Він так поринув у думки і спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
— Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсіли мангуси і тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час — і впаде цей міцний горіх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови і втішився, я привіз тобі красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. — Не ждучи відповіді Батия, він плеснув у долоні, і два туленгіти підвели гарно прибрану в багатий одяг дівчину, яка від страху ледве трималася на ногах. — Ось — подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху і для наших вуст, тому назви її ранковою зорею — Юлдуз. Вона і схожа на ясну ранкову зірку!
З цими словами він пальцями підняв за підборіддя дівочу голівку — і на великого хана раптово глянуло синє Вічне Небо — такі були густоблакитні очі Росиці.
Батий усміхнувся сірими губами.
— І справді Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
— Сотник Жадігер привів. Для мене привів. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похід, мабуть, найважчий з тих, які ми з тобою затівали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарів?
Менгу хитро примружився і зареготав, а Батий хмикнув:
— Гм, але ти теж не взяв!
— Моя там, у Киюві. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собі до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгітам, щоб відвели дівчину, і глянув прямо в вічі Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрідного брата і зрозумів, що цей блиск означає одно — крайню роздратованість Справедливого, після якої нерідко вчиняються несправедливі діла. Що ж трапилося нині?
— Менгу, — сказав Батий, — що мені робити? Я вперше не знаю, як підступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали місто. Золоті ворота — неприступні. Західні і Лядські — теж. Нижнє місто укріплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вірний пес Чінгісхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкі місця в обороні противника, а вчора ніби йому мову й розум відібрало! Де не їхали — всюди такі високі вали, що лише на крилах можна перелетіти. Але ж ми не птахи!
— І що ж ви надумали?
— А нічого! Брати місто приступом — утрачу на самому початку походу найсміливіших своїх баатурів. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, — затримаюся тут на кілька місяців, а може, й на півроку. Ні те, ні інше мені не підходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потім його вузькі очі звузилися.
— А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогодні їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, і прихопив з собою того орусута, про якого я тобі розповідав ще на берегах Ітилю. Він добре знає Киюв…
— Доман? Чому ж ти раніше не нагадав мені про нього?
— При переправі через Дніпро він обмок і застудився. Ледве мої знахарі відхаючили його від смерті. Лише тепер оклигав.
— Ти гадаєш, він стане нам у пригоді?
— Стане чи не стане — не відаю. А запитати треба!
— Тоді давай його сюди! І терджумана теж!
— Обійдемося без терджумана. Він уже кумекає по-нашому, — сказав Менгу, подаючи знак туленгітам, що тісною купкою стояли віддалеки.
Привели Домана. Він був худий, пожовтілий, ніби вийнятий з домовини, борода кошлатилася, як віхоть, у грудях хрипіло, але очі вже мали живий блиск і дивилися на Батия з цікавістю.
— Кажуть, орусуте, що ти добре знаєш Киюв? — спитав Батий.
Доман упав ниць і поцілував землю.
— Знаю, великий хане, — відповів, підводячись. — Як свої п'ять пальців!
— Тоді скажи мені, де в ньому найслабше місце? Які ворота найлегше взяти? А може, є туди таємний хід? Скажи — і матимеш від мене честь!
Доман зсутулився, забухикав, а відкашлявшись, знову вклонився.
— Великий хане, найлегше взяти Поділ, тобто ту частину міста, що внизу, над Дніпром. Нелегко, але все ж легше, ніж Верхнє місто.
— Чому легше? Там вали такі ж високі, як і на горі.
— Високі, та не такі. До того ж заборола там та ворота від низинної вологи підгнили. Якщо добре стукнути пороком, то швидко впадуть. Та й залога Подолу слабша. На Горі — більше люду, і це люд, що не раз тримав меча в руках, а на Подолі самі ремісники — гончарі, кожум'яки, кравці, шевці, колісники, бондарі, ковалі. Вони не звичні до зброї, з ними легше справитися.
Доман знову закашлявся і схопився за груди. Батий з цікавістю подивився на нього і запитав:
— Ти орусут і хочеш, щоб я погромив твоїх співвітчизників. Чому так? Чого зло на них держиш?
— Кияни вчинили мені зло! Я ненавиджу їх! — аж захлинувся Доман, важко дихаючи.
— Гаразд. Іди! — сказав Батий, а коли той відійшов, проникливе глянув на Менту. — Мерзенний же цей Доман! Коли б він з наших, я відразу велів би відрізати йому язика! Зраджує своїх!
— Але оскільки він чужинець і служить нам, то хай живе! — завершив розмову Менту. — Він допоміг тобі хоч трохи? Навів на яку-небудь думку?
— Бачиш, між мною і Субедеєм сьогодні виникла суперечка. Субедей радить брати приступом Лядські ворота — ті, що в яру. Я згоден, ті ворота — найзручніше місце для приступу. Вони на вигляд міцні, але коли придивитися, то н.еважко помітити, що дерево там дужче постаріло, потрухлявіло, ніж на Західних воротях, а отже, легше піддасться нашим порокам. Мабуть, це тому, що ці ворота, як і Подільські, стоять у низині, над струмком, де завжди багато вологи. Та й вітри їх менше обвівають і висушують… Та не тільки це. Головне — підхід до них зручний, а з протилежного горба, та ще з дерев, видно все, що робиться в місті. Ось чому Субедей наполягає на Лядських воротах.
— Ну? А ти?
— Я? А я нині, після розмови з Доманом, думаю так. Зараз у киян свіжі сили, багато зброї і припасів, отож вони завзято оборонятимуться і покладуть немало наших баатурів. Якщо ж ми спочатку візьмемо Нижнє місто, — а взяти його, безперечно, легше, ніж Верхнє, тут я згоден з Доманом, — то це для Думитра буде приголомшливий удар! Кияни підупадуть духом, і нам легше буде брати Лядські ворота. До того ж у Нижньому місті ми переб'ємо або захопимо в полон умільців, які виготовляють зброю: стріли, мечі, луки. А без зброї не навоюєш!
— Ну, що ж — ти думаєш мудро, Саїн-хане. Будемо спочатку брати Нижнє місто, — сказав Менгу. — Я згоден з тобою!
2
— Ой вей, Ісааку! Яке горе! Яке горе, якби ти тільки знав! — кинулася в сльозах назустріч чоловікові, що зайшов увечері до хати, пишнотіла, але ще прудка Ребекка — у розстебнутій кофтині і з розпатланими чорними косами. — Де ти тільки ходиш? Де тебе носить? Чому не сидиш дома?
— Але ж, люба, я маю бути там, де мій народ, де мої прихожани! Я був на валу — ми відстрілювалися від тих дикунів… А що трапилося, люба? Чому ти така схвильована?
— Ой, яке лихо спіткало нас, нещасних! — заголосила жінка, припадаючи йому до грудей.
Рабин сполотнів, це було помітно навіть при слабкому світлі свічки.
— Та кажи ж бо, що трапилося? Про яке нещастя ти мовиш? Щось сталося з Маріам? Вона жива? Ребекка витерла фартухом очі.
— Ой вей, вона жива!
— Так у чому ж річ? — приголомшений рабин почав приходити до тями.
— А річ у тім, що дівчина з'їхала з глузду! Закохалася! — вигукнула з розпачем Ребекка. — Десь і зараз повіялася до нього!
— Закохалася! Гм! — рабин закліпав очима, кров почала приливати до його змертвілих щік, він полегшено зітхнув. Ну й клята жінка — так налякала! А вголос сказав: — Але ж Маріам уже пішов сімнадцятий годочок, люба, хіба не час закохатися? Пригадую, ти теж у такі роки закохалася.
— А-а, про що ти згадуєш! — махнула рукою Ребекка. — То ж був ти!
— А Маріам що? Закохалася у віслюка?
— Гірше! Ой вей, гірше!