Горить свіча – Володимир Малик

Він здригнувся, бо помітив, як, замовкнувши, Бату пильно зазирав йому в очі. Бату розумний і проникливий! Не відбереш цього у нього! Кажуть, що він і справедливий. Може, й так. Недарма ж прозвали його Саїн-ханом, тобто справедливим ханом. Та чи буде він справедливим, якщо розгадає його думки?

— Так, так, будуть зайві втрати, — повторив він поспішно останні слова Бату. — А ми не можемо допустити зайвих втрат, бо ще довгий нам шлях до останнього моря, до моря франків! Я подбаю, щоб їх не було!

— Ти мене правильно зрозумів, брате, — відвів очі Бату.

— Бай-аралла[71][71], Саїн-хане, — схилив у поклоні голову Менгу. — Дякую за добрі слова. Завтра вранці копита моїх коней торуватимуть путь на Ірпінь! Побажай мені удачі!

— Бажаю тобі удачі! Бай-артай[72][72]!

9

Василів, Плісенськ, Чорногород і Звенигород були оточені одночасно. З-під Звенигорода Менгу розіслав летючі загони у навколишні села. Калиновий Кут дістався джиґунові Жадігеру.

— Кажуть, там поряд є укріплений монастир. Знай: якщо служителі орусутського Синього Неба піддадуться нам, то нікого з них не чіпай. Така воля Саїн-хана! — пояснив йому Менгу-хан. — Тоді він дасть монастиреві тархан[73][73]… Але якщо вчинять опір, візьми приступом і спали! Щоб і сліду не залишилося! А ченцям на шию кангу — і в рабство! Це теж воля Саїн-хана!

— Слухаюсь і покоряюсь! — схилив голову Жадігер, але тут же випростався. — 3 дозволу найяснішого каана я візьму десятків два або три полонеників — може, доведеться вести облогу.

— Бери.

Стомлені, голодні полоненики лежали на високому березі Ірпеня і похмуро дивилися, як до них на коні мчить якийсь мунгальський нойон, їм зараз усе було байдуже: три дні пішого ходу — більше як по півсотні верст за день, та ще впроголодь — знесилили людей. Мунгальські гарапники збасамужили спини. А попереду — голод, холод, кров, смерть, страждання. Тож ніхто не надав значення якомусь нойонові, що шпарко мчав до них. Один Добриня підняв голову, нечесану, скуйовджену, бо був без шапки, яку загубив ще на валах Княжої Гори. Йому не лежалося: ген-ген за річкою, вниз по течії, в сірій осінній імлі мріло рідне село — Калиновий Кут. Що там? Як там? Чи знають, яка доля їх чекає? Чи, може, вже його рідні полягли під шаблями мунгальськими? Чи почули вони, як забив у Звенигорода дзвін на сполох? Зрозуміли, про яке лихо сповіщає? Тікають у ліси, в густі хащі, в печери? Чи заніміли в жахові і ждуть біди покірно, як віл обуха?

Він перший помітив нойона та його нукерів. Щось знайоме в його зовнішності змусило його підвестися. Жадігер? Невже він? Так, він, Жадігері Що ж несе йому ця зустріч?

Жадігер зупинив коня прямо перед ним. Витріщив очі. Його тверде обличчя, бронзове і безвусе, виражало непідробний подив.

— Добриня? Ти? Ти був на Княжій Горі?

— Був.

— Авжеж! Товрул казав, та ніколи мені було шукати тебе. Тепер я знаю: після загибелі брата Жокте ти залишився в Киюві. Але, як бачиш, ти помилився. Кожен, хто виступає проти нас, помиляється і гине або потрапляє в полон, і на нього накидають кангу, як оце на тебе.

— Так, я знову став полонеником… Ти уб'єш мене?

— Навіщо? Ти одного разу приніс мені щастя. Не виключено, що і вдруге принесеш. Я вірю в долю. Ти знову станеш моїм полонеником і разом з іншими, яких я відберу зараз, підеш зі мною!

Він вибрав три десятки найсильніших, і їх зразу ж Жадігерові нукери погнали по лісовій дорозі на схід. Ніхто не знав, куди їх ведуть. Ніхто, крім Добрині.

У нього похололо під серцем — лісова дорога вела прямо в Лисівку, до Лисівського монастиря і до Калинового Кута. А туди ж усього три чи чотири версти!

Скільки разів ходив він по цій дорозі! Довкола стояв глухий осінній ліс. Вікові жовтогарячі сосни високо здіймалися вгору зеленими головами і прикривали від вітрів і бур густий підлісок — всю оту вільшину, горобину, ліщину, калину, що зараз, в осінню пору, горіла десятками барв і сповнювала повітря п'янкими запахами опадаючого листя та дозрілих плодів.

Нукери підганяли полонеників гарапниками. Люди спотикалися, але тюпали прискорено, підбігцем. Незграбні канти на їхніх шиях похитувалися, моя ярма, поскрипували і чіплялися за кущі ліщини, на яких ще подекуди висіли потемнілі кім'яхи горіхів. Невільники рвали їх і ховали в кишені, щоб потім, на привалі, хоч трохи втамувати голод.

Лише Добриня не рвав. Його серце тужно стискалося. Ось — Погар, ось дорога на Скиток, ось місток через тихий ручай. Нарешті — Кладова… А зараз і Лисівка…

З кожним кроком наближалося страшне лихо до рідних місць, до найдорожчих людей. А він нічим не може їм допомогти!

Лисівський монастир виринув раптово, як тільки мунгальський загін виїхав на широку галявину. Він стояв на крутому пагорбі, що обривисто спадав до Ірпеня. За посірілим від часу заборолом здіймалася золотими хрестами дерев'яна церква з високою дзвіницею, а довкруг неї темніли приземкуваті будинки — келії ченців та всякі служби.

В ту ж мить забив на сполох дзвін. Із-за заборола виглянули чорні ковпаки. Такі ж ковпаки з'явилися і на дзвіниці. То ченці у великому страхові стежили за тим, як мунгали виринали з лісових хащів і оточували монастир.

Жадігер, що їхав попереду, щось крикнув — і один загін звернув ліворуч і навскач помчав по узвозу до греблі, що вела в Калиновий Кут, а другий — до монастиря.

Добриня обімлів. Калиновий Кут лежав на тому боці річки, як на долоні, і було видно все, що там робиться. З першими ударами дзвону люди вискочили з хат — побачили вершників. Крик жаху долинув через заплаву до Лисівки. Люди враз заметалися по селу, по дворах, по городах. Одні поверталися до хат, щоб сповістити своїх про несподіваний напад, інші вибігали з вилами, косами, надвір, треті — таких було небагато — кинулися через Рудку в ліс, що темнів попід горою.

“Тікайте! Тікайте! — безмовно волала Добринина душа. — В цьому ваш єдиний порятунок! Тікайте!”

Він глянув на Рокитне озеро, знайшов свою хатину. Що там? Він же не раз казав, щоб, зачувши небезпеку, всі тікали до лісу! Хтось із двору ніби метнувся до Рудки і зник в заростях верболозу, але хто — не розібрати! Далеко!

А тим часом нападники одним духом перехопилися через луг і почали оточувати село. І тут трапилося те, чого ніяк не чекав Добриня. Назустріч нападникам з-за хат, з-за хлівів виступили лучники і зустріли ворога роєм стріл. Кілька вершників упало, їхні коні теж упали, але страшна у своєму нестримному натискові лавина вже досягла села, і там зав'язався рукопашний бій.

Добриня застогнав. Що можуть зробити його погано озброєні земляки, які до того ж ніколи не воювали, супроти загартованих у безперервних боях, досвідчених і добре озброєних воїнів Батия? Вони не встигли зібратися докупи і оборонялися розрізнено, купками або навіть поодинці. Тому ставали легкою здобиччю степовиків.

За боєм у Калиновому Куті спостерігав не тільки Добриня, а й Жадігер.

Побачивши, що сотня зазнала втрат ще на підході до села, він бридко вилаявся і спорядив гінця.

— Передай — спалити все дотла! Не залишати жодної хати! Пощади не давати ні старим, ні малим. Всіх непотрібних нам перебити, дужих — забрати в полон!

Гонець схилив у поклоні голову і миттю помчав по греблі на той бік річки.

— Жадігер! Жадігер! Не роби цього! — гукнув у розпачі Добриня, кидаючись до сотника і хапаючи його за стремено.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: