Добриня з Грицьком привели сліпого воєводу до хати, що чудом уціліла. Посадили на лаву, і над ним зразу ж заголосила стара воєводиха. Їй завторували дочки, невістки та онуки.
— Цитьте! — гримнув воєвода. — Не час нюні розпускати! Послухайте, що скажу!
Всі затихли. В челюстях печі заблимало жовтаве світло лучини.
— Кажи, батьку, ми слухаємо, — сказав Грицько. Старий на його голос підняв свої невидющі очі.
— Я так думаю: ми не втримаємося! Будемо дивитися правді в очі — ми не втримаємося! Ще один день такого скаженого натиску — і Княжа Гора впаде. Наші сили тануть. Загинули наші сини, загинула майже половина воїнів. Втратили ми ліпших мужів наших! Завтра татари знову підуть на приступ — і хто зна, чим він закінчиться. Тому треба нам усім приготуватися до найгіршого — до смерті або полону. Плакати не треба — така доля наша. Одягніться у все найтепліше, що є у нас. Кому судилося загинути, тому однаково буде, а хто в полон потрапить, тому одяг зимовий згодиться, бо на носі — зима…
— Ой Боже наш, Боженьку! — знову заголосили жінки.
— Цитьте, кажу! Не наганяйте журби на серце собі й іншим, — підвищив голос воєвода. — Ваш плач нікому не допоможе! Слухайте далі, що скажу… Битися будемо до останнього! Скільки сил наших стачить! Чуєш, Грицьку? Ти воєвода! Тобі це кажу, щоб знав! Ні на які угоди з ворогом не йти! Безчестям життя собі не виторгувати! Битися до загину, щоб прихопити з собою на той світ якомога більше ворогів! Чуєш, Грицьку? То буде наша поміч Києву!
— Чую, батьку, — відповів син. — Так ми і чинимо!
— А як ти загинеш, воєводою стане Добриня. Така моя воля! Сьогоднішній день показав, що цей молодик — воїн сміливий, досвідчений…
— Добре, батьку, — схилив голову Грицько.
— Тепер — останнє… У нас водилися коштовності — золоті та срібні гривні, жіночі прикраси, посуд. Ніщо не повинно потрапити до рук наших убивць! Збери все, Грицьку, і закопай у такому місці, щоб вороги не знайшли, а ви всі щоб знали. Може, кому-небудь пощастить урятуватися, то пригодиться… Зрозумів?
— Зрозумів, батьку. Зроблю, як кажеш. Грицько відібрав у жінок їхні прикраси — сережки, персні, фібули, дістав із судника кілька золотих чар та срібних тарілок, а зі скрині — торбинку з гривнями, склав усе це в велику череп'яну макітру і накрив її плоскою череп'яною покришкою.
— Де ж закопати? Під валом? Чи під грушею?
— Тут, у хатині, і закопуй, — відповів старий воєвода. — Біля печі… Вал обсунеться, груша згорить, а піч свою ви відшукаєте і через двадцять літ… Закопуй біля печі, і щоб усі бачили — дорослі й малі!
— А… А Добриня? — Грицько зніяковів.
— Я вийду, — підхопився Добриня.
— Не треба виходити, сину, — простягнув до нього руку Всеслав. — Ховаємо від ворогів, а не від своїх людей… Копай, Грицьку!
Грицько взяв копаницю — з розмаху ввігнав у тверду, мазану червоною глиною долівку біля припічка. Викопав яму глибиною в коліно, поставив туди макітру, засипав, притоптав.
Поки він працював, ніхто не промовив ні словечка, тільки по жіночих лицях текли сльози, а в дитячих очах стояв жах, змішаний з цікавістю. Закінчивши, Грицько витер шапкою спітніле чоло і глухо промовив:
— Запам'ятайте це місце… Кому пощастить вижити — хай той і володіє цим скарбом! Дай Бог, щоб кому-небудь пощастило!..
Останні його слова потонули в голосному жіночому риданні та дитячому лементі.
7
Ранок був сонячний, але прохолодний. З-за Дніпра потягнуло сіверком, що сповіщав про наближення осені. По лісах та по ярах палахкотіли кетяги червоної калини.
Добриня стояв на валу і дивувався: тихо, вже сонце підбилося височенько, а татари мовчать. Відійшли в поле, грюкають там сокирами, щось лаштують, а що — звідси не розбереш. Це непокоїло Добриню, бо він добре знав підступність і хитрість супротивника. Що ж він готує? Відповіді не було.
Лише опівдні орда заворушилася. В полі пролунало глухо і грізно:
— Кху! Кху!
І тоді зі всіх боків до Княжої Гори зрушили з місця щільні ряди баатурів і, прискорюючи ходу, помчали до городища з драбинами в руках. Стріли русичів не зупинили їх. Падав один баатур — на його місце ставав другий, підхоплював драбину і разом з усіма кричав:
— Кху! Кху! Гурракх!
Драбини упали на вали. І не просто упали, а залізними гаками, прив'язаними до верхніх щаблів, міцно зачепилися за дерев'яні заборола. Теперь їх не відіпхнеш назад, не посунеш набік.
“Так ось яку хитрість застосували татари, — подумав Добриня, відкидаючи непотрібні вила-дворіжки і беручись за меча. — Попруть на вал, мов сарана, — не відіб'єшся!”
Бій, страшний рукопашний бій розпочався одночасно на всьому обводі городища. Навіть там, де вал тягнувся понад самим урвищем, татари ціною нелюдських зусиль зуміли підняти вгору драбини і вже лізли на забороло. Тріск, брязкіт, крити, стогін, прокляття — все змішалося в один громоподібний рев. Коротко і пронизливо цвьохали стріли, свистіли, розтинаючи холодне осіннє повітря і людські черепи, прямі мечі та криві монгольські шаблі, з глухим хряскотом репалися під булавами та татарськими шокпарами голови. І кров бризкала на всі боки, щедро обагрюючи старе дерево заборол, і трупи захаращували вузькі проходи, і вогненні стріли та начинені горючим китатським зіллям паперові ракети летіли на вцілілі після вчорашнього приступу дахи будівель і підпалювали їх. І ядучий дим здіймався над городищем і виїдав очі.
Добриня не знав, чи живий молодий воєводич Грицько, чи вже поліг, як полягли сотні захисників городища. Не чути було його голосу, та й самого не видно було. Тому, збивши біля себе купку воїнів, Добриня відчайдушне захищав надбрамну вежу.
— Тримаймося, хлопці! Тримаймося! — заохочував він своїх товаришів, що билися поруч. — Перемогти не переможемо, зате дорого життя продамо! А що може бути почеснішим для воїна, як усвідомлювати, що загинув ти не задарма, що прихопив з собою на той світ одного, двох, а то й десятьох ворогів! Та й б'ємося ми за рідну землю, за своїх людей, за правеє діло!
Його довгий двосічний меч разив ворогів безпощадно; відбивав ворожі шаблі, протикав горлянки, розтинав голови навпіл чи залишав криваву мітку на обличчі.
Однак сила силу ломить. Вже в багатьох місцях татари захопили забороло. Під могутніми ударами пороків упали ворота, і густий натовп озвірілих від крові ординців — у заячих, рисячих, вовчих малахаях, баранячих кожухах — увірвався в городище і накинувся на беззахисних жінок, дітей та стариків. Виск, плач, зойк струснули землю. На валах ще тривала січа, а в городищі почалася кривава розправа переможців над беззахисними людьми.
З надбрамної вежі Добрині добре видно, що робиться внизу, і він зрозумів, що це кінець. І тут його охопив божевільний шал. Він рикнув, мов буйвол, і одним ударом, в який уклав усю свою силу, розчахнув навпіл баатура, що підвернувся якраз під руку.
— Ге-ех!
Відразу ж вирвав з падаючого тіла меча і вразив другого — сторчма в живіт. Але той упав не назад, а навалився вперед, скувавши його дії. І в ту мить Добриня відчув, як щось важке торохнуло його по голові. В очах заблимали зірки, в ушах загуло — і він провалився в глибоку темну яму…
І мариться йому, ніби лежить він горілиць на возі, на снопах запашного свіжоскошеного жита, віз їде, погойдується, поскрипують ярма, важко сопуть воли, небо синіє над головою, але дихати важко, бо його притягнуто через груди рублем, і той рубель поволі сповзає з грудей до горла і от-от задушить його. Він намагається закричати, покликати на допомогу батька, який сидить попереду з батогом у руках і не бачить, як мучиться син, та скрикнути не може, бо йому не вистачає повітря — забило віддих. Тоді він збирається з силами, піднімає руки і штовхає рубель від себе, щоб хоч раз дихнути і криком чи хоча б стогоном покликати батька…
Нарешті його свідомість прояснюється, і він розплющує очі. Ні воза, ні батька, ні жита, ні волів. А лежить він горілиць на валу, біля дубового заборола, і на нього навалився проткнутий мечем баатур і своєю вагою та рукояткою меча, що стримить у ньому, здавлює йому груди і горло.