Горить свіча – Володимир Малик

Субедей перечив думці Менгу. Але він звик перечити джихангірам ще з часів Чінгісхана, бо покладався на його захист. А тепер за ним стояли слава великого войовника і літа, що збагачують людину мудрістю та безстрашністю.

Батий повернувся до своїх полководців — темників та тисячників, обвів усіх пильним поглядом, ніби чекав, що ті висловлять іншу думку, та всі мовчали. Тоді він поклав руку на плече “непереможному”.

— Так, мій аталику[84][84]! Не будемо порушувати яси[85][85] Потрясателя Всесвіту. Пошлемо послів і нині — хай ніхто не скаже, що Саїн-хан учинив несправедливо!

Він плеснув у долоні — і в ту ж мить перед ним став сотник туленгітів.

— Привести полоненика!

Сотник враз щезнув. А Батий звернувся до Менгу:

— Брате, ти обіцяв знайти досвідченого терджумана. Він з тобою?

— Ойє!

— Давай його сюди!

Менгу кивнув Жадігерові — і той привів Добриню. Майже одночасно туленгіти поставили перед Батиєм виснаженого полоненика у драному половецькому чапані і теж з кангою, як і в Добрині, на гаю. Він був без шапки, і на його нічим не прикритій голові кучмилося густе русяве волосся, що спадало майже до пліч.

Щось дуже знайоме привиділося Добрині в його очах, в його обличчі. Та що — ніяк не міг уторопати. Знав напевне, що ніколи раніш не зустрічав цього молодика, і все ж не міг позбутися почуття, що знайомий з ним.

Цю загадку тут же розгадав Батий.

— Цей богол, — сказав він, — син киювського бея Думитра Ільяс. Підведіть його до міста і покажіть орусутському воєводі — хай упізнає сина. Може, зговірливіший буде…

Царевичі і нойони-баатури зацмокали язиками, заґелґотали:

— Дзе-дзе! Мудра думка! Хто ж піде послом? Батий повів оком по колу.

— Надамо цю честь нашому достославному братові Мунке.

— Небезпечно посилати джихангіра, — зауважив Субедей. — Орусити дізнаються, хто він такий, — уб'ють.

— Не уб'ють. У нас заложником залишиться Думитрів син, — заперечив Батий. — Та й не треба йти йому в місто — перемовиться на відстані, через рів.

— Дякую, брате, за ласку і довір'я, — схилив голову Менгу. — Хоча, правду кажучи, особливої радості від майбутньої посольської місії не відчуваю, бо впевнений, що закінчиться вона невдачею, як і взимку.

Та Батий підняв угору вказівний палець, промовив урочисто:

— Мунке! Скажи завтра Думитрові, що мені жаль знищувати таке гарне місто, якому немає рівних у цілому півсвіті — від Керулена до Дунаю. І якщо Думитрові воно дороге, якщо він хоче зберегти його для себе і своїх нащадків, то хай відчинить ворота і виведе в поле його мешканців. За це обіцяю всім життя, а Думитрові владу та життя сина… Якщо ж він не погодиться на це, то скажи, що син загине лютою смертю, і дай ніч на роздуми, а післязавтра вранці, якщо Думитро не прийме наших умов, виведи його сина перед Золоті ворота і привселюдно зламай йому хребта!

— Зрозумів, Саїн-хане, — схилив голову Менгу. — Зроблю все так, як ти сказав.

— І починайте по-справжньому облягати Киюв, — додав Бату, звертаючись до всіх. — Ми вже третій день тут — тож пора обступати його так щільно, щоб жодна миша не вислизнула з міста!

Він рушив до шатра, і всі розступилися і схилилися перед ним, утворюючи широкий прохід.

3

Добрині не пощастило в той день чи вночі зустрітися з Іллею. Лише наступного дня, коли після туманного ранку, що повільно піднімався з-за Дніпра, блиснуло сонце і осяяло все довкруг скупим осіннім світлом, доля звела їх віч-на-віч на майдані перед Золотими ворітьми. їх обох привели сюди.

Тепер Добриня пильніше придивився до полоненика. Сумніву не було — Ілля. Справді — гарний. Ясні розумні очі, крутий лоб, прямий ніс, злегка закучерявлене волосся, що спадало на плечі. Все — як у Дмитра! Безперечно, це він! Бояриня не погрішила проти істини.

— Здоров будь, Ілля! — тихо привітався Добриня. Той стрепенувся.

— Ти мене знаєш? Звідки? Хто ти? Охоронці не звертали уваги на їхню розмову.

— Я Добриня… Цього року я бував частим гостем твоєї сім'ї, знаю боярина Дмитра, бояриню Анастасію, Янку, братів твоїх.

— Чоловіче! Просто не віриться! Ти був у нас дома? Так недавно! Як же ти опинився тут?

— Мене воєвода Дмитро послав на Рось, і я затримався на Княжій Горі, аж поки потрапив у полон.

— Як же мої? Всі живі-здорові?

— Всі живі-здорові. Янка виросла, брати поженилися…

— Ну, вони поженилися ще при мені.

— Всі за тобою побиваються… Горюють…

Ілля заплющив очі.

— Боже, Боже! Бути так близько — і не побачитися! — прошепотів крізь сльози. — Повернутися додому, та як — нещасним рабом! Та ще й на погибель киянам і своїм рідним! Краще б мені було загинути, ніж тепер бути іграшкою в руках ненависного ворога!

Добрині здалося, що Ілля до кінця не усвідомлює, для чого його привели сюди і яка жахлива смерть чекає на нього, якщо кияни не відчинять браму перед Батиєм. Звичайно, це буде жорстоко — відкрити йому всю правду. Однак іншого виходу не було. Він повинен знати все, щоб несподівана звістка під час перемов з воєводою Дмитром не застала його зненацька. Тому Добриня наважився:

— Ілля… — Він поклав руку своєму співбесідникові на плече. — Чи тобі відомо, що князя в Києві нема, а воєводою призначений твій батько?

— Так, я це знаю, — відповів Ілля. — Про це я дізнався ще в Орді, коли мене одного разу привели до самого Батия і поставили в ряд таких же, як і я, рабів. Було нас не менше сотні, і, як виявилося, всі ми носили спільне ім'я — Ілля. Це нас здивувало і насторожило. Для чого нас зібрали сюди? Незабаром нам стала відома причина такого дивного зборища. До нас вийшло кілька нойонів, половець-товмач та наш землячок — без канги, ситий і добре вдягнутий. Ти ж знаєш, що нашого брата можна зразу відрізнити від половця чи татарина.

— Знаю. Що ж далі?

— А далі — наперед вийшов товмач і спитав: “Вас тут багато, і всі ви прозиваєтесь Іллею, та нам потрібен лише один з вас — син київського тисяцького Дмитра. Чи є він серед вас?” Наш стрій ворухнувся, загув, а я на якийсь час утратив здатність і рухатися, і розмовляти. Ось воно що! Це ж мене розшукують! А для чого? Я розумів, що не для добра, і мовчав. “Отже, немає такого? — перепитав товмач. — А хто з Києва?” Знову ніхто не відгукнувся. Тоді товмач звернувся до нашого землячка:

“Домане, дивись!”

Тут Добриня вражено вигукнув:

— Як ти сказав? Доман?

— Так, Доман… А ти його знаєш? — в свою чергу здивувався Ілля.

— Ще б пак! Він теж був разом зі мною у Києві. Це мій лютий ворог… Але розповідай далі!

— Так ось цей Доман почав пильно розглядати невільників, і я зрозумів, що він знає батька, матір, братів і хоче впізнати мене. Йому, безперечно, було відомо, що я потрапив у татарський полон. Та оскільки він мене ні разу не бачив, то і впізнати не міг. Тоді він вибрав шістьох чи сімох найбільш, на його думку, схожих на уявного Іллю і сказав:

— Один з них — син воєводи Дмитра.

Як не дивно, я опинився серед них, і нас по черзі почали катувати. Розрахунок у наших мучителів був простий: якщо серед відібраних є Ілля, син київського воєводи, то він, не витримавши знущань над собою або товаришами по нещастю, сам признається. Так воно і сталося. Я справді не витримав. Коли четверо дужих, мов цербери, туленгітів схопили одного з моїх товаришів, що стояв крайнім у ряду приречених, роздягли догола, підняли за руки і ноги над багаттям і почали припікати йому груди й живіт, так що той, звиваючись, як вуж, від болю, закричав на весь степ, я вискочив наперед і вигукнув:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: