— За смерть брата Жокте.
— За смерть брата?
Товлур пояснив:
— Жадігер дуже побивався за братом. Щоб утішити його, Мунке-каан віддав під його руку баатурів Жокте. І Жадігер утішився. Тепер він знатний нойон!
— Він тут? І ти в його сотні?
— Ойє, він тут, і я в його сотні десятником, я супроводив посольство Жокте до Киюва і бачив тебе там. Та й сам Жадігер не раз згадував тебе. “Мій покійний брат Жокте та мій богол-орусут Добриня вивели мене в люди! Коли б Жокте не звершив подвигу в Чернігові і цим не звернув на себе увагу Мунке-каана, хай будуть благословенні його дні, та коли б у мене не було розумного богола
Добрині, якого Жокте захотів узяти з собою, коли йшов послом до Киюва, то хіба б каан знав, шо існує на світі такий собі Жадігер, пастух-арат з Керулена, хіба б зробив своїм нойоном-сотником? Ні! Ось чому я кажу, що Жокте і Добриня мають пряму причетність до мого сьогоднішнього возвеличенняо Завдяки їм Мунке-каан приблизив мене до себе!” — так, бувало, напившись кумису та торо-суну[64][64], казав Жадігер. Зараз він тут, і ти зможеш зустрітися з ним… Відчини нам ворота городища — і станеш у Жадігера правою рукою, станеш першим нойоном серед своїх орусутів! Ойє! Ойє! Відчини нам таємно вночі ворота! Ніхто ж орусутів не розуміє, про що ми домовляємося. Відчини нам ворота!
Добриня занімів. Його штовхають на зраду! Пропонують владу і почесті за життя і свободу сотень рідних людей… Гм, а чого ж ти, власне, дивуєшся і обурюєшся, чого хотів від завойовників? Ти ж добре знаєш, що вони чинять так повсюди, де проходять: намагаються пересварити союзників, щоб легше знищити їх поодинці, засилають вивідачів у ті міста і племена, які хочуть підкорити, підмовляють і улещують обложених піддатися, а якщо вони не погоджуються, знаходять зрадників, які допомагають проникнути в городище чи в місто… Так, все це вія знає, та все ж слова посла обурили його, і він гнівно відаазав:
— Якщо Менгу-хан хоче взяти Княжу Гору, то хай візьме її сам — без моєї допомоги! І хай не шукає підлих шляхів, а, як чесний воїн, витягає шаблю і стає до відкритого бою! Воріт я не відчиню! І ніхто з нас не відчинить! Тут зрадників не було і не буде! Так і скажи Менгу-ханові і Жадігерові! А тепер — геть звідси!
Товлур зареготав.
— Ха-ха! Та нам роздушити вас, що оцю козявку! — І притупнув у стремені ногою, ніби справді щось там роздушив.
— Але ми не хочемо проливати крові — ні своєї, ні вашої! Подумай про це, орусуте!
З цими словами він вдарив коня ногами під боки і поскакав до своїх.
— Що він сказав? — спитав воєвода Всеслав. Добриня похмуро відповів:
— Е-е, те, що й тобі, батьку! Умовляв, щоб я відчинив ворота.
— От бачиш! А ти заступався за нього! Та потрібно було пристрілити, як скаженого пса! Я бачу, пощади від них нам не буде…
— Не буде, батьку. Ой, не буде!
— Отже, ждати приступу?
— Так, готуватися до відсічі. Цей вивідач зблизька роздивився наше городище і вже досі про все, що побачив, розповідає своєму тисячникові або сотникові. Може, навіть зараз мунгали підуть на приступ.
Однак на приступ татари не пішли, а, залишивши перед городищем та навколо нього сторожу, відступили на кілька гін у поле і там стали кошем. Коней пустили на луг пастися, а самі розіклали вогнища, підвісили над ними великі закіптюжені казани і заходилися варити м'ясну юшку. Солодкавий запах конини швидко заполонив усю округу.
Після обіду ординці рушили до лісу, і звідти незабаром донеслося глухе постукування сокир. Це ж повторилося і наступного дня.
В городищі наростала тривога. Ворог щось затіває. Але що?
На третій день все вияснилося. Після сніданку з лісу виринули сотні воїнів, що, зігнувшись, несли на собі величезні в'язанки хмизу, якісь незграбні козли, важкі дубові колоди, оковані з одного кінця залізними гостряками, високі драбини, перевіси для метання каміння та великі самостріли — і попростували прямо до воріт Княжої Гори.
Захисники фортеці мовчки стояли на валу. Найбільш нетерплячі наклали стріли на луки — чекали, коли нападники наблизяться ка достатню відстань. Воєвода Всеслав нагнув буйволячу голову, з-під кострубатої брови пронизливим поглядом єдиного ока зирив на поле, запруджене чужинцями, стримував гарячих:
— Не поспішайте, хлопці! Бережіть стріли! Щоб жодна не пропала задарма! Та одягайте броню — у кого яка є! Зараз почнеться! — І натягнув на чорну чуприну гостроверхого шолома.
Його нова кольчуга, виблискуючи проти сонця, туго облягала дебелі плечі, широкий ремінний пояс обвис під вагою важкого меча, а лук і стріли лежали тут же, поряд, ждучи свого часу.
На відстані перестрілу монголи зупинилися. В передню лаву стали ті, хто ніс в'язанки хмизу, — виставили їх перед собою, утворивши невразливу для стріл стіну, і поволі рушили знову. Зразу за ними йшли лучники, пострілюючи з-за такого незвичайного прикриття. Інші залишалися стояти на місці
Підійшовши до рову, якраз насупроти воріт, нападники жбурнули в нього свої в'язанки, заповнивши його майже наполовину, і відразу повернули назад, підставивши захисникам городища свої незахищені спини[65][65]. Ось тут і наздогнала багатьох із них зла доля — співуча орусутська стріла. Тоді їх — поранених чи вбитих — швидко підхоплювали попід руки їхні удачливіші співплемінники і бігцем відтягували в безпечне місце.
За першою хвилею ринула до городища друга, потім третя. А коли рів було заповнено вщерть, наперед посунули штурмові загони воїнів-аратів, які, прикриваючись великими хворостяними щитами, несли на собі пороки, перевіси та самостріли. Одягнуті в нагрудні шкіряні панцири та шкіряні шапки-шоломи, що мали захищати їх від орусутських стріл, вони теж часто не уникали злої долі і падали, поранені чи вбиті, на холодну осінню землю, і тепер їх просто відтягували вбік, щоб не заважали, і залишали там напризволяще. На їхнє місце негайно ставали нові воїни.
— Стріляйте їх, хлопці! Стріляйте! — кричав з над-брамної вежі воєвода Всеслав, посилаючи вниз стрілу за стрілою. — Не дозволяйте їм висунути носа з-під прикриття!
Але татари були досвідчені воїни, видно, не в одному бою побували, не одне городище брали приступом, — вони в зручних місцях швидко поставили перевіси та самостріли, і з них відразу на Княжу Гору полетіли важкі камені та горщики, начинені горючим китатським порохом. В городищі спалахнули пожежі. Каміння, що перелітало через вал і падало на голови жінкам та дітям, сіяло страх серед людей. Дехто з воїнів кинувся рятувати своїх. Скориставшись цим замішанням, татари підтягнули до воріт три пороки, миттю підвісили на цепах важкі дубові “барани”, обковані з товщого боку залізом, і, розгойдавши їх, ударили в дерев'яну браму та в земляний вал. Брама застогнала, затріщала, вал здркггіувся і почав осипатися.
— Кху, кху! — заквоктали під щитами нападники і вдарили ще сильніше.
— Давайте казани! Ошпарте песиголовців! — гукнув воєвода. — Бо наші стріли їх не беруть!
На забороло принесли кілька чорних від сажі казанів — линули вниз окропом. Ошпарені дико закричали і, вискочивши з-під своїх хворостяних щитів, що захищали їх від стріл, та не змогли захистити від окропу, кинулися тікати в поле. їм навздогін свиснули з валу стріли і враз поклали кількох. Інші припустили ще дужче.
— Га-га-га! — зареготали на валу. — Припекло?
Добриня суворо обірвав сміхунів.
— Не радійте передчасно! Вони не забаряться повернутися!
Татари справді не забарилися. До покинутих пороків підступили нові загони. Свої щити вони понакривали сирими кінськими шкурами — і тепер ніякий окріп їм був не страшний.
І знову загупали важкі тарани, знову на Княжу Гору полетіло каміння, а горщики з палаючими ґнотами падали на сухі очеретяні дахи, там з гуркотом лопалися і підпалювали їх.
Тим часом зі всіх боків, де тільки можна було підійти до городища, навіть від Дніпра та Росі, поволі наближалися мовчазні ворожі загони на чолі з десятниками. Кожен десяток ніс довгу штурмову драбину.