— Прощавайте! Я більше ніколи не повернуся сюди, щоб не завдавати вашій родині, що так тепло і щиро привітала мене, прикрощів і нещастя!
Він хотів ще сказати, щоб боярин не ображався на нього за поспішний від'їзд, але, передумавши, махнув рукою і смикнув за поводи.
— Вйо!
Посеред двору його наздогнав Микола. Підбігши, поклав йому на плече руку, винувато опустив очі.
— Ти ось що, Добрине, не сердься на нас, — промовив глухо. — Ти хороший хлопець, хоч і смерд, але ж… Ну, сам розумієш… Так треба!
— Розумію, — з натугою в голосі відповів Добриня і знову торкнув коня. — Но-о!
Та тут над ворітьми закалатало било.
— Батько приїхав! — з радісним криком кинувся до воріт Микола і підняв защіпку. — Заїзди, тату!
Це справді був боярин Дмитро. Боярин віддав синові коня, окинув оком двір.
— От добре, що ви всі тут! Маю звістку, та й побалакати треба! — Він попростував до лавки, сів. — Підходьте ближче!
Добрині було ніяково, і він лаяв себе, що не виїхав з двору трохи раніше. Тепер, чого доброго, Дмитро помітить, що між ним і Миколою та Степаном пробігла чорна кішка, почне розпитувати. А що сказати?
Та боярин був чимось так заклопотаний, що нічого не помітив. Був заглиблений у себе і думками витав бозна-де, аж поки Степан запитав:
— Так що ж за звістка? Ми тебе слухаємо, татуї Дмитро тихо промовив:
— Князь Данило настановив мене київським тисяцьким, воєводою.
Це була для всіх справді несподівана новина. Степан здивовано вигукнув:
— Та ну! Ух, ти! Чому ж ти не радієш, батьку?
— А чому радіти? Турботам, що впадуть на мою голову?
— Ну, які там турботи! Хіба що Домажир злитиметься! Заздритиме!
— Е-е, що там Домажир! Якщо дурний, то хай злиться! Але то пусте! Князь Данило завтра від'їжджає до Галича, а Київ залишає напризволяще! Ось моя справжня неприємна звістка!
— Як залишає?.. Не хоче бути великим князем? Ще такого не бувалої А хто ж порядкуватиме в Києві? — Сини були страшенно вражені.
— Виходить, я. І за князя, і за тисяцького. І це тоді, коли ось-ось нагрянуть непрохані гості!
— Батий з ордами?
— Батий.
— Ти це знаєш напевне, тату?
— Батий підняв чорне знамено війни! Отже, незабаром вирушить у похід, а може, вже й вирушив і ось-ось буде тут. Про це повідомив князь Данило.
Від цієї звістки всі заніміли. Степан помітно зблід і перестав розпитувати батька, у Миколи округлилися очі, а Добриня раптом відчув, як, незважаючи на спекотний день, поза спиною прокотився неприємний холодок.
Нарешті до Степана повернувся дар мови, і він хрипло видавив з себе:
— Що ж нам робити?
— От давайте гуртом і поміркуємо. А завтра, після від'їзду князя, зберу боярську думу — теж подумаємо…
— Ет, що ми тут надумаємо! — махнув рукою Микола. — Якщо ти вже щось надумав, то й кажи, а ми послухаємо!
Дмитро важко зітхнув. З його стомленого лиця остаточно злетіла подоба ледь помітної усмішки, що з'явилася, коли він побачив синів та Добриню. Тепер воно стало похмурим, заклопотаним. Різкіше здвинулися до перенісся брови, так що між ними залягла сувора зморшка, а плечі опустилися, ніби на них наліг непосильний тягар. Здавалося, боярин враз постарів на кілька років.
— Що тут скажеш? Якщо Батий справді піде на нас, то буде нам нелегко. Але ж не тікати нам з Києва! Де ж знайдемо міцнішу фортецю? Київ — це Київ! Будемо тут оборонятися! Така моя думка… А раз так, то тривалої облоги нам не уникнути. Отже, треба до неї готуватися — запастися зброєю, збіжжям, салом, м'ясом, дровами, сіном для худоби. Ось із чого треба починати, поки не пізно! Завтра й почнемо… Ти, Миколо, поїдеш у наші маєтки — в Музичі та Личанку — із тіунами розпочнеш молотьбу. Хай не ждуть до осені та до зими, а зараз молотять і зерно везуть до Києва. Хай везуть також сіно, овес, товч, щоб було чим годувати худобу, коней, птицю та свиней, яких смерди приженуть до Києва, як тільки дам знати… А ти, Степане, вирушиш на Тетерів у наші маєтки і зробиш там те ж саме. Зрозуміли?
