Горить свіча – Володимир Малик

10

До вечора і всю ніч мунгали довкола монастиря палили багаття, варили м'ясну сорбу з яловичини та конини, їли, а потім розгрібали жар і на гарячій землі вкладалися спати, накриваючись широкими заяложеними кошмами — і від того земля зберігала тепло аж до ранку.

А боголи в цей час працювали під наглядом молодих аратів. При світлі багать звалили кілька сосон, зробили три пороки і підтягнули до монастиря.

Як тільки зійшло сонце, мунгали, поснідавши прямо з котлів підігрітою юшкою, оточили монастир.

— Бийте пороками! — наказав Жадігер, зупиняючись насупроти воріт на віддалі польоту стріли.

Молоді арати гарапниками підняли з землі полонеників, які лише перед світанком прилягли спочити, і погнали до пороків.

— Бийте! Та сильніше, смердючі свині!

Заляскали гарапники. Добрині удар прийшовся по голові та обличчю — на лобі здулася багрово-синя смуга.

Нехотя загупали тарани. Задвигтіли ворота. З-за монастирської стіни виглянули ченці — пустили кілька стріл, але нікого не влучили, бо над пороками лежав товстий настил із жердин.

Кожен удар тарана відгукувався болем у серці Добрині. Ось як трапилося: власними руками йому доводиться допомагати ворогам плюндрувати рідну землю, вбивати своїх людей! І хоч Калиновий Кут був знищений без його найменшого втручання, він не міг позбутися відчуття провини перед рідними, перед земляками. Адже він був не з ними, а з ворогами! Не бився проти нападників, не випив смертну чашу разом з батьком, матір'ю, братами, а з ворожого стану мовчки спостерігав, як вони гинуть під шаблями чужинців, як палахкотить рідна хата і щезає у вогні, може, навіки його дорогий, миліший за все на світі Калиновий Кут!

Він ледве тримався за шкарубку кору тарана. І це відразу помітили наглядачі. Дошкульні удари один за одним посипалися на його голову.

— Проклятий орусут!

Довго і натужно гупали пороки. Тріщало під їхніми ударами старе дерево. Щоб ченці не висовувалися з-за стін, мунгали посипали їх стрілами. Підпалювачі, ставши за вітром, закидали дахи будівель китатським вогнем, і там уже спалахнули ножежі.

Майже одночасно утворилися проломи в стінах і в брамі. В них з вереском кинулися баатури. Недосвідчені в рукопашному бою ченці не змогли стримати їх — і це був початок кривавого кінця Лисівського монастиря. Мунгали убивали ченців списами, шаблями, шокпарами або вражали стрілами.

Тим часом піднявся вітер — і роздмухав пожежу. Вогонь перекинувся на церкву та дзвіницю. Смолисте дерево зашкварчало і спалахнуло, мов солома. Ті з ченців, хто заховався в будівлях, тепер змушені були вибігати надвір, і тут на них накидалися баатури, зчіплювалися в поєдинках.

До обіду монастир перестав існувати. Все, що могло, згоріти, згоріло. Поранених переможці без жалю добили, а живих, уцілілих кинули до гурту полонеників. Серед них був і ігумен Яків.

— Господи, караєш нас за гріхи наші! — перехрестився він і рясою витер на обличчі кров.

Ліва щока його була розсічена вістрям шаблі. Кров стікала на бороду і на рясу, падала червоними краплинами на холодну осінню землю.

Добриня відірвав шмат сорочки — перев'язав рану.

— Тримайся, отче! Загоїться!

— Все в руці Божій… Дякую, сину.

— Так, все в руці Божій, — погодився Добриня, але тут же важко, з болем, ніби погрожуючи комусь невидимому, вигукнув: — Тільки чому та рука така немилосердна до нас?! Чому така важка!

— Не богохульствуй, сину! — застеріг ігумен і поправив на обличчі пов'язку. — Не гніви Всевишнього!

Розділ V

ОБЛОГА КИЄВА

“В літо 6749 (1240). У той же рік прийшов Батий до Києва в силі тяжкій зі многим множеством воїв своїх і оточив місто і обступив силою татарською. І опинилося воно в облозі великій. І став Батий неподалік від нього, а вої його облягли город. І не чути було нічого від скрипіння возів його, ревіння безлічі верблюдів його та від іржання коней його. І наповнилася земля Руська[74][74] ворогами…”

І було це напочатку осені року кулкун-іля, тобто року Миші.

1

Добриня оглянувся довкола. Це ж востаннє бачить він свої рідні місця. З Лисівського узвишшя видно далеко — на багато гін.

День був по-осінньому похмурий, вітряний. Сіре небо низько нависло над принишклою землею, над холодним Ірпенем та темними борами. В ньому шугало чорне вороння, і найбільше його зібралося над спаленим Калиновим Кутом. Звідси тягнуло болотяною сирістю, духом крові та свіжими згарищами, що ще подекуди курилися ледь помітними смердючими димами.

У грудях заклекотало, віддалося в серці щемким болем.

“Калиновий Куте! Калиновий Куте! Де ж ти подівся?

Що з тобою сталося? Тепер ти з'являтимешся мені, якщо живий буду, хіба що вві сні чи спогадах, бо тепер тебе вже ніколи не буде, допоки й сонця-світу на землії Тепер на тому місці, де ти красувався серед заростів калини, жовто-зелених рокит та запашних лугів, де не одне літо гасали мої босі дитячі ноженята, куди рвалася звідусюди, де б я не був, моя душа, тепер там пустка, чорні купи попелу та людські трупи, над якими вже опускається на страшну трапезу криклива ненажерлива галич… — Так думав Добриня, востаннє вбираючи в себе красу і жах рідного краю. — Там десь лежать непоховані батько, мати, брати, сестриця Ганночка… Прощайте, мої рідні! Прощайте навіки!”

Його боляче штовхнули списом у спину — і він, хитнувши кангою, як віл ярмом, рушив разом з іншими невільниками услід за кінним загоном Жадігера.

Шлях лежав через Жорнівку на Білгород. З дитинства знайомий шлях. Скільки разів проїздив він ним — не злічити, а тепер плететься знову і, мабуть, востаннє. Тут утратив він усе: домашнє вогнище, рідних людей, волю і навіть майбутнє. Душа була випалена, спустошена, збайдужіла. Все втрачено! Все! О Господи!

Перед вечором валку невільників обігнав з військом Менгу-хан і, не зупинившись біля Білгорода, що вже горів, узятий темником Бурундаєм, помчав прямо на Київ. Невільники прибули .туди лише наступного дня. І чим ближче було до міста, тим більше люду — ратного і підневільного — виднілося на шляхах. Зі всіх усюд до нього поволі повзли, мов гаддя, незчисленні монгольські орди. Верхи на конях, на верблюдах, на возах їхали і їхали одягнуті в овечі кожухи, у заячі та вовчі шапки худі вилицюваті сини далеких азійських степів і пустель, і ґвалт їхніх гортанних голосів змішувався зі скрипом возів, іржанням коней та ревом верблюдів і затоплював увесь простір довкола міста.

Нічого подібного Добриня ніколи ніде не бачив. Здавалося, ворушаться, здиблюються горби понад Либіддю і стугонять, гримлять незнаними досі підземними громами. І йдуть ці громи з півдня, від Росі, куди спрямував Батий свій перший удар. Отже, майже вся Київська україна вже захоплена чужинцями, затоплена полками кривавого Батиги. Залишився один вільний, непідкорений ще острів — Київ, та й той здригається перед лицем грізної небезпеки.

Валку зупинили в долині над Либіддю. Звідси, знизу, як на долоні, видно міські вали — від Білгородських до Золотих воріт. Високі вони, могутні! І рови, знав Добриня, перед ними глибокії І люду багато на посірілих від часу й негоди дубових зоборолах — ген як усіяли їх кияни! Мов мурашки! Та повертає Добриня голову в протилежний бік, і серце завмирає від жаху — пре Батиєва сила на Київ! І немає ні числа його ордам, ні впину! Скільки їх — сто, двісті чи триста тисяч? Хто теє знає? Передові загони вже охопили місто зі всіх боків, стали так щільно, що навряд чи й пощастило б кому-небудь вислизнути з нього, хоч би хто й хотів. То тут, то там спалахували короткі перестрілки, що швидко затухали. Обидві сторони промацували одна одну — чого хто вартий? Кияни, видно, страхалися неймовірної, небаченої досі кількості ворожих воїнів, що ворушилися внизу, як величезний мурашник, а монголи були вражені розмірами міста, висотою та могутністю його валів.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: