загодя і встигли зайняти почесні місця біля самого собору. За ними видиілася сторожа в повному військовому обладунку, а кінна дружина, що вишикувалася в бічних вулицях та по обидва боки майдану, теж була напоготові по першому знаку ринутися князеві на підмогу. Він сторожко зиркав на киян. Мабуть, зважував — чи приймуть? Чи доведеться тікати? Бо ж прибув, вважай, самозванцем, якщо не врахувати поспіхом написаної цидулки тисяцького До-мажира з вісткою про смерть Володимира Рюриковича і запрошенням на Київський стіл. Та інших підписів, окрім Домажирового, на цидулці не було, тому Ізяслав не без підстав почував себе самозванцем, а самозванця, як це нерідко бувало, кияни могли і не прийняти. Його бояри і ліпші мужі теж відчували себе невпевнено і трималися один побіля одного, ніби готувалися до відбиття нападу: на головах — шоломи, правиці — на держаках мечів. Щоб не штовхатися в тісняві, Дмитро зупинився.

— Стіймо тута. Що треба, побачимо і почуємо звідси. Дзвони на дзвіниці раптово обірвали своє урочисто-веселе гучання, і тоді на майдані поволі почав улягатися людський гомін.

Князь ступив кілька кроків наперед, піднявся на якесь невидиме здалеку підвищення, підняв руку і почекав, поки настане тиша.

Був він худий, гостроносий. Довга руда борода закривала половину грудей і передню частину золотого ожерел-ля, що було знаком приналежності до князівського роду, а в бою, надіте поверх кольчуги, захищало горло і шию.

Коли всі затихли, він голосно — на весь майдан — вигукнув:

— Доброчесні кияни і киянки! Бояри київські, ліпші мужі, купці і весь люд київський! Предостойний єпископе і весь клір! Князь великий київський Володимир Рюрикович в бозі упокоївся. Київ осиротів, і я прибув сюди, щоб посісти Золотий Київський стіл і стати вашим князем!

Кияни мовчали. В інший час, може, знявся б галас, хтось би ремствував, протестував, хтось би підтримував криком. Але сьогодні, нажахані страшною загрозою Батиєвого нападу, ніхто й рота не відкрив. І не тому, що довкола стояла князівська дружина і її хтось боявся, а тому, що ця — хай і невелика — дружина могла пригодитися для захисту Києва.

Ростислав розцінив мовчання як згоду.

— Дякую вам, кияни, за честь! Обіцяю всім захист від ворога, добробут і справедливий суд! Хтось попереду гукнув:

— Слава князеві Ростиславу!

Наперед виступив тисяцький Домажир і підніс князеві на золотому блюді хліб-сіль, а єпископ дав поцілувати великого срібного хреста.

В цей час дзвонар на дзвіниці знову вдарив у дзвони, і князь у супроводі бояр, єпископа та кліру рушив до широко розчинених дверей собору — відправляти урочистий молебень.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: