Горить свіча – Володимир Малик

Не злазячи з коня, Жадігер гукнув:

— Воїни! Ось перед вами сім смердючих псів, що допустили, щоб вороги убили їхніх двох товаришів, а десятника взяли в полон. Восьмий — син киювського войводи Думитра… Менгу-каан наказав усіх стратити! Ламайте їм хребти! Та швидше!

Приречені до смерті заборсалися, запручалися, закричали, але їх хутко поставили головами сторчма на землю і зі всієї сили загнули ноги за спину. Почувся хрускіт кісток. Жахливий зойк струсонув ранкову тишу і зразу ж обірвався.

Ще живих, але безпорадних людей, що вже не могли ворухнути ні рукою ні ногою, а тільки пускали криваву піну з рота і вибалушеними очима зі смертельною тугою дивилися на цей безжально-жорстокий світ, кинули у неглибокий рів, виритий на узбіччі майдану дощовими потоками.

У Жадігера відлягло від серця: ніхто зі скараних не встиг вибовкати ханської таємниці. Полегшено зітхнувши, він об'явив:

— Воїни! Ці виродки поплатилися за те, що спали на чатах. Вони проспали вилазку орусутів, які захопили в полон десятника Товлура, і нічого не зробили, щоб його визволити. Дивіться всі на їхні муки — і зарубайте собі на носі: така смерть жде кожного, хто знехтує ясою великого Потрясателя Всесвіту і волею преславного Саїн-хана!.. Ми скарали також полоненого орусута, бо батько його, киювський войвода, відмовився здати Киюв нашому доблесному війську!.. Чули всі?

Воїни у страсі великому мовчали. Дивилися, як беззвучно зіпають запіненими ротами їхні нещасні товариші, і дякували в думках Вічному Небу, що самі вбереглися від такої страшної долі. Влада великого хана безмежна і безпощадна. О аруах, аруах!

З високих київських заборол на це мерзенне дикунське видовище дивилися сотні киян і теж заціпеніло мовчали.

8

Уранці, поспавши всього годину чи дві, Добриня та Ілля помилися в лазні, яку жарко натопив Никодим, одяглися у все нове та чисте і, поснідавши, з'явилися до воєводи на його виклик.

У воєводи сидів ще не старий чернець. Чорна ряса у нього була застебнута на всі ґудзики, на голові — чорний клобук, довга борода спадала на груди, в руках — рівний, вишмульганий до блиску посох.

Хлопці привіталися, поцілували руку ченцеві, а Дмитро сказав:

— Ієромонах Іяникій, сіреч Оникій, великий книжник, доглядач і хранитель бібліотеки собору святої Софії, де зберігаються також книги князя Ярослава Мудрого, турбується долею книгозбірні. Питає — чи не варто було б переховати її у безпечніше місце?

— Татарове, кажуть, мають грецький вогонь, — вступив у розмову отець їяникій, — то можуть спалити і храм, і бібліотеку. А в ній зело велика мудрість зберігається! Не десятки і навіть не сотні, а тисячі книг. Багатство, можна сказати, нерукотворне. Дім можна відбудувати, храм Божий возвести заново, якщо згорить, а рідкісну книгу нічим не возмістиш… Отож єпископ і послав мене до влади світської і військової запитати — що робити? Переховати книги зараз у надійне місце чи почекати? Може, не такий страшний чорт, як його малюють?

— Батий страшніший за чорта, — сказав Ілля.

А Добриня додав:

— Він має не грецький, а китатський вогонь, що палить так само люто, як і грецький. І ніхто не знає, коли той вогонь полетить на нас — на початку облоги чи під кінець. Тож, мабуть, краще все цінне поховати заздалегідь. І не тільки бібліотеку.

Отець Іяникій пильно глянув на Добриню і промовив, звертаючись до воєводи:

— А сей муж, здається мені, каже діло. Я теж такої думки, що краще поспішити, ніж потім каятися. Так я скажу єпископові і вже сьогодні почну переносити найцінніші книги туди, де ніхто їх не знайде.

— Може, мої хлопці допоможуть вам, отче? — спитав Дмитро.

— Ні, ні, — аж замахав руками отець Іяникій. — Я сам. То буде тільки моя таємниця!

— А якщо, даруйте, ти загинеш? Хто ж потім знайде їх?

— Ще єпископ відатиме, де вони заховані.

— Воля твоя — тобі видніше, — з досадою стенув плечима воєвода. — А по-моєму, чим більше людей знатиме, тим безпечніше і спокійніше буде на душі. Хтось же та уціліє!

— Людей Батий припече, вони й викажуть тайник, а з мене хоч шкуру живцем здери — мовчатиму! Наша бібліотека цінніша за всі скарби Києва, і сховати її треба так, щоб вона збереглася до кращих часів! Амінь!

Отець Іяникій підвівся, поблагословив усіх десницею і вийшов, стукаючи патерицею по дощаній підлозі.

— Проводити мене не треба, — підняв він заперечно долоню. — Я сам.

Дмитро якийсь час дивився йому вслід, хоча той уже зачинив за собою двері, а потім підвів очі на сина та Добриню.

— Отець Іяникій, — великий книжник і мудрець, але тут він чинить не мудро. Ой, не мудро! Якщо він загине, якщо загине або помре єпископ, якому і без теперішніх клопотів залишилися три чисниці до смерті, то хто знатиме, де шукати бібліотеку?

— Нам треба ще витримати облогу, воєводо, а потім думатимемо про бібліотеку, — сказав Добриня.

— Ти гадаєш, не витримаємо?

— Сили дуже нерівні.

— Так, сили нерівні, але ми зробимо все, щоб не впустити Батия в Київ, а якщо незмога буде, то продамо життя якнайдорожче! Я для цього вас і покликав.

— Слухаємо, батьку, — схилив голову Ілля. Добре викупаний, підстрижений Василакієм, пристойно одягнутий, він дуже змінився, порівнюючи з тим, яким знав його Добриня ще вчора. Стрункий і ставний, хоча тендітніший за старших братів, він був схожий одночасно і на сестру Янку, і на Ісуса Христа, як його малювали на іконах. Тільки Янка була чорнява, а Ілля русявий. Зате на Ісуса Христа він був схожий і обрисами лиця, і мудрістю та ласкавістю якихось по-особливому людяних очей, і рівним проділом посеред голови, що розділяв його пишне світло-бронзове волосся.

— Слухаємо, батьку, — знову повторив він. Дмитро підійшов ближче.

— Я ось чого вас покликав… Беріть коней і їдьте на Копирів кінець. Там, як мені стало відомо, скупчилося на майданах та вулицях майже півтори тисячі бездомних іудеїв, що з передмість утекли в Київ. Розшукайте боярина Воротислава, який керує обороною Копиревого кінця, з ним зайдіть до рабина Ісаака Зайденберга і гуртом влаштуйте людей по дворах, щоб мали притулок і їжу. А коли з цим покінчите, відберіть з них чоловіків, здатних носити зброю, розбийте на десятки та сотні, наставте десятників та сотників, дайте всім мечі, луки, бойові сокири і визначте місця на валу, які вони мусять обороняти.

— Мені залишатися там? — спитав Ілля.

— Так, ти будеш там замість мене. Я повинен знати, що робиться кожного дня і навіть кожної години на тому кінці.

— А Добриня?

— Добриня допоможе тобі і повернеться назад. Я хочу послати його до Лядських воріт. Там боярин Домажир… Та й взагалі, всі ви будете моїми руками і моїми очима по всьому Києву, а особливо там, де можна чекати ворожого приступу. Поділ мене дуже непокоїть: вали там нижчі, і заборола слабші. Чи не перевести всіх подільців у Верхнє місто?

— Поки що не варто цього робити, — сказав Добриня. — Хіба коли стане дуже скрутно.

— Я теж так думаю. Тоді — йдіть! І кожного вечора повертайтесь додому, бо я хочу знати, що робиться у нашому нещасному обложеному Києві. Йдіть!

Копирів кінець, куди незабаром прибули Добриня та Ілля, був розташований у західній частині міста. З Ярославового города сюди вели могутні Іудейські ворота[87][87], від яких широка вулиця пролягала до Білгородських, або Західних, воріт[88][88], звідки починався Білгородський шлях. Тут, окрім корінного люду, мешкало чимало багатих євреїв, або, по-тодішньому, іудеїв — купців, гендлярів, лихварів, ремісників. Ще більше їх, особливо бідноти, тулилося за Білгородськими ворітьми, понад Білгород-ським шляхом, по схилах горбів, по ярах та понад річкою Глибочицею. Жили вони тут здавна, ще з десятого сторіччя, у невеликих дерев'яних та мазаних хатинах, нерідко в напівземлянках, шили чоботи, одяг, шапки, валяли валянки, виготовляли вози, збрую, бочки, діжки, верстати для ткання, займалися дрібною торгівлею, ледве зводячи кінці з кінцями, фурманували. Тепер увесь цей люд — з дітьми, домашніми тваринами та птицею, лантухами та вузлами, начиненими бідняцьким скарбом, рятуючись од видимої смерті, всунувся в Копирів кінець і запрудив усі майдани, вулиці та вузькі провулки. Значна частина їх уже познаходила притулок у своїх багатих одноплемінників та знайомих городян, але багато хто ще сидів разом з дітьми та стариками на своїх бебехах попід частоколами, трясучись від осіннього холоду.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: