Горить свіча – Володимир Малик

Гридниця загула. Твереза, поміркована, а разом з тим і запальна мова боярина Дмитра сколихнула всіх. Стало раптом ясно, що загроза ворожого нападу не десь далеко, за горами, не через рік, два або й три, а може, завтра чи позавтрьому… А це вже було страшно. У багатьох по станах поповзли холодні мурашки. Так, легковажити тут не слід! Дмитро правий — треба не ждати допомоги від короля угорського та князів польських, а самим розкошелюватися і щось робити!

Така була одностайна думка більшості, а хто був не згоден, той мовчав.

— А що скаже князь? — спитав хтось. — Тепер це наша спільна турбота.

— Так, спільна, — погодився Данило і виждав, поки уляжеться гамір. — І я уважно вислухав ваші думки і скажу ось що… Передусім про те, щоб зібрати дружини з усіх руських земель, ще не завойованих Батиєм. Чи можемо ми це зробити зараз і чи доцільно йти з дружинами в степ, щоб зустріти там ворога? Гадаю, ні! Сімнадцять літ тому ми зібрали дружини всіх південноруських князів — сто три тисячі воїнів, до нас приєдналися численні половецькі орди — і що ж? На Калці татари нас погромили! Не було згоди між нами? Так, не було. А тепер, гадаєте, буде? Я сумніваюся, як і сумніваюся в тому, що хто-небудь пришле свою дружину на допомогу Києву… Треба нам визнати, що татари сильніші за нас. У них усі воїни кінні, а у нас багато піших — майже всі чорні люди. Це було також одною з причин нашої поразки на Калці — багато тисяч галичан князя Мстислава Удалого, що припливли по Дністру на човнах, були піші. А пішому проти кінного важко битися!.. Та й зброя у мунгалів ліпша, особливо луки, з яких стріли летять набагато далі, ніж з наших… А найголовніше — татар завжди більше, ніж нас, і вони всі на конях — отож швидше, ніж ми, можуть вибрати місце для удару, і напасти, і відступити, і обійти. Та й ще одно: а що буде з нашими містами та селами, з жонами нашими та дітьми, якщо ми в Полі зазнаємо поразки? Після одної-єдиної битви татари похапають їх голими руками!.. Ні, йти в Поле ми не можемо! Там Батий матиме над нами подвійну чи й потрійну перевагу, а це — смерті подібно! Тож за валами городів ми до якоїсь міри стаємо сильніші. Укріплення нас посилюють — будемо опиратися на них! Деякі, безперечно, упадуть, але не всі. Будуть такі, що витримають облогу. На них — наша надія!

Тепер подумаймо про князів польських та короля угорського. Чи є на них надія? Деяка є. Коли б нам пощастило переконати їх, що Батий, перемігши нас, добереться і до них, вони, може б, і прислали свої дружини. Але переконати їх важко. Князь Михайло уже був у короля Бели, хотів висватати його дочку Анну за сина Ростислава, щоб зміцнити військовий союз Києва і всієї Русі з Угорщиною, та Бела відмовив йому — не дав ні дочки, ні військової допомоги. Тоді Михайло, забравши сім'ю, яка мала притулок у мене, поїхав у Польщу, до свого родича князя Кіндрата. І що ж? По дорозі його пограбували німецькі бюргери, а внучку навіть убили. А князі польські, не відчуваючи прямої загрози від татар, не поспішають з допомогою йому… Однак я думаю, треба ще раз спробувати прихилити на свій бік Белу угорського і в надії на це я незабаром поїду з сином Левком до нього. Може, мені пощастить висватати за Лева його молодшу дочку, а разом з нею привести угорські полки в Галичину.

Бояри й купці слухали князя уважно, але по всьому було видно, що турботи їх не кидають, а ще тяжче налягають на плечі.

