Тим часом піднявся вітер — і роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвіницю. Смолисте дерево зашкварчало і спалахнуло, мов солома. Ті з ченців, хто заховався в будівлях, тепер змушені були вибігати надвір, і тут на них накидалися баатури, зчіплювалися в поєдинках.
До обіду монастир перестав існувати. Все, що могло, згоріти, згоріло. Поранених переможці без жалю добили, а живих, уцілілих кинули до гурту полонеників. Серед них був і ігумен Яків.
— Господи, караєш нас за гріхи наші! — перехрестився він і рясою витер на обличчі кров.
Ліва щока його була розсічена вістрям шаблі. Кров стікала на бороду і на рясу, падала червоними краплинами на холодну осінню землю.
Добриня відірвав шмат сорочки — перев'язав рану.
— Тримайся, отче! Загоїться!
— Все в руці Божій… Дякую, сину.
— Так, все в руці Божій, — погодився Добриня, але тут же важко, з болем, ніби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: — Тільки чому та рука така немилосердна до нас?! Чому така важка!
— Не богохульствуй, сину! — застеріг ігумен і поправив на обличчі пов'язку. — Не гніви Всевишнього!
Розділ V
ОБЛОГА КИЄВА
“В літо 6749 (1240). У той же рік прийшов Батий до Києва в силі тяжкій зі многим множеством воїв своїх і оточив місто і обступив силою татарською. І опинилося воно в облозі великій. І став Батий неподалік від нього, а вої його облягли город. І не чути було нічого від скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його та від іржання коней його. І наповнилася земля Руська[74][74] ворогами…”
І було це напочатку осені року кулкун-іля, тобто року Миші.
1
Добриня оглянувся довкола. Це ж востаннє бачить він свої рідні місця. З Лисівського узвишшя видно далеко — на багато гін.
День був по-осінньому похмурий, вітряний. Сіре небо низько нависло над принишклою землею, над холодним Ірпенем та темними борами. В ньому шугало чорне вороння, і найбільше його зібралося над спаленим Калиновим Кутом. Звідси тягнуло болотяною сирістю, духом крові та свіжими згарищами, що ще подекуди курилися ледь помітними смердючими димами.
У грудях заклекотало, віддалося в серці щемким болем.
“Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подівся?
Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся мені, якщо живий буду, хіба що вві сні чи спогадах, бо тепер тебе вже ніколи не буде, допоки й сонця-світу на землії Тепер на тому місці, де ти красувався серед заростів калини, жовто-зелених рокит та запашних лугів, де не одне літо гасали мої босі дитячі ноженята, куди рвалася звідусюди, де б я не був, моя душа, тепер там пустка, чорні купи попелу та людські трупи, над якими вже опускається на страшну трапезу криклива ненажерлива галич… — Так думав Добриня, востаннє вбираючи в себе красу і жах рідного краю. — Там десь лежать непоховані батько, мати, брати, сестриця Ганночка… Прощайте, мої рідні! Прощайте навіки!”
Його боляче штовхнули списом у спину — і він, хитнувши кангою, як віл ярмом, рушив разом з іншими невільниками услід за кінним загоном Жадігера.
Шлях лежав через Жорнівку на Білгород. З дитинства знайомий шлях. Скільки разів проїздив він ним — не злічити, а тепер плететься знову і, мабуть, востаннє. Тут утратив він усе: домашнє вогнище, рідних людей, волю і навіть майбутнє. Душа була випалена, спустошена, збайдужіла. Все втрачено! Все! О Господи!
Перед вечором валку невільників обігнав з військом Менгу-хан і, не зупинившись біля Білгорода, що вже горів, узятий темником Бурундаєм, помчав прямо на Київ. Невільники прибули .туди лише наступного дня. І чим ближче було до міста, тим більше люду — ратного і підневільного — виднілося на шляхах. Зі всіх усюд до нього поволі повзли, мов гаддя, незчисленні монгольські орди. Верхи на конях, на верблюдах, на возах їхали і їхали одягнуті в овечі кожухи, у заячі та вовчі шапки худі вилицюваті сини далеких азійських степів і пустель, і ґвалт їхніх гортанних голосів змішувався зі скрипом возів, іржанням коней та ревом верблюдів і затоплював увесь простір довкола міста.
Нічого подібного Добриня ніколи ніде не бачив. Здавалося, ворушаться, здиблюються горби понад Либіддю і стугонять, гримлять незнаними досі підземними громами. І йдуть ці громи з півдня, від Росі, куди спрямував Батий свій перший удар. Отже, майже вся Київська україна вже захоплена чужинцями, затоплена полками кривавого Батиги. Залишився один вільний, непідкорений ще острів — Київ, та й той здригається перед лицем грізної небезпеки.
Валку зупинили в долині над Либіддю. Звідси, знизу, як на долоні, видно міські вали — від Білгородських до Золотих воріт. Високі вони, могутні! І рови, знав Добриня, перед ними глибокії І люду багато на посірілих від часу й негоди дубових зоборолах — ген як усіяли їх кияни! Мов мурашки! Та повертає Добриня голову в протилежний бік, і серце завмирає від жаху — пре Батиєва сила на Київ! І немає ні числа його ордам, ні впину! Скільки їх — сто, двісті чи триста тисяч? Хто теє знає? Передові загони вже охопили місто зі всіх боків, стали так щільно, що навряд чи й пощастило б кому-небудь вислизнути з нього, хоч би хто й хотів. То тут, то там спалахували короткі перестрілки, що швидко затухали. Обидві сторони промацували одна одну — чого хто вартий? Кияни, видно, страхалися неймовірної, небаченої досі кількості ворожих воїнів, що ворушилися внизу, як величезний мурашник, а монголи були вражені розмірами міста, висотою та могутністю його валів.
Всюди по долині палали багаття. Пахло вареною кониною та бараниною.
Добриня відчув, як йому звело судомою живіт, бо відтоді, як потрапив у полон, не те що не наїдався, а цілими днями, бувало, ріски не мав у роті, живився тим, що знаходив під ногами або довкруж себе, — викинутим недогризеним маслаком, жменею зерна, знайденою у смердівській стодолі, лісовими горіхами, жолудями, ягодами калини та шипшини. Та хіба то їстиво? Тут же і на це не можна було сподіватися — тільки на милість завойовників.
Та милості він не дочекався. Саме тоді, коли закіптюжені кухарі почали знімати з триніг над багаттями котли і ділити між воїнами м'ясо і юшку, прискакав Жадігер з Товрулом та десятком Товрулових кешиктевів[75][75].
— Добрине! — гукнув джагун, не злазячи з коня. — Вставай і ходи з нами! Менгу-хан вимагає тебе до себе! Та швидше, хлопче, швидше!
Жадігер, як завжди, мав вигляд суворий, але голос лунав доброзичливо. Та й було чого! Менгу-хан знову звернувся до нього, щоб розшукав товмача. І він у думці похвалив себе, що зберіг цьому боголові життя. Взимку цей орусут приніс йому підвищення по службі — звання джагуна-согника; може, і нині завдяки йому пощастить зігрітися ласкою джихангіра?
Добриню привели до юрти Менгу, дали коня.
— Сідай!
Обабіч нього зразу ж прилаштувалися кешиктени Товрула. Ще четверо стали позаду.
“Бояться, щоб не втік, — подумав Добриня і гірко усміхнувся. — Куди? Чи далеко забіжиш тут, серед такого стовпотворіння, та ще й з кангою на шиї? Відразу спіймають!”
З юрти вийшов Менгу — ковзнув поглядом по охоронцях, запитав кволо, бо почував себе хворим:
— Все готово?
— Все, каане, — вклонився Жадігер.
— Тоді рушаймо! До юрти лашкаркаші[76][76]
2
Золотисто-шовкове шатро Батия стояло на самому шпилі крутої гори[77][77] над Либіддю. Ханські туленгіти та юртаджі[78][78] вибрали її для ставки лашкаркаші не випадково. З неї через Либідську долину добре видно Київ, усю південно-західну частину його валу з Золотими ворітьми посередині. Звідси було зручно керувати туменами лівої руки, що стали понад Глибочицею, і туменами правої руки, що обсіли місто збоку Хрещатицької долини. А на випадок орусутської вилазки ханська ставка надійно прикривалася Либіддю та її заболоченою заплавою. Перед шатром стояв позолочений, з дев'ятьма хвостами монгольських яків великоханський бунчук — тут.
Коли Менгу з почтом виїхав на Батиєву гору, небо прояснилося і туманна імла над землею розсіялась. Сюди не докочувався гомін війська, що затопило всі околиці.