— Встигнемо з козами на торг,— відповідали їм обачніші.— Ще немало крівці проллється і нашої, і їхньої! Ще встигнемо всі в братську яму! Куди поспішати?
Над Києвом котилися низькі сірі хмари, кропили землю і місто холодними дощами, що іноді переходили в крижану крупу. Потім хмари розходилися, крізь них прозирало скупе осіннє сонце, і на якийсь час у зневірених душах загорався промінчик надії.
— Постоять татари, померзнуть у своїх юртах та й, чого доброго, дременуть звідси куди-небудь в інше місце… Тут їм теж голодно, теж не з медом, бо вже обібрали всі навколишні села — нічим більше поживитися!
— Аякже — жди! Дременуть! Он Переяслав діждався? Або Чернігів? І нам таке буде! Ординці нахапали по селах збіжжя, худоби, коней — вистачить їм жерти на цілу зиму! А ми за той час дуба вріжемо з голоду! Краще вже справді загинути в бою, щоб не гнити заживо трухлявою колодою в болоті!
Такі розмови точилися серед киян, різні думки висловлювалися. Лише про добровільну здачу Києва ніхто й словом не обмовився, бо всім було ясно, що Батий не подарує киянам побиття послів Менгу-хана. Та й кому охота самому надівати на шию ярмо?
Непевність очікування закінчилася раптово — в третю суботу падолисту.
Напередодні ще моросив надокучливий дощик, а надвечір хмари розійшлися, розвіялися, виглянуло сонце і заходило криваво — на мороз. І справді, суботній ранок видався ясний, морозний. Мокра земля затужавіла, замерзла і дзвеніла, мов криця. Вітер улігся, і в ранковій тиші в голубе небо раптом ударив на сполох дзвін.
Київ ураз переполошився, загув.
Звуки сполоху — протяжні і тривожні — линули з Подолу, з дзвіниці Пирогощі.
Воєвода Дмитро кинувся у Володимирів город — на вал, звідки було видно весь Поділ. Його супроводили сини, бояри та ліпші київські мужі.
Поділ кипів, вирував. Тисячі людей копошилися по вулицях та дворах, бігли зі зброєю у визначені місця — ставали на заборола.
А по той бік валів сунули до Подолу, як мурашня, ординські полчища. Понад Глибочицею та Сетомлею вони везли стінобитні пристрої — пороки, тягнули важкі самостріли, що метали каміння та горщики з китатським вогнем, несли штурмові драбини.
— Батий хоче захопити Поділ,— сказав Дмитро.— Зараз нам буде гаряче!
— Треба допомогти подолянам, самі вони не втримаються,— вставив боярин Воротислав.
— Як саме?
— Послати туди з Гори кілька тисяч людей.
— А якщо це хитрість Батиєва? — спитав Домажир.— Ми оголимо Гору, а він — тут як тут! Нападе на Золоті або Лядські ворота! Що тоді?
Дмитро задумався. Він давно вже передбачав, що Батий може спочатку напасти на Поділ. Хана могло привабити те, що там нижчі вали, слабші на вигляд ворота, менша залога. На такий випадок Дмитро обмізкував дві можливості — оборону Подолу до останку, скільки сил стане, і виведення мешканців його на Гору, здачу Подолу без бою. Однак тепер, коли кияни почали боятися голоду і прагнули схрестити з ворогом зброю, друга можливість відпадала. Поділ потрібно було захищати. Але як? Лише силами подолян чи справді послати туди підмогу, як радить Воротислав? Ні, потрібно зробити так, щоб ворогові завдати втрат якнайбільших, а своїх людей зберегти.
— Добрине,— повернувся він до свого молодого помічника,— скачи вниз і передай подільським воєводам, щоб не гаючись вивели всіх, хто не може тримати меча в руках, сюди, на Гору. Дітей, жінок, старих! Усіх, хто не потрібен для оборони! Хай забирають з собою найне-обхідніше, що в кого є, харчі та одяг! Передусім — харчі!
— Що ти надумав, Дмитре? — спитав Домажир.
— Надумав я ось що, бояри,— Дмитро відповідав Домажиру, але звертався до всіх.— Не знаю, чи зуміємо ми утримати Поділ. Батий посунув проти нього великою силою. Гляньте, скільки їх пре! Тож, щоб не було у нас зайвих утрат, половину люду треба вивести у Верхнє місто. Заздалегідь! Що це дасть? А дасть те, що воїни будуть спокійні за свої сім'ї і на випадок здачі Подолу зуміють без штовханини відступити теж.
— А з допомогою їм як? — спитав Воротислав.
— Пошлемо два полки. З ними підуть мої сини — Микола та Степан. А щоб не було сум'яття, полкам спускатися на Поділ Глибочицькими ворітьми, а подолянам підніматися Боричевим узвозом через Подільські ворота та Кожум'яцьким узвозом через Кожум'яцькі ворота. На Горі — пильнувати за ворогом, щоб не захопив нас зненацька, і варити більше кулешу для прибулих! Ідітьі І хай вас береже Бог!
6
Відправивши на Гору останніх подолян з тих, хто не стояв на валу зі зброєю в руках, Добриня зупинився посеред опустілого торговища, перед храмом Богородиці Пирогощі, і задумався. А що далі? Повертатися на Гору до воєводи чи залишитися на Подолі?
Інших розпоряджень він не одержав. Отже, йти на Гору? Але там поки що спокійно, а тут ось-ось розпочнеться ворожий приступ. Як же в таку хвилину покинути Поділ і його захисників? Що скаже Дмитро, коли він постане перед ним? Чи не розцінить такий вчинок як боягузтво?
Глухі крики і далеке гупання пороків у Дорогожицьку браму перервали його роздуми. Там тривожно — отже, треба йти туди!
Воєводич Микола зрадів йому.
— Добриня? А тут у нас така крута каша заварюється! — Він перехилився через забороло і показав рукою вниз.— Поглянь!
Ворота здригалися і тріщали під могутніми ударами обкованих залізом дубових “баранів”, а понад річечкою Сетомлею вишикувалися готові до наступу Батиєві тумени. Попереду молоді баатури ставили полонеників з довгими драбинами в руках, щоб відразу, як тільки пролунає сигнал, погнати їх попереду і поставити ті драбини до валів міста.
Воєводич не перебільшував. Тут справді незабаром завариться криваве бойовисько. Чи ж готові подоляни?
Добриня оглянувся. Ворота зсередини були закладені міцною загатою — товстими колодами та міхами з землею. Це добре! Микола не гайнував даремно часу. Але людей на валу було обрідно. Чи ж зможуть вони відбитися від густих, як ліс, мунгальських полків?
— Мало воїв. Ще б тисячу або хоч півтисячі.
— А де ж їх узяти? — здвигнув плечима Микола.
— Зняти там, де приступу не передбачається. Над Почайною чи над Глибочицею…
— Чи ж тамтешні бояри дадуть?
— Якщо сам поїдеш, то дадуть. Вони ж не сліпі! Ми не втримаємось — і їм погибель. Микола задумався.
— А що? Це справді розумна думка! Залишайся тут за мене, а я поїду!
Тим часом пороки все били і били. Вал осипався, надбрамна вежа здригалася, тріщала, заборола обабіч неї двиготіли, ніби їх колихав землетрус. А після полудня з підворіття раптом пролунали переможні поклики:
— Гурракх! Гурракх!
Там, нарешті, впали ворота, і баатури, що проломили їх, гучними покликами сповіщали військо про свій успіх.
Монгольські тумени, що темною стіною стояли за Сетомлею, відповіли на це глухим, але грізним, як підземний клекіт вулкана, бойовим кличем:
— Кху, кху! Кху, кху!
І відразу ж рушили на приступ.
Попереду йшли полоненики з драбинами, їх підганяли баатури-наглядачі. Слідом, ховаючись за спинами полонеників, поспішали відбірні штурмові загони на чолі з десятниками та сотниками. Лучники трималися позаду і засипали подільський вал співучими стрілами, що своїм гудінням наводили страх на киян.
Давно очікуваний приступ розпочався!
Правда, з підворіття незабаром пролунали люті лайки і прокльони: то виявилася за брамою нова перепона — загата, крізь яку не пробитися. Та це вже не могло зупинити нападаючих. Ворог нестримно рвався вперед, заглушуючи і супротивника, і себе грізним криком:
— Кху, кху! Кху, кху!
Добриня вдарив у залізне било. Його тривожне гучання підняло всіх. Спітнілий, задиханий боярин Микола злетів на вежу, припав до бійниці, довго мовчки дивився на ворожі лави, що накочувалися на Поділ, і лице його, рум'яне від швидкої їзди, почало раптом бліднути.
— Почалося! — прошепотів він.— Це йде моя смерть! Добриня вражено підвів на нього очі.
— Чому ти заговорив про смерть, боярине? Хто відає, .коли кому вона судилася?