— Зрозуміли.
— От і добре… Це ж зроблять також інші бояри, купці та монастирі, і ми запасемося гуртом усім необхідним.
— Скільки ж може тривати облога? Місяць, два чи півроку?
— Облога може тривати стільки, скільки Батиєва орда матиме чим харчуватися тут, під Кієвом, а головне, скільки вистачить паші для коней. Думаю, не більше двох-трьох місяців, а потім змушена буде зніматися і йти далі. Орда і на війні, як і під час миру, повинна постійно рухатися, щоб випасати свої табуни та стада. За місяць чи два довколо Києва на відстані п'ятдесяти або й ста верстов татари і їхні коні та верблюди з'їдять усе, що можна їсти. На це покладаю всі надії наші. Якщо вистоїмо, то врятуємося, а якщо ні, тоді… Ну, ви самі знаєте, що Батий зробив з Рязанню, Володимиром, Переяславом та Черніговом…
— Знаємо, — тихо відгукнулися Микола та Степан. А Добриня подумав, що знають вони мало, бо не бачили тих жахів на власні очі, не чули страшного гуркоту обкованих залізом пороків, під ударами яких тріщать найміцніші ворота і здригаються та осипаються вали, шаленого посвисту тисяч стріл, що затьмарюють небо, брязкоту мечів та грюкоту щитів, коли нападники, як сарана, здираються на міські стіни і сходяться врукопаш з захисниками їх, бо не стояв у їхніх ушах несамовитий, нелюдський крик жінок та дітей, яких рубали шаблями та били сокирами і булавами ошалілі завойовники, бо смердючий дим пожарищ не виїдав їм очі, а нутро їхнє не виверталося навиворіт від нестерпного запаху тисяч трупів та моря пролитої крові. А він все те бачив у Переяславі та Чернігові, а також по інших, менших, містечках Переяславського та Чернігівського князівств. І від однієї думки, що така жахлива доля може спіткати Київ та киян, у нього завмирало серце, а спину обсипало морозом.
Із задуми його вивів голос боярина. Дмитро, ніби радячись сам із собою, тихо промовив:
— Є ще одне діло. Дуже важливе. Треба комусь їхати на Рось — у Юр'їв[60][60], Торцьк, на Дівич-гору та Княжу Гору і оповістити тамтешніх поєвод про те, що першого удару Батий завдасть їм, бо не залишить він у себе в тилу такої сили. А ще ж там не менше п'ятдесяти тисяч чорних клобуків! Кожен третій з них — воїн! Ні, не обмине їх Батий своєю увагою — ударить по них. Та й через Дніпро зможе перейти лише там — по зарубинському чи канівському бродах. Отож треба комусь їхати туди! Може, тобі, Добрине? Гадаю, в такий час ти залишишся у мене на службі…
Останні слова застали Добриню зненацька. Він не сподівався такого повороту подій. І вразило його не те, що йому доведеться після далекої і нелегкої поїздки до Галича знову їхати хтозна-куди, а те, що він, поступивши на службу до тисяцького, мимоволі залишиться в Києві, в оточенні боярина і його сім'ї. Він глянув на Миколу і Степана — ті були вражені не менше за нього.
Що ж робити?
— Все це для мене така несподіванка, боярине! Я ж збирався додому!
— Ну, домівка — не вовк, не втече! — відповів тисяцький. — Заїдеш по дорозі й додому, бо твій шлях спочатку лежатиме на Звенигород, Чорногород[61][61], Юр'їв… Ну, а на службу до мене хочеш не хочеш доведеться поступати: така воля князя. Правда, він хотів би взяти тебе з собою в Галич, але я подумав, що ти пригодишся і тут, у Києві. Чи як? Вибирай!
Добриня розвів руками.
— Та вже якщо дозволяється вибирати, то хай буде Київ. До Галича мені їхати не з руки, — сказав твердо.
І з якимось — хай і невеликим — почуттям злорадства, що раптом ворухнулося в серці, глянув на боярчуків. Вони теж дивилися на нього, але здивовано й розгублено. Ще б пак! В одну мить їхні потуги пішли шкереберть! Добриня знову залишається тут і після прибуття з Росі буде вхожий до їхньої оселі!
2
Другого дня, надвечір, Добриня прибув до Калинового Кута. Вдома провів лише одну ніч, а вранці, порадивши рідним і сусідам не ждати нападу, а влаштовувати в навколишніх лісах тайники, вирушив далі в путь.