— А все-таки — що ж нам робити, княже? Не здаватися ж на милість Батияі То як же з ним битися? — пролунали стривожені голоси. — Ти сам кажеш, що він сильніший за нас…

Данило підняв перед собою руки — стиснув кулаки.

— У нас один вихід — оборонятися в укріплених містах! За їхніми могутніми валами, за високими заборонами нас не так просто дістати, а з-за них ми можемо завдавати нападникам дошкульних втрат. Це — головне! Русь повинна перемолоти на своїх городищах Батиєву силу! Хай він і далі суне вперед, хай падатимуть наші міста і гинутимуть їхні захисники, але ж настане такий час, коли Батиєві сили вичерпаються і він змушений буде зупинитися або й повернути назад. Я не знаю, де це станеться і холи, та вірю, що так буде!..

Всі мовчали. Князь говорив сувору правду, від якої ставало моторошно. Чи ж утримається Київ, чи впаде разом з ними? Тоді — смерть!

— Батигу-хана не зупинили високі вали Рязані, Володимира, Козельська, Чернігова, Переяслава. Невже князь думає, що Київ його зупинить? — запитав Карпило, молодий багатий купець.

— Не знаю, — твердо відповів Данило і в свою чергу кинув у притихлу гридницю зустрічне запитання: — А хіба є інший вихід? Га? Мовчите? Я іншого не бачу!

— Отже, Києву готуватися до облоги? Так треба розуміти?

— Так, боярин Дмитро сказав те, що думаю і я, — готуватися до облоги, до оборони! У Києві п'ятдесят тисяч люду, кожен четвертий — воїн. Та сюди, під захист його стін, збіжиться ще півстільки ж! Сила ваша буде велика…

Тут його перебив Дмитро.

— Княже, чому ти говориш про нашу силу, а не про свою? Хіба твоя дружина мала і хіба галицькі та волинські полки не захищатимуть нашого міста?

— Ні, не захищатимуть! — рішуче відповів Данило і хвилину помовчав, обводячи твердим поглядом ошелешених киян.

— Чому? Хіба ти не наш князь? — вражено глянув на нього Дмитро.

— Князь я ваш, але в Києві не залишуся! Найближчим часом хочу поїхати до короля Бели. Може, пощастить схилити його до союзу з нами. Після того — пощастить чи не пощастить — я залишуся в Галичі, щоб бути в осередді свого князівства, де матиму змогу черпати сили для себе і для допомоги вам та іншим містам… Київ зараз став вістрям нашого списа, направленого проти Поля, супроти нього передусім і вдарить Батий. Чи буду я тут, чи не буду, ви, гадаю, оборонятиметеся до кінця, а ми по своїх галицьких та волинських городах теж стоятимемо на смерть! Зараз ідеться не про Київ чи Галич, а про всю нашу землю, і я вважаю, що князь має бути там, де принесе більше користі!

— Кого ж ти, княже, залишиш замість себе в Києві? — спитав єпископ. — Потрібен муж вельми хоробрий і досвідчений у військовому ділі!

— Такий муж серед вас є! — не задумуючись, відповів Данило. — Він зі мною був на Калці — стояв проти нашого нинішнього ворога лицем до лиця. Не в одному бою відстоював він Київ і честь князів, яким служив. Муж досвідчений і достойний!

— Хто ж це?

Гридниця завмерла. Ані покашлювання, ні сопіння, ні шаргання ногами. Здавалося, ніхто навіть не дише.

— Боярин Дмитро, — відповів князь суворо, ніби даючи зрозуміти всім, що всякі сумніви у його виборі не повинні мати місця. — Він буде київським тисяцьким і воєводою — я залишаю його замість себе! І ви повинні слухатися його, як мене самого!

Гридниця зітхнула полегшено. Цей вибір ні в кого не викликав заперечення. Дмитра в Києві любили і поважали за щедрість, справедливість і доброту. Та й у військовому ділі муж він справді досвідчений!

Дмитро підвівся і, мовчки вклонившись князеві, сів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: