Горить свіча – Володимир Малик

— Княже! — несподівано голосно вигукнув Добриня. — Не вір цьому чоловікові! Не знаю чому, але він підмовляє тебе на лихе діло! Я цілий рік провів серед мунгалів і на власні очі бачив, як вони ставляться і до тих, кого завоювали силою, і до тих, кого підманули улесливими обіцянками здатися їм добровільно. Однаково! Передусім вони вбивають ліпших людей — князів, бояр, книжників, а також малих та старих, що нездужають працювати на них. А всіх інших обертають на рабів! То невже ж кияни погодяться самі підставити шию під ніж кочовика? Невже власними руками відчинять ворогові ворота до свого міста? Так знай же, княже: доля киян буде однакова — чи стануть вони на вал зі зброєю в руках, чи здадуть Київ Менгу-ханові. Як тільки Менгу в'їде в місто, усім тут буде смерть або неволя! То вже ж ліпше загинути вільними людьми, як переяславці та чернігівці, ніж самим всунути голову в пащу кривавому звірові!

Останні слова Добриня вигукнув так голосно, що почув весь майдан, і кияни враз заворушилися, замахали руками, закричали:

— Княже, не піддавайся! Будемо оборонятися! Київ вистоїть! А якщо судилося загинути, то загинемо в бою, та ще й ворогів немало прихопимо з собою! Не піддавайся, княже! Цей муж добру пораду подає!

Жокте спочатку спокійно вслухався у перемови князя зі своїми підлеглими, вважаючи, що так і мусить бути, — така важлива справа, як здача міста, не вирішується без суперечок. Але коли заґвалтували прості люди, він захвилювався.

— Чого вони кричать?

— Не дозволяють відчиняти воріт, — відповів Добриня.

— А коназ що каже?

— Думає і вагається. Не знає, що робити.

— Вагається! — обурився Жокте. — Чого йому вагатися? Хіба він не знає, що півсвіту вже впало до ніг Чінгісхана та його джихангірів, а друга половина ось-ось упаде! Сила наша безмежна, і ми скоро підкоримо весь світ!

Михайло Всеволодович вислухав і відповів:

— Скажи йому, що нам потрібен час для роздумів — день, два або й три…

— Три!.. — сердито вигукнув Жокте. — Та завтра вранці Мунке-каан повинен в'їхати в Киюві Які там два чи три дні!

Тут закричав тисяцький Дмитро:

— Цього не буде! Чуєте, посли, цього не буде! Ми не здамо Києва ні завтра, ні післязавтра! — І повернувся до князя. — Ми будемо оборонятися, княже! Це воля всіх киян!

— Так, так! Ми будемо оборонятисяі — Майдан загув, загаласував: — Геть послів! Бийте на сполох! Давайте людям зброю!

Народ почав напирати з усіх боків. Гридні ледве стримували його.

Князь повернувся до боярина Федора.

— Що робити, боярине?

— Глас народу — глас божий, — відповів той. — Відправ послів, княже, і готуйся до оборони! І хай буде те, що має бути! Все в руці Божій!

Князь подумав і сказав:

— Гаразд, так і зробимо! Бо сором нам буде, якщо здамо ворогові Київ без бою!

Доман, що стояв весь цей час мовчки, раптом упав перед князем на коліна, схопив його руку, заблагав:

— Княже, не поспішай! Подумай ще! Бо погубиш і себе, і Київ, і всіх нас! І це вір оцьому зайді, — він оглянувся на Добриню, — оцьому хитрому підступному змієві, що підмовляє тебе на зло! Одумайся!

Але його голос потонув у реві розлютованої юрби.

— Що це за один? Звідки він узявся? Чому підбиває князя видати нас мунгалам? У поруб[30][30] його!

— Геть песиголовця! Геть собаку! Смерть йому! Смерть!

— У поруб! У поруб!

Доман зіщулився, втягнув голову у плечі, злякано озирався. Він знав, що натовп не любить жартувати. Досить найменшої іскри — і спалахне полум'я. І загасити його буде неможливо.

Князь оглянувся на Федора, шукаючи поради. Той підкликав гриднів.

— Візьміть цього чоловіка — посадіть у поруб! Хай не баламутить людей!

Домана схопили — потягли. Він запручався, закричав:

— Княже! Несправедливість чиниш! Кого в поруб — мене? Я ж служив тобі вірою і правдою! І зараз хочу добра!

Та князь махнув рукою:

— Ведіть!

Доман люто глипнув на нього, зашипів щось у бороду, але його штурхнули ззаду в спину і потягли на княжий двір.

Натовп поволі вгамувався, і князь, переконавшись, що кияни мають твердий намір оборонятися, окріплим голосом звернувся до Добрині:

— Перекажи послам, хлопче, що Києва ми не здамо! Хай так і скажуть Менгу-ханові: не здамо! Будемо битися до останнього!

Жокте сплеснув руками, голос його затремтів.

— О небо! О золоте сонце! Що він мовить! Мангуси[31][31] скаламутили розум коназу Микаїлові! Нічим іншим не можу я пояснити його необдуманого вчинку. Тепер мені доведеться виконати наказ джихангіра! О аруах!

— Про що він каже? Я не розумію його, — здивовано уп'ялився в посла князь.

Жокте зблід, стиснув кулаки, обличчя його потемніло, стало хижим, твердим, а очі звузилися, як у рисі, що готується до стрибка на здобич.

— Зараз зрозумієш, коназ! Зараз зрозумієш! Ти не уявляєш, на що прирік себе, своїх близьких і всіх киян, а тому я покажу тобі, що тебе очікує! Дивись!

Жокте дав знак. Нукери силоміць поставили на коліна полонеників, зірвали з їхніх голів міхи. І тут кияни побачили перед собою п'ятьох немолодих уже чоловіків з забитими ганчір'ям ротами, вибалушеними від недостачі повітря очима, сповненими жаху. Вони задихалися, але нічим не могли допомогти собі, бо їхні руки були зв'язані за спинами.

— Боже мій! — вигукнув князь, упізнавши в полонениках чернігівських бояр. — Що з вами зробили!

Він подався до них, але не встиг і кроку ступити, як нукери підняли шокпари і блискавично опустили їх зі всієї сили на голови нещасних. Обливаючись кров'ю, полоненики мовчки попадали в сніг.

Це сталося так несподівано для всіх, що в першу мить ніхто й слова не зміг вимовити! Над майданом запала зловісна тиша. Князь смертельно зблід і затулив обличчя руками.

І серед цієї тиші пролунав скрипучий голос Жокте.

— Дивіться, орусути, — так буде з кожним, хто не підкориться нам, хто виступить супроти монголів! Так буде і з вами, кияни, якщо ви не відчините нам воріт вашого міста і не вийдете з нього з шапками в руках і поясами на шиях[32][32] — і не поклонитеся славному Мунке-каанові! Тепер я сказав усе!

Поки Добриня перекладав ці жорстокі слова, вимовляючи їх голосно, щоб чули всі в найдальших закутках майдану, натовп мовчав, приголомшений тим, що сталося. А як закінчив, тиша враз лопнула, вибухнула несамовитим криком, ревом, що громовицею покотилася по всьому Києву.

— Смерть убивцям! Смерть! Не посли це, а нелюди! Смерть їм!

Темна розбурхана хвиля зі всіх боків ринула на посольство. Палаючі гнівом очі, широко розкриті, перекошені від лютого крику роти, затиснуті корчуваті кулаки були страшні і безпощадні.

Монголи збилися докупи, ухопилися за зброю. Добриня опинився серед них, даремно намагаючись вирватися з їхнього кола. Йому допомогла чиясь рука — в останню мить вирвала із приреченої на смерть купки чужинців, які тільки тепер, здається, зрозуміли, що самі натворили, і швиргонула в тісний натовп бояр та гриднів.

— Стій тут, хлопче, бо загинеш ні за що! — почувся голос тисяцького Дмитра.

Князь кинувся було насупроти натовпу з криком:

— Люди! Що ви робите! Зупиніться! Це ж посли таки! Та його слабкий голос загубився, як піщинка у вихорі. Це й справді був живий вихор, смерч, що налетів на монголів зі всіх боків, раптово закрутив, завихрів — у криках, галасі, стогонах, тупоті ніг і жахливому хряскоті, що доносився десь знизу, з-під ніг, і потім, утративши силу, затих, розтав, щез, ніби його й не було, полишивши після себе на закривавленому снігу стоптані сотнями ніг, розтерзані сотнями рук знівечені тіла баатурів, що полягли поряд з тілами чернігівських бояр.